Про Черчилля як Зеленського, лікер "Шасі" та політбюро – 5 книг, де можна знайти багато аналогій

Так, наприклад, згідно з цією книжкою можна провести чимало паралелей з подіями Другої світової та нашим сьогоденням. Зокрема у біографічному дослідженні Еріка Ларсона "Велич і ницість. Історія про Черчилля, його родину та спротив під час Лондонського бліцу" (К.: Наш Формат) згадується те, як нацисти безжально бомбардували мирні міста, а столиця Великобританії атакувалась 57 ночей поспіль.

На жаль, українці проживають схожі події: ворог обстрілює ракетами житлові будинки та критичну інфраструктуру. Так само чимало паралелей також щодо самого Черчилля та Володимира Зеленського, який опинився у подібній ситуації з початком російсько-української війни. Так, у книжці згадується момент, коли у перший день прем’єр-міністра Вінстона Черчилля Адольф Гітлер вторгся в Голландію та Бельгію. Польща та Чехословаччина вже впали, а до евакуації з Дюнкерка залишалося лише два тижні. Протягом наступних дванадцяти місяців Гітлер буде вести невпинну кампанію бомбардувань, убивши 45 000 британців. Тож, так само як Зеленський у нинішніх обставинах, Черчилль мав утримати свою країну разом і переконати президента Франкліна Рузвельта, що Британія є гідним союзником і готова боротися до кінця. І це одна з причин, чому ця книжка особливо близька українцям, адже вона описує реалії Британії під час війни: що переживали люди, як реагувала влада, як вдалося об’єднати суспільство тощо. Наприклад, що переживав прем’єр Вінстон Черчилль, коли його переповнювало дражливе передчуття труднощів і можливостей? Коли тисячі бомб шматували його місто, а він ціною надзусиль вигризав довіру Штатів до Британії як союзника? Як реагувала його сім’я, коли торохтіли повітряні атаки, вили сирени й гуркотіли бомбардувальники? Тож перед нами емоційна історія Черчилля, його родини і Британії на помежів’ї миру й війни, в якій автор у кінематографічних деталях показує, як його герой навчав британців "мистецтву бути безстрашним".

Так само про спротив загарбнику ідеться у книжці Сергія Литвина та Юрія Каліберди "Мілітарні спільники українців у боротьбі проти російського поневолення (1917-1921)" (Л.: Піраміда).

Причому чи не вперше акцентується на тому, що не лише місцевий "націоналізм" вимагав "незалежних" відрухів – чи то у "тюрмі народів", як називали царську Росію, а чи в "імперії Зла", як іменували Радянський Союз. "Радянські історики з ідеологічних причин не займалися цією проблемою, - зауважують автори. - Замовчуванням історичної правди на сторінках своїх праць вони фактично допомогли офіційній комуністичній пропаганді створити у свідомості декількох поколінь співвітчизників образ спотвореної картини боротьби їх предків за державну незалежність України, достатньо "живучого" й історично безпідставного міфу про так званий "вузький націоналізм" борців за українську незалежність". Тож ця праця – погляд на Українську революцію 1917–1921 рр. через призму спільної боротьби віками уярмлених Російською імперією народів за своє визволення. "Визвольні змагання українців не залишили байдужими багатьох представників інших національностей, предки яких упродовж багатьох століть пліч-о-пліч разом з її автохтонним населенням спільно проживали на території України і яку своєю чергою також вважали своєю другою батьківщиною, - нагадують нам. - Частина з них чесно і віддано служили новій державі, а декотрі навіть обіймали високі командні посади і своїм військовим досвідом допомагали молодій українській армії". Зрозуміло, що ця боротьба була недостатньо узгодженою, страждала різнобаченням, розбіжністю інтересів, а також мали місце взаємні територіальні претензії, а то і збройні зіткнення, що відволікало матеріальні та людські ресурси від боротьби з головним ворогом – більшовицькою Росією. Тому, на жаль, в кінцевому результаті потенціал спільної боротьби залишився нереалізованим. Натомість сама книжка є незайвим нагадуванням про історичні події, які мають бути повчальним уроком, закликом до спільності дій народів перед загрозою новітнього російського поневолення з огляду на нинішні агресивні посягання Росії стосовно України, анексії Криму та війни на Донбасі.

Так само як у попередніх авторів, оповідач у наступній історії не може обійтися без міфів. Воно й не дивно, якщо зауважити, що мова у романі Еміліоса Солому "Щоденник однієї зради" (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) - про грецьке минуле, яке відбивається всіма сюжетними барвами у сучасній пригоді головного героя.

Колись молодий та затятий археолог, він вкотре прибуває на один з численних островів Егейського моря, щоб знову пройтися стежками змарнованої долі, скласти пазл з подій, якій сталися у цих краях і спробувати вибратися з лабіринту пам’яті. Отже, варто згадати і Мінотавра – фатум, який переслідував нашого археолога у вигляді спокус на острові, і божество Часу, з яким він намагається змагатися. А головне – зрозуміти, коли і як сталася зрада, через яку він завинив не лише перед власною жінкою, зійшовшись на острові з юною дівчиною зі своєї експедиції, але й перед самим собою. "Жінкам подобається маніпулювати, а чоловікам ставати об’єктом маніпуляцій, - виправдовується він. - Дукареліс пригадав Каліпсо, яка звабила Одіссея, заманивши в дальню печеру, поодаль від служниць і допитливих очей, на ложе обіймів та цілунків". І ось тепер, вже в похилому віці, наш герой повертається на острів, на якому блукає, шукаючи тіней минулого, і "гортає одну за одною пожовклі сторінки, аж доки не натрапляє на записи другого літа розкопок", пригадуючи "все до дрібниць у тому фатальному літі, як він позначив вицвілими літерами на берегах свого щоденника зради".

Фінальним акордом також лунає назва наступної збірки, а саме – "Віршів останньої ночі на Землі" Чарльза Буковскі (Івано-Франківськ: П’яний корабель). За життя автор ховався за численними псевдонімами своїх "автобіографічних" героїв (від Дена Скорскі до Гаррі Мартела), але головний з них - письменник Генрі Чинаскі, який працює на малооплачуваних роботах (з яких його постійно звільняють або ж він звільняється сам), постійно п’є і займається любов’ю з жінками, ходить на іподром, де грає на кінських перегонах, пиячить в барах або сам, або зі своїми товаришами-невдахами (повіями, сутенерами, алкоголіками та волоцюгами), повертається додому і безперервно пише, слухаючи класичну музику.

Що ж до поетичного амплуа, то варто згадати, що автор збірки - видатний американський письменник і поет, який давно став культовою фігурою у всьому світі; найкращим поетом Америки називали його Том Вейтс і Жан Жене. Насправді він стоїть осторонь своїх іменитих колег, не належачи ані до бітників, ані до яких інших представників свого поетичного покоління. Єдине, що їх єднає – це увага до власної особи, власних текстів тощо: "Дехто каже, що не варто обтяжувати вірші своїми душевними переживаннями, / що треба лишатися відстороненим, і якийсь сенс у цьому є, але господи; / дванадцять віршів пропало, а я ж не тримаю копірок, крім цього, ти забрала мої малюнки, / найкращі з них; це нестерпно: / ти хочеш знищити мене, як і всі інші?" Взагалі важко сказати, ким насправді був Чарльз Буковскі. Навіть відверта екранізація його життя у фільмі "П'яниця", де письменника зіграв чудовий Міккі Рурк, якого, за сценарієм, любить не менш феєрична Міа Ферроу, навряд чи допоможе в цьому розібратися. Можливо, він був одним із ангелів, закинутих до нас для перевірки під виглядом волоцюги? Мовляв, з нашого ставлення до нього Господь хотів з'ясувати, хто є хто на цій грішній землі. Адже так само, між іншим, складно буває визначитися і з Вільямом Берроузом з його сотнею улюблених кішечок, і з Алленом Гінзбергом з не меншою кількістю улюблених хлопчиків та з Джеком Керуаком з його маніакальною ідеєю психоделічного хіпстеризму. Напевно, всі вони були лише письменниками родом із чергового "розбитого покоління", які вчили своїх читачів відчувати життя в якихось інших масштабах. Створюючи при цьому так само інші пропорції світу.

Наступна літературна історія так само проводить нас лабіринтами життя аж до самісінького кінця. Щоправда, не такого незбагненного чи пак метафоричного, як у поезії попередніх авторів. Сурова аналітична публіцистика – ось що становить собою книга Володимира Саркісяна "Дослідники смерті. Від Шерлока Голмса та Агати Крісті до лабораторії судмедексперта" (К.: Віхола). Назви розділів якої промовляють самі за себе: "Джейн Марпл" проти Скотленд Ярду", "Про лікер "Шасі" і політбюро", "Хто отруїв гросмейстера", "Гідно Гічкока", "Паганіні розтину трупів і Шуберт мікроскопів", "Куля для вовкулаки", "Отрута для коня". І питання, які автор ставить перед читачем, слід додати, не менш приголомшливі.

Чому Шерлок Голмс лупцював трупи в анатомці? Хто такий танатолог та як британське законодавство стримувало розвиток медицини? Чи визначають ціанід на нюх і, чи може крапля нікотину вбити коня? Як хімія допомагає ідентифікувати кулі та чому від антифризу треба триматися трохи далі? Насправді у своїй книжці автор розповість про те, що ж відбувається насправді у лабораторії судмедекспертизи, як українські токсикологи виявляють отрути та зрештою, в яких аспектах помиляється навіть знана майстриня детективного жанру Агата Крісті. Як працює автор-хімік з піддослідним матеріалом, чи пак з класикою літератури та історії? Він препарує класичні детективи та розвіює стереотипи, пояснює, чи справді часник міг би завдати шкоди вампірам та чому для боротьби із перевертнями пасують не лише срібні кулі. Пояснюючи при цьому, як змінювалися підходи до виявлення отрут з часом, та який взаємозвʼязок між історіями про привидів та отруєнням чадним газом. Слід додати, що судовій медицині автор присвятив 14 років, після чого кардинально змінив сферу діяльності, після подій 2 травня 2014 року в Одесі приєднавшись до експертно-журналістської комісії "Група 2 травня".