Усі російські війни — це війни за газ. В Україні та Сирії теж

Арабський газопровід для газу з Катару в Європу через Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію та Туреччину до Європи (за умови побудови принаймні газопроводу Набуккко, який на початку минулого десятиліття бурхливо обговорювався і вважався перспективним і для газу з Центральної Азії, і для газу з Близького Сходу в рамках концепції ЄС Південного енергетичного коридору). Перський газ мав прийти теж в Європу, але дещо іншим маршрутом – з іранських родовищ Затоки через Ірак до Сирії (шиїтським коридором) на її середземноморське узбережжя, де він мав скраплюватися й далі транспортуватися СПГ-танкерами до Європи.

Обидва проєкти, а точніше замисли, бо до стадії повноцінного проєктування все це не дійшло, були конкурентними для російського газу в Європі, а Росія, як відомо, не терпить конкуренції, вона надає перевагу монополії. Про це Путін ще 2014-го казав, що, мовляв, монополія гарна тоді, коли вона своя. 

Отже, втручання в Сирію було превентивним заходом, щоб, створивши неприйнятно високі воєнно-політичні ризики, зірвати реалізацію задумів конкурентів, незалежно від того, чи йдеться про газ Катару, за яким стоять США, чи про газ Ірану, який є спільником Росії. Це називається мочить усіх, газ має бути тільки російський або ж під контролем Росії транспортуватись і продаватись у Європі.

Технологія зриву стратегічно важливих газових проєктів була успішно відпрацьована Росією в Україні у 2014 році. Не останнім мотивом Кремля в агресії проти України був газовий мотив. Російська окупація Криму та вторгнення на Донбас зірвали реалізацію масштабних проєктів, ініційованих Україною на шельфі Чорного моря і сході та заході України з залученням провідних світових компаній – британо-нідерландської "Шелл" й американських "ЕксонМобіл" і "Шеврон".

Відверто про мотиви Кремля розповіла в ЗМІ не остання в тогочасній російській військово-політичній ієрархії людина – генерал Івашов. Тобто Росія приходила в Сирію не для "врегулювання конфлікту", а навпаки – для підтримання його на якомога довший період. Через хаотизовану країну ніхто не буде прокладати ніякі труби. 

Цікава  історія (не)виходу іранського газу на європейський ринок. Вона розпочиналась ще в 60-х роках минулого століття, за часів Леоніда Брежнєва і шаха Ірану Мохамеда Реза Пехлеві. Тоді домовились, що іранський газ буде постачатись до республік Закавказзя, а за схемою газ із СРСР буде експортуватися до Європи як іранський. В 1970 році газопровід-інтерконектор Астара – Казі-Магомед (зараз Аджікабул, Азербайджан) потужністю 10 млрд куб. м газу щорічно, був побудований і постачання розпочалися 1971 року. Однак тривали вони недовго – до 1979 року, тобто до ісламської революції, після якої Іран аятоли Хомейні вже не хотів мати справи з "малим сатаною", тобто СРСР.   Але це інша історія.

Щодо Сирії та проєктів транспортування газу через її територію цілком погоджуюся з Сергієм Макогоном, що обидва проєкти  не будуть реалізовані, попри всі бажання Туреччини, яка дійсно була та лишається зацікавленою, щоб усі газові потоки в Європу з Центральної Азії, Каспію, Близького Сходу йшли саме через її територію. 

Не буде цього тому, що Європа сьогодні – це не Європа 15-20 років тому. Декарбонізація робить свою справу. Та й урок, яку високу ціну доводиться платити за "дешевий" газ від диктаторських режимів, Європа отримала. В Євросоюзі не вважають, що мати справу з Ердоганом буде краще, аніж з Путіним чи тегеранськими аятолами. Тому надійної Норвегії, СПГ зі США та Катару, постачань з Алжиру та в невеликих обсягах з Азербайджану для ЄС цілком вистачить. 

Джерело

Про автора.  Михайло Гончар, експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.