Зміни в уряді як демонстрація сили безсилої влади

Те, що професійний рівень українського уряду, переважно сформованого з випадкових людей, невисокий було відомо всім і давно. І навіть керівникам Офісу президента, де теж зібралися "ефективні менеджери" про ефективність яких знає лише президент. Або намагається сам себе в цьому переконати. Але він цим менеджерам чомусь довіряє. І так вони й живуть майже 5 років.

Коли розпочалася широкомасштабна війна з Росією, чимало оптимістів сподівалося, що це може і повинно було стати приводом до створення уряду народної довіри, який було б сформовано на коаліційній основі й куди ввійшли б представники опозиції.

Але не так сталося, як гадалося. Президент Зеленський, як лідер політичного руху, котрий переміг на парламентських виборах і одноосібно сформував уряд, проігнорував звичну міжнародну практику формування коаліційного уряду народної довіри при критичних для країни обставинах. І йому знадобилося аж два з половиною роки кривавої війни, щоб прийти до необхідності зміни якщо не всього виконавчого органу, то принаймні до його чималої частини.

І ось в апогей війни чинна політична влада заходилася з великими кадровими змінами. На місце одних міністрів, які вдавали, що вчаться на великих менеджерів і плідно працюють, приходять інші з цієї ж політичної сили, яку колись позбирали при форс-мажорних обставинах у різних цікавих місцях і закликали до державної роботи в законодавчий орган(?).

І що дадуть ці кадрові рокірування? А нічого, бо історія їхніх попередників підказує, що тасування карти з однієї колоди якість управління не поліпшує, бо вони тільки кілька місяців вивчатимуть як правильно вимовляється їхнє міністерство і посада. Крім того, як часто це буває у "Слуг народу", звільняють вони не найгірших, а призначають не найкращих. Але це, не тільки вони. Це, врешті, українська державна традиція часів Незалежності.

Заради справедливості слід сказати, що не вони формували державну й політичну структуру країни, не вони будували політичні інститути країни. Перед ними довгі роки при владі були націонал-демократи, які мали всі можливості виправити державну управлінську систему й зробити її, якщо не ефективною для початку, то принаймні робочою. Не зробили. Чому?

Це гарне питання, на яке багато варіантів відповіді. Від "Ще встигнемо зайнятися вдосконаленням Конституції, оптимізацією структури державного апарату, зараз треба нагальні питання розв’язати". До "Для того, щоб "зшити" країну ідеологічно, політично, регіонально, треба ділитися владою".

І оця практика "ділитися владою" призвела до того, що в одного міністра, якого призначав парламент, було десять заступників, яких делегували політичні партії, представники яких перебували в законодавчому органі й консолідовано голосували з переможцями виборів. А за це представники більшості розплачувалися місцями в керівництві парламенту, уряду, державних установ та підприємств.

Красномовний приклад із Міністерства оборони. Тут, виявляється є аж 5 (!) заступників міністра, делеговані різними партійними та бізнесовими групами, котрі опікуються євроінтеграцією. Точніше -- коштами та військовим обладнанням, яке надходить із ЄС і США. І який результат? Чи не щотижня знаходять там корупцію на мільярди гривень.

Читайте також: Чому втомився український президент

Отож, виходить настільки строката картина, що в ній дуже легко заплутатися. І часто заступник міністра працює не над реалізацією програми міністра, яку затверджував парламент, а на програму керівництва своєї партії. А точніше, — на поповнення казни своєї партструктури і її окремих персон.

Одне нові міністри добре знають, що хвилюватися їм за управлінські рішення не варто, бо не вони їх прийматимуть, а Офіс президента. Отож, нехай він за них і відповідає.

І за впровадження цих рішень у життя теж не варто турбуватися, бо цим будуть займатися їхні заступники, яких вибирав і призначав не він, міністр, а той же Офіс президента, який, своєю чергою, заховається за формулюванням колегіального органу – "рішенням Кабміну". І вийде все добре: рішення якесь ніби прийняте, але хто його приймав і хто втілював у життя – невідомо. А на питання про відповідальність за цей безлад відповідатиме буде просто нікому. І спитати нікому.

Все це називається "колективною відповідальністю" (сам термін і видозмінений його сенс ще залишився з радянських часів), яку достеменно слід назвати колективною безвідповідальністю. І не їхня вина в тому, що справа не робиться. Не вони придумали таку схему, не їм її й ламати.

Але все ж прецікаво: чому команди йдуть від Офісу президента? Чому, врешті, всім керує президент? Ми ж маємо парламентсько-президентську республіку?

Виявляється, що це лише назва, а насправді чи при коаліційному парламенті, як було за президентства Петра Порошенка, чи за монобільшості Володимира Зеленського, все вирішує президент і його помічники. І від них усе залежить. І не тільки призначення керівників і формування політики у військовому відомстві, міністерстві закордонних справ чи в судових і антикорупційних органах, як велить Конституція. А практично скрізь у державних органах, де службовцям останнім часом підняли зарплати до захмарних висот, а на посади їх призначає і звільняє Президент.

Виходить, що фактично маємо президентську республіку, де все замикається на керівникові держави. А звітує він про свою роботу за великим рахунком лише раз на 5 років, коли прагне переобратися на повторний термін, вважаючи чомусь свій внесок суперуспішним.

Оця колективна безвідповідальність головних гілок української влади обумовлює неефективну роботу всього державного апарату, який і собі підточує закорінена недовіра народу до влади та закону.

На нашій землі ця недовіра тривала останні століття під пануванням Російської імперії. Ця недовіра триває і досі, підживлена тотальним невіглаством і злодійством 90-их років. Тому варто лише якійсь людині, котра з найкращими намірами прийшла до влади (від малої й до великої) побачити, що ця влада вся вражена бацилою корупції й кожен, хто може, прагне залізти в державну кишеню, як мимоволі сама рука тягнеться до тієї кишені. І тільки одиниці можуть утриматися від спокуси.

Читайте також: Палац снів на Банковій

Так, Україна назавжди вийшла з Російської імперії, але імперія ще не зовсім вийшла з українців. Справді, виходить якесь замкнене коло, створене самими ж українцями. Точніше – тими, кому це вигідно. І вони топчуться по ньому уже понад 30 років не виходячи за його межі.

Як із нього вийти й чи це можливо?

Вичерпну і точну відповідь на це питання можуть дати незалежні юристи-конституціоналісти, яких ми вже маємо доволі. Але можна не сумніватися, що перший-ліпший спеціаліст із конституційного права при аналізі української державної конструкції вкаже, що в нас порушено принцип балансу всіх гілок влади. З повною відсутністю противаг. Тобто, не тільки двоє- чи троє- безвладдя, а й повна безвідповідальність керівників держави.

Чи можна уникнути ефекту колективної безвідповідальності? Безумовно, можна. Виходячи із європейського досвіду і логіки розвитку вітчизняних владних суперечностей, варто обмежити конституційні обов’язки президента лише представницькими функціями та військовою сферою. І все. А головною державною особою зробити прем’єр-міністра і галузевих міністрів, які повинні мати право одноосібно формувати собі команду і персонально відповідати за доручену роботу. І яких можна запитати за стан справ, не очікуючи кінця каденції парламенту, що їх призначав.

І ми цим не відкриваємо Америки. І навіть не вигадуємо велосипеда. Це – вже століттями обкатана європейська практика, демократичної держави. То що чи хто нам заважає нею скористатися?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.