"Я їду додому, до себе додому", - солодко співає популярний співак, та чи солодко звучать ці слова для тих, хто отримав тимчасовий прихисток у Європі

І перше запитання на запитання: а куди повертатися? І то навіть не інтерес, а вельми болісна реакція у відповідь. Передусім так кажуть ті,  хто приїхав з окупованих територій, у кого в Україні не залишилося нікого і нічого. А якщо хтось і залишився, то це не ті, до кого хочеться назад.

Друге запитання і справедливе обурення виникає в матерів з малими дітьми: повертатися під обстріли?! Кожна жінка вивозила своїх дітей від війни, яка ще не закінчилася і невідомо коли закінчиться. А якщо це до того ж хлопчики підліткового віку, то кожен розуміє безперспективність ситуації. Навпаки, ні для кого не секрет, що матері й зараз намагаються своїх синів, яким невдовзі виповниться 18 років, вивозити за межі країни.

Дорослі люди розуміють, що їхнім дітям не буде так складно, як їм самим. Адже вікова і мовна адаптація проходить значно легше. Амбіціі, тобто дипломи і посади, здобуті вдома їхніми батьками, їм на психіку не тиснутимуть, і діти абсолютно спокійно адаптовуються в нових реаліях.

А жінки готові йти працювати будь-де, лише б діти були в безпеці, в теплі, нагодовані й училися з якимись перспективами. Аргумент "мені та школа не подобається, я хочу назад у свій клас", який любить наводити пані Елла Лібанова, директорка Інституту демографії й соціальних досліджень НАН України, тут не працює, хоча відбувається в реальності.

Фото: Ніка Нікалео

Третє запитання: що там робити? Про це говорять саме ті, хто уже непогано влаштувався на роботі за фахом і потроху впорядковує своє життя. Середня зарплатня в Бельгії становить 2500-2800 євро, плюс невеличкі виплати на дітей. Я зараз говорю про неповні сім’ї матерів з дітьми. Ці кошти, за вирахуванням податків плюс-мінус 30% у випадку одного працівника й одного чи двох на утриманні, дають змогу доволі комфортно себе почувати. Не розкоші, але базові потреби задоволено й основна з них — безпека. Знову ж таки тут можна посперечатися, що іще буде в Європі, яка також терміново мілітаризується, відновлюючи у деяких країнах допризовну підготовку, строкову службу... Та поки що тут звичайному обивателю можна спостерігати лише втаємничені переміщення зірок на небі у безхмарну погоду. Можливо, це НЛО,  а може, супутники в зграї збираються - звідки ж знати?!

Читайте також: Добре там?!

Але найголовніше, що все більше українців адаптовуються, або й уже соціалізувалися,  вивчили сяк-так мову, вийшли на роботу, як уже згадувалося, діти вчаться… І таких людей зі зрозумілих причин жодна держава не проситиме покинути її територію. Немає такого механізму, не прописано у жодному законодавстві.

Тут Європа однозначно виграла! Вона отримала приплив європейського населення з вищою освітою, молодого і здорового, перспективного. І лише в одній маленькій, зістареній Бельгії отримало прихисток на  червень минулого року  70 254 особи. Дані узято з сайту бельгійського уряду. Це не означає, що всі вже працюють, але йдеться про те, що це вигідно країні, де на одного працівника припадає 4 особи на соцзабезпеченні,  а частка населення 67+, тобто пенсійного віку, становить 20%, і ця тенденція зростає. Пенсійний вік постійно підвищується, і, з футуристичних прогнозів, є такий, де люди працюватимуть менше днів/годин, але довше, практично до 80 років. Обговорювати, чи це і як можливо, тут не будемо.

Фото: Ніка Нікалео

Так само зараз наївними виглядають заяви про бажання повернути людей назад. Немає такого механізму під час бойових дій. Звісно, що по закінченні війни усіх, хто не працює,  а насамперед наших пенсіонерів проситимуть повертатися додому. І хто вже як вчинить, чи то терміново піде на будь-яку роботу,  а чи поїде до України, – кожен вирішить індивідуально. Спрогнозувати ці дані складно, але чим довше затягується війна, тим меншою буде кількість охочих. Вона вже знизилася порівняно з першим роком повномасштабного вторгнення.

Але це не означає, що ці люди геть зовсім відреклися від України! Вони регулярно надсилають кошти додому, багато з них не просто підтримують своїх близьких та рідних, оплачують рахунки,  а й донейтять на ЗСУ, активно волонтерять… Словом, не сидять без діла, усіляко підтримуючи Батьківщину у вогні. За різними даними, за минулий рік до України було перераховано від 7 до 9 млрд євро саме з приватних закордонних рахунків. Мабуть, у них не було б такої можливості, якби вони все ще перебували вдома, чи не так?! Бо здебільшого поїхали ті, у кого не було роботи, і все ще приїжджають люди з таким же запитом. 

Фото: Ніка Нікалео

Але треба віддати належне і тим, хто уже повернувся і ще планує повернутися. Серед перших були бізнесмени, які позалишали вдома прибутковий бізнес. Сидіти на соціалці для них не є варіант,  а відкрити одразу щось без дуже доброго рівня мови в Європі неможливо.

Наступні ті, хто скучив за чоловіком і татом, котрий або на фронті,  або ще поки не призваний до військових лав. Повертаються також і цілі родини, яким раніше дозволили перетин кордону через наявність трьох і більше дітей або одного неповносправного. Такі голови сімей з високою кваліфікацією, наприклад доктори наук, лікарі, стоматологи, не змогли закордоном знайти собі відповідне за рівнем робоче місце й не захотіли втрачати свій рівень чи фах. Та усі вони повернулися і ще повернуться у більш-менш безпечні місця в західних та центральних областях України.

Читайте також: Українські біженці в Європі переймають цивілізовані стосунки з державою

Частина людей, звісно, ж повернеться, попри все. І тут не можна не погодитися з пані Еллою Лібановою, що над таким проєктом треба ретельно працювати, розробляючи схему приваблення співвітчизників. А це означає ще "від учора" підтримувати з ними соціальний контакт, переписуватися, зідзвонюватися.

Важливо, щоб це робив колишній,  а можливо, і діючий (якщо робота дозволяє зберегти місце, працюючи онлайн) роботодавець. Оскільки загалом суспільство негативно ставиться до своїх же співгромадян, які виїхали під час війни. І цей антагонізм поглиблюватиметься з часом.

Треба віддати належне, що, попри безпеку, ці люди опинилися у вкрай складній ситуації - "чужі серед чужих і чужі серед своїх". Уявити складно, що вони відчувають у душі та ким себе почувають. Та не про те зараз. Головною проблемою ті, хто втратив житло на окупованих територіях чи просто його втратив внаслідок прильоту, вважають отримання помешкання чи компенсації на відбудову. І це справедливо, як не крути.

Фото: Ніка Нікалео

Наступна важлива віха — репатріанти мають отримати можливість працевлаштуватися за гідну оплату праці, а не за мінімалку, з якою лише два-три рази піти до продуктової крамниці. А з неба, щоб падав дощ і сніг,  а не "шахеди" та ракети, тобто безпека важлива понад усе. Вони також захочуть бути певними, що можуть пересуватися по світу вільно,  а не з квитком в один кінець.

На завершення, випускаючи й інші не такі важливі аргументи, приїдуть вже зовсім інші люди: переконані в тому, що знають, як повинно бути та як цього досягнути. Хто за що відповідає і як має реалізувати. А не так, як кум домовиться з головою сільради чи мером міста. Інакше нас чекає наплив іншомовного населення з бідніших країн. Точніше, він нас чекає у будь-якому випадку,  і до цього також треба бути готовим.

Тому всі ці балачки про повернення зараз, рівно як і тема мультигромадянства – переливання з пустого в порожнє. До всіх цих проєктів законів треба готувати попередню базу, робити напрацювання,  і 5-6 ефективних юристів вам це не пропишуть,  та Конституцію не змінять.

І задля підсолодження пігулки варто підкреслити, що урядові інституції Євросоюзу, які практично всі базуються в Бельгії, активно працюють над програмами відбудови та розвитку України. Попутно набирають відповідний висококваліфікований персонал зі знаннями мов, серед яких і українська. Готуються величезні пакети допомоги, але з маленьким нюансом — прикріпленими фінансовими інспекторами до кожного проєкту. Усе це про допомогу, але й про гроші також.

І здається, що не варто аж так дуже розраховувати на арештовані приблизно 300 млрд окупанта, на які ми всі мріємо, що буде відбудована наша квітуча колись країна. Гроші є – механізму передачі немає, так само як і з поверненням біженців додому. Відсотки безумовно віддаватимуть Україні, як компенсацію за збитки. А от тіло, мабуть, надовго  капіталізувалося у місцевих банках. Бо ж прецедент ніхто створювати не схоче, це загрожуватиме стосункам з усіма іншими, сукупно значно більшими капіталовкладниками. Які можуть подумати, що "не так уже й безпечно тримати тут гроші, бо з Росією он як вчинили".

Європа – пані вельми прагматична, хоча і щиро захоплена Збройними Силами України та українською нацією. 

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Ніка Нікалео – українська письменниця і перекладачка, тревел-блогерка, голова Львівського жіночого літературного клубу і благодійного фонду, авторка та укладачка низки бестселерів із серії "Львів. Кава. Любов".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.