Побачити Париж
…Згадка про французів в Україні повернула думку у зворотний бік, коли вже не на початку XX століття, а наприкінці його українці, нарешті, побували у Франції...
Тож, пригадую, хоч би яким довгоочікуваним був приятелів дзвінок, він, а проте, на початку згаданих дев’яностих, таки вибив зі звичної меланхолійної колії, примусивши замислитися над, здавалося б, загальновідомими речами.
Отже, цей бурлака з'їздив у відрядження до Парижа. І, зрозуміло, не "помер" від того – згідно з заїждженим гаслом "Побачити Париж та померти". Звичайно, з огляду на тодішню "європеїзацію" його власного "златоглавого" мегаполісу, до якого він волею долі був давно вже занесений з рідного Харкова, чекати на якісь дивовижні порівняння не доводилося. Але все ж таки – чому? Не "від’їхав", не "протащився", не "помер"...
По-перше, як роз'яснив мені мій харківсько-московський мандрівник, Париж і без того вже мертве місто. Нескінченний потік автомобілів, який час від часу оживлюється безпардонними мотоциклістами, що з ревінням проскакують поперед твоїм носом, подібний до міфічної Річки мертвих.
Чи ходив, питаю, по музеях? Ходив, каже, але там дуже важко знайти туалет. А на Ейфелеву вежу не підіймався, ні – забагато народу. Поки керував тим рухом унизу, сортуючи німців, італійців та японців (можу собі це уявити!), самому вже й перехотілося лізти. Та й випив, признатися, добряче перед тим. Хоч, в основному, все бачив: Лувр, Монмартр, Нотрдам... Відомо, братику, чого воно все варте. Двоє дівчат, з якими познайомився в бістро, і ті виявилися з Пермі...
Зрозуміло, що активні пошуки "відпочинку" під час ділової поїздки до Парижа були для приятеля своєрідним механізмом компенсації. Щоби, значить, навіть там відчути себе у звичному середовищі. Справжні-бо мічуринці всюди вдома! Тож за дружнім столом, як з'ясувалося, напіснячував виключно слобідський фольклор, лякаючи офіціанта замовленнями на кшталт "три віскі в одну склянку" і постійним перепитуванням "са ва?" себто "як справи?"
"Як приїхав з тією "савою", так і поїхав", – бідкався в слухавку невгамовний веселун. Мовляв, навіть путнього французького вина не покуштував: всі довкола п'ють пиво і жеруть бігмаки.
...Після довгої й виснажливої розмови я автоматично приклав до розпашілого вуха першу ліпшу, прохолодну на дотик, книгу, що трапилася під руку. Приглянувшись, виявив у ній листування Купріна з 1920-х років, і як на сміх – саме з Парижа. З наростальною тугою переглянув, наче перевірив щойно почуте:
"Здесь скверно, как нигде и никогда еще не было. Кормят плохо. Еть некого. Выпить не с кем.
Что за город, если на вопрос: "Есть ли у вас бляди?" собираются извозчики, трактирщики, почтальоны, гарсоны и даже встречные, молодые и старые пьяницы.
И вино здесь говнячее, белое пахнет мокрой собакой, красное – творогом и от него корчишься, как в пляске св.Витта".
...Цікаво, чи співав при тому Купрін ще й сумних українських пісень?
Читайте також: Французи в Україні. Дубль перший
Спитаєте, яка ж мораль у цього харківсько-московсько-паризького екскурсу? В якому і заклик "побачити Париж" належить Іллі Еренбургу, і взагалі мало "українського"? А така, що навіть історія інтеграції українського мистецтва у скарбницю французької культури від початку була не краща за пошуки нашим героєм туалету в Луврі. Ну, визнали Соню Делоне з-під Полтави першою жінкою-художницею, яка за життя виставлялася в тому самому Луврі. Ну, виграв, хоч і посмертно, харків'янин Василь Єрмілов конкурс проєктів мавзолею Пікассо. Але ж усе це до недавнього часу називалося "російським авангардом"! І "Українські коні над Парижем" жили лише у баладі Івана Драча. Хоча, які тоді були балади та поеми у того ж Івана Федоровича, пригадуєте? "Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив / За кожним моїм порухом і поглядом, / І він казав, як смертнику, мені: "У Сонці Правди — ніж. Лети туди. / Врятуй планету — Сонце порятуй".
Утім завдання автора сих рядків полягало, як завжди, не у відстоюванні "національної гідності малоросів", а в доведенні того, що в українському мистецтві наразі існував-таки феномен "паризької школи". Або навпаки — що на "святі, яке завжди з тобою", яке характеризувало культурний бедлам в Парижі початку XX століття, погуляли, серед інших, ще й українці. Задовго, ясна річ, до того, як радянські крокодили "врятували Сонце" мало не з усією планетою вкупі.
І донедавна "російських" мистців на зразок Айвазовського, Куїнджі, Рєпіна у музеях всього світу стали нарешті ідентифікувати як "українських". До речі, як і "російських" танцівниць на картинах Едгара Деґа.
Читайте також: Українські самозванці, філфак душі та броньовані ведмеді – 5 книг про те, що нас врятує
Загалом історія стосунків художників-інородців з "паризькою школою" мала три хвилі еміграції 1900-1918, 1918-1939, 1945-1960 років. Самі ж французи були не в захваті від новоявлених румунів з одеситами, і в 1920-х роках у місцевій пресі навіть спалахнула дискусія з приводу приналежності "паризької школи" до французького мистецтва. Тож якщо навіть свої (тобто українська колонія в Парижі) таврували свого земляка Олександра Архипенка — видатного в майбутньому художника-скульптора, а на той час "п'яницю і розпусника", який не платив профспілкових внесків і розгулював Парижем з куплетами під гармошку, на якій йому акомпанував Фернан Леже, — то що вже казати про французьке начальство з департаменту культури й зажуреного героя цієї оповідки.
Варто лише додати, що все обійшлося, і згаданий московський бурлака повернувся додому в доброму харківському гуморі, а інтернаціональна бригада зальотних малярів свого часу й без нього створила, як знати, національне мистецтво Франції.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Ігор Бондар-Терещенко — український поет, драматург, літературознавець, арткритик
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе