Припасти до дубу

"Гібридною перемогою Росії в Європі" назвала результати виборів у Словаччині журналістка Наталя Іщенко. Вони наголошує на тому, що в країні не була проведена справжня декомунізація – зокрема не були спростовані міфи про Другу світову війну, а спецслужби провалили боротьбу із російськими агентами (або ж навіть самі виявилися агентами Кремля).

Наталя не називає прізвищ агентів, проте відповідь лежить на поверхні. Роберт Фіцо, чия партія отримала найбільшу фракцію і відповідно право сформувати майбутню урядову коаліцію, давно належить до кола "путінських друзів" у Східній Європі – таких як нинішній угорський прем’єр Віктор Орбан, колишній чеський президент Мілош Земан чи кум російського президента Віктор Медведчук. Але, як бачимо, не лише це, а й звинувачення у зв’язках з калабрійським злочинним утворенням "ндрагета" і маніпуляціях з грошима ЄС, Фіцо не зупинили.

Хоча "ідейність" чи навіть політичну заангажованість цього відвертого популіста теж не варто перебільшувати – ми ще пам’ятаємо, коли на посаді прем’єра Словаччини він на спільній прес-конференції з Арсенієм Яценюком (!) останніми словами лаяв російський "Північний потік" - бо цей проект позбавляв його уряд грубих грошей за транзит газу до Європи.

А ось словацькі виборці і справді налаштовані до Росії лояльніше за своїх сусідів. І хоча більшість з них таки симпатизує Україні, підтримка ця є чи не найнижчою у Східній Європі. І я б не зводив усе лише до комуністичного спадку та стереотипного сприйняття подій Другої світової. Зрештою, поруч із монументами на згадку про повстання 1944 року (і справді культову подію для комуністичної Словаччини) є жива пам’ять про радянську окупацію 1968 року.

Натомість ставлення до росіян і Росії в Словаччині сформоване набагато раніше - за часів, коли СРСР не існувало навіть в проекті. Людьми, яких тут називають "будителями", бо для становлення словацької нації, мови та культури зробили стільки ж, скільки, скажімо, Тарас Шевченко – для українців. Власне, вони з Шевченком були сучасниками і той навіть згадував їх у своїх поезіях.

На відміну від інших слов’янських народів – поляків та чехів, скажімо – словаки тоді не мали хоч якогось сталого досвіду власної державності. І робили лише перші, не надто впевнені кроки на шляху національного самоствердження. Тож цілком природнім здавалося прагнення "будителів" опертися на чиєсь плече. Бажано - на плече того, хто зможе хоч і не вповні, але зрозуміти мову твого народу. Відтак цілком логічним був пошук союзників серед слов’ян.

Автором ідеї "слов’янської взаємності" вважають словака Яна Коллара (того самого, якого за словами Шевченка, тогочасні українські інтелектуали "читали з усієї сили"). В 1824 році Коллар надрукував у Пешті поему, а точніше збірку сонетів під назвою "Донька Слави". У цьому творі він закликав слов’ян об’єднатися. І натякав, що об’єднатися треба навколо найпотужнішого і найміцнішого – припасти до "дубу, що опирається неприязному часу".

Ян Коллар. Фото: wikimedia.org

Через два роки співвітчизник  Коллара Ян Геркель вперше використав слово "панславізм". Спочатку ним позначали навіть не рух (руху тоді й не могло бути), а радше відчуття єдності та солідарності між "братніми народами", серед яких особливе місце відводили Росії.

Щоправда, своє розуміння "слов’янської взаємності" влада Російської імперії продемонструвала вже за кілька років після закликів Коллара і Геркеля - під час придушення польського повстання. По суті "братам" не залишали жодного іншого майбутнього, окрім "злиття слов’янських річок в російському морі" - як це в пароксизмі великодержавної пристрасті формулював російський же поет Олександр Пушкін.

Розправа над польським повстанцями справила гнітюче враження на тих, хто "зливатися" і втрачати самобутність заради єдності не хотів, і змусила їх по-іншому подивитися на "нелюбу" Габсбурзьку монархію. Так народився "австрославізм", якому вистачало єдності слов’ян в порозумінні з Віднем. А "панславізм" став словом здебільшого лайливим, яким позначали саме русофілію - зазвичай погано приховану.

Коли в  1848 році у Празі був скликаний "перший слов’янський з’їзд", яким мав визначити спільні вимоги слов’ян, росіян на нього навіть не запросили – вочевидь для того, щоб з’їзд не оголосили "збіговиськом любителів Російської імперії". Виняток зробили лише для соціаліста Михайла Бакуніна, який втік з Росії. Втім, це на завадило німецьким революціонерам і Бакуніна оголосити царським шпигуном, а учасників зібрання -  панславістами, хай навіть і удавано "демократичними".

А найбільшими русофілами на з’їзді виявилися саме словаки. І на їхню позицію на вплинуло навіть чергове придушення революції за допомогою російських багнетів – зрештою, цього разу йшлося не про слов’ян, а про угорців, з якими у словацьких лідерів стосунки ніяк не складалися.

В 1851 році світ побачив трактат "Слов’янство і світ майбутнього. Послання слов’янам з берегів Дунаю". Його автором був зазначений Людовіт Штур, один з найвідоміших словацьких "будителів", якого по праву вважають "творцем" словацької літературної мови. В тому, що він був автором трактату, щоправда, є сумніви, бо до появи "Послання" таких категоричних висловів він собі не дозволяв.  До того ж за кілька років Штур загинув, ще й за дивних обставин – нібито поранив сам себе під час полювання. І це залишає широке поле для припущень.

Людовіт Штур. Фото: wikimedia.org

Що ж до самого трактату, то його головною ідеєю був заклик до об’єднання слов’ян під владою Росії – як нібито єдиної слов’янської держави, що на той момент зберегла самостійність (на той факт, що кілька слов’янських держав були нею ж поглинуті – автор "Послання" волів не згадувати). Самодержавний устрій імперії Романових не визнавався перешкодою для такого об’єднання, навпаки – оголошувався "питомо слов’янським". На відміну від "чужого" католицизму, від якого автор закликав якнайшвидше відмовитися на користь православ’я. Зрештою, і культура та мова у створеній під скіпетром царів "родині", за його твердженнями, мали бути також єдиними.

Якщо цей твір і не був створений в Росії чи надиктований звідти – він все одно відверто запрошував її до експансії на захід від власних кордонів. І в цьому, між іншим, нагадував заклики українських "шукачів царської ласки" XVII сторіччя. Хіба що написаний був сучаснішою мовою. А російські кордони за цей час  суттєво посунулися далі, охопивши більшу частину не лише України, а й Польщі…

Цікаво, що ідеї викладені в трактаті "Слов’янство і світ майбутнього" дивовижним чином перекликалися із пропозиціями, викладеними в 1854 році у записці, поданій на царське ім’я Михайлом Погодіним – відомим московським істориком і одним з творців так званої "теорії офіційної народності", яку вважають ідеологічною доктриною миколаївської Росії.

Погодін пропонував створити під егідою російського імператора "Дунайський союз", до якого мали увійти держави, звільнені від австрійської та османської влади. Верховенство в союзі – одразу попереджав автор цього "сміливого" проекту - мало належати російському народу. Як найчисельнішому. Єдиною літературною мовою повинна була стати російська. А столицею об’єднання, за переконаннями Погодіна, просто приречений був стати… Константинополь (в цей час вже йшла Кримська війна і Погодін ще марив перемогами).

Судячи з усього Микола I ознайомився з погодінськими пропозиціями і навіть не став заперечувати. З усіх пропозицій йому, звісно, могла не сподобатися ідея створити польську державу. Але навряд чи проект не почали втілювати в життя саме з цієї причини. Головною була все ж таки поразка Росії у війні і смерть Миколи I.

Син і наступник покійного, Олександр II дозволив Погодіну і його однодумцям  створити в Москві Слов’янський комітет, який мав "протидіяти ворожій пропаганді" серед слов’ян – шапка на злодії вчергове палала яскравим полум’ям. З ініціативи комітету в 1867 році скликали новий слов’янський з’їзд – цього разу в Росії. У Відні були, звісно, незадоволені, але забороняти поїздку власним підданим не стали.

Натомість росіяни використали нагоду, як кажуть, по повній. Почавши з того, що гостей змусили зупинитися у Варшаві – і це після щойно придушеного нового польського повстання. Та й надалі все йшло за порядком денним, визначеним господарями.  Зрештою, учасники з’їзду повернулися додому незадоволеними. І навіть в Словаччині, на противагу старому поколінню політиків – русофілів, з’явилася так звана "нова школа". Подібно до чеських австрославістів, її ватажки закликали не чекати царської допомоги, а шукати порозуміння з Будапештом (Словаччина входила до складу Угорської корони).

Розчарувалися в "братах" і в Петербурзі. Після найвищого сплеску панславістських настроїв під час Російсько-турецької війни 1877-1878 році уряд Олександра II вирішив не стимулювати зайвий раз громадянську активність і розпустив Слов’янський комітет. А потім ще й розсварився із утвореними з власної ініціативи маріонетковими державами на Балканах.

Здавалося, панславізм і пов’язана з ним русофілія відходять у минуле. Але не в Словаччині. Тут на допомогу царату несподівано прийшла… угорська влада. З її абсолютно дискримінаційними законами про "національне рівноправ’я" та освіту. Попри назви, обидва документи утверджували абсолютне панування  угорської мови  - зокрема й у землях з неугорським населенням/  Спираючись на ці закони, словаків почали позбавляти навіть тих незначних здобутків, яких вони домоглися за кілька десятиліть запеклої боротьби за свої права.

І словацькі ватажки знову згадали про "старшого брата". Найактивнішим пропагандистом ідеї "російського патронату" над слов’янами загалом і словаками зокрема став Светозар Гурбан (Ваянський) – ще один класик словацької літератури, навколо якого тоді гуртувалася ціла школа літераторів, які, звісно, у більшості своїй поділяли його погляди. До того ж переслідування з боку влади (а йому кілька разів довелося навіть побувати у в’язниці) створило йому ореол мученика, сперечатися з яким здавалося блюзнірством.

Светозар Гурбан (Ваянський). Фото: wikimedia.org

Тож лише з появою нової генерації політиків, що об’єднувалися навколо часопису "Глас" та його редактора Вавро Шробара позиції панславістів похитнулися. Шробар дружив із Томашем Масариком . Тож, якщо й поділяв колларову ідею "притулитися до дубу", то надавав перевагу чеському стовбуру перед російським. А ще один з критиків Гурбана, Мілан Годжа став навіть радником ерцгерцога Франца Фердинанда, який погоджувався з необхідністю перетворення Австро-Угорщини на федерацію національних утворень (так звані "Сполучені Штати Великої Австрії").

Щоправда, цей проект так ніколи й не був втілений в життя. Франца Фердинанда вбили, його загибель стала приводом для першої світової війни. А за її результатами зникла й Австро-Угорщина. Щоправда, ще раніше в небуття пішла Російська імперія. Про панславізм і русофілію знову забули. Проте, як виявилося, не назавжди.

Врешті-решт, ми ж не дивуємося, спробам деяких наших співвітчизників робити політичні висновки із поетичних закликів власних національних класиків. Хай навіть ті жили в позаминулому сторіччі. А інших класиків ані в нас, ані в словаків немає…

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.