Про біженців: позиція "Очі не бачать — серце не болить" тимчасова

Ні, мене не вразила сама оповідь, бо це нормальна реакція вимушено релокованої людини у нове культурно-соціальне середовище. Це називається культурний шок. І він не про вищу чи нижчу культуру, він про різницю культур, про іншість. І коли людина потрапляє в дискомфортне для себе середовище, вона починає відчувати агресію і відторгнення, свідоме чи несвідоме.

Мене не вразила включеність людей одразу полум'яно підтверджувати чи спростовувати написане — суб'єктивні оцінювальні пости та звинувачення завжди викликають масовий відгук читача, бо хейт для травмованого і виснаженого війною суспільства це перша і найлегша реакція. І байдуже, хейтити когось за написане, чи хейтити хейтерів — це ідентичні процеси.

Мене вразила кількість людей у коментах, імена багатьох з них мені знайомі так чи інакше з мережі, які влаштовують персональні географічні камінгаути, розкривають свою поточну локацію і підтверджують або спростовують свій досвід. Саме камінгаут, бо по їхніх сторінках взагалі ніяк не можна було здогадатись що вони вже роки мешкають в якійсь країні Заходу. Багато жінок (і особливо чоловіків) не розкривають на загал факт своєї еміграції, невідомо з яких причин, але можна здогадатись що остерігаються.

Читайте також: Розколи в суспільстві: вигадка чи реальність

І спостерігаючи цю кількість емігранток я зловив певний шок, бо ми всі наче чули цифри біженців, але коли бачиш це наживо на конкретних людях — це трохи шокує. 

І це дуже цінні для нашої країни люди, з гарними освітами і скілами, з навичками, які дають їм можливість адаптуватись у нових висококонкурентних суспільствах. Це величезна втрата для нас, яку ми не факт що колись відшкодуємо, бо розмови про їхнє повернення, навіть від них самих — це каліграфія вилами по воді. 

Навіть вже зараз три роки росту їхніх дітей за кордоном — це величезний термін, а діти адаптуються набагато швидше і краще за дорослих. І діти, які виїхали ще малими й провели дитинство в західних країнах — будуть потім відчувати такий же культурний шок щодо України, як їхні батьки до тих країн, в яких мешкають. Це все незворотні процеси, або процеси, які дуже складно потім нівелювати.

Бачити це все наочно й усвідомлювати — це щось на кшталт як знати цифри втрат серед українських військових і бачити наживо нескінченні прапори на цвинтарях. Це принципово різне розуміння одних і тих же фактів. 

Читайте також: Нація сперечається про план перемоги, а не про план виживання

Багато у чому наше усвідомлення реальності зараз відбувається за формулою "очі не бачать, серце не болить". І стосовно деяких речей цілком навіть свідомо, бо безсилим спостереженням ми не завжди можемо впливати на реальність, а от ятрити серце постійно це також дуже деструктивний процес, який не несе жодної користі, окрім мазохістського самовпивання горем. 

Моралі чи висновку тут нема, бо що тут скажеш. Можна лише безсило спостерігати за тими величезними втратами у багатьох сферах, яких вже зазнала наша країна. Це наче руйнування планети, в яку врізався астероїд війни, вбив частину живого, підняв тонни пилу в повітря, затьмарив сонце і викинув велику частину породи аж на орбіту. Так, біосфера через якийсь час відновиться, все заросте і нові види заповнять ліси та луки. Але хіба динозаврам від того легше?

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.