Про старенькі столичні кінотеатри

Які сумною пусткою, сиротою, жебраком зазирають в мої очі зараз, коли я їх минаю.

А я очі відводжу, бо на це важко дивитися, справді.

І не тому, що це якась моя ностальгія, що плюнули у світлі особисті спогади, юність чи романтичну пам'ять.

Бо вони, ці кінотеатри, були особливим осередком спілкування, культури, спільності людської, теплих зустрічей.

Це була, без перебільшення, реальна історія Києва, всієї країни.

Один єдиний приклад.

Стус, Параджанов, Чорновіл, Дзюба — хіба ці прізвища нічого не говорять?

А саме з ними пов'язана визначна історична подія в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 р.

Раптом хто не знає, просто погугліть.

Я не буду тут писати про неймовірні та цікавезні події у "Києві" та "Кінопанорамі", які роками шліфували, зміцнювали, власне, творили громадянське культурне українське суспільство. Навіть тоді, коли це було ой як непросто.

Читайте також: Скільки разів в Україну приходить весна?

Недавно хтось писав, як місце славних культових неформальних місць у Києві (кафе, дворики крихітні, перші поверхи, підворітні й старі магазини з кавомашиною…) нівелюється, згладжується, не береться до уваги важливість конкретного історичного та культурного контексту.

Хіба що Перепічка якось встояла.

Це необов'язково було щось пафосне чи величезне за масштабом.

Але часом стара пожовкла фотографія, затерта листівка, прабабина хустка, прадідова медаль, навіть одна вціліла чашечка з колись великого сімейного сервізу, проста макітра, лист — якраз і є найціннішими елементами родинної історії.

І скільки б я не купувала розкішної кераміки, яка б надтонка дорога порцеляна не стояла в мене на кухні, для мене найціннішою буде саме та стара вичовгана макітра.

Мені в голову не прийде її викинути й вживати замість неї щось сучасне, серійне, хай і гарне.

Це ж моя історія, моя пам'ять, мої шулики на Маковія і мак на кутю.

Ці кінотеатри були киянами, чудовими громадянами свого міста, як і ми з вами, вони нам допомагали дружити, розуміти один одного, свою країну і весь світ.

Бо це ж — кіно, яке поки що нікому і нічому не переплюнути в об'єднанні людей із різних країн.

Бо люди, навіть незнайомі, а тим більше незнайомі, найчастіше в компаніях говорять про кіно і про погоду.

А їх, кінотеатри, ізолювали, виселили й позбавили нас, людей, які їх дуже любили.

Читайте також: "У Львові кажуть"...

Таке ставлення до справжнього київського повсякденно-історичного мене дуже засмучує.

Я розумію, що все продається і все купується.

Ну, майже все.

І я зовсім не прихильник байдужості до сучасного та модерного.

Світ рухається вперед.

І ми, українці, навіть попри страшну війну, якимось дивом неймовірно розвиваємося, досягаємо красивих вершин, рухаємося вперед.

Але не треба різати нитку, яка зв'язує "тоді", "зараз" і "потім". Хай вона буде хоч і тоненькою, проте міцною.

Навіть якщо це три старенькі кінотеатри в центрі Міста.

Щоб ми й зараз, і після перемоги там зустрічалися.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Наталка Діденко, синоптикиня, ведуча програми погоди на телеканалі Еспресо

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів