Путін вже розпрощався із думкою про «Великого Петра», тепер він бореться тільки за збереження свого життя

Ключове питання: відбулася так звана друга тегеранська зустріч. Путін намагався виглядати як Сталін, але в нього було геть інше середовище – був Аятола Ірану, президент Ірану і президент Туреччини.

Я довго пропрацював у структурах, пов'язаних із протоколами президента. І та зустріч між Ердоганом і Путіним свідчить про зниження статусу Путіна перед турецьким президентом. Протокол зазвичай дуже чітко регулює виходи на таку зустріч. Випрацювані навіть сигнали між протокольними службами президентів. І за цими сигналами керівники повинні виходити на таку зустріч. Оскільки Ердоган після отримання сигналу про вихід по протоколу дозволив собі зупинитися і зробити вигляд, нібито він із кимось розмовляє, то це свідчить саме про таке відношення Ердогана до президента Путіна. Він хотів підкреслити свій вищий, ніж у Путіна, статус. Це таке особливе зауваження. І це робить не протокол, не служба охорони. Це робить саме президент. 

Якщо порівнювати глав держав, здатних на такі речі (самостійні відхилення від протоколу), то я би підкреслив таку здатність у британського прем'єра Джонсона, Ердогана, Трампа. Вони можуть дозволити собі такі неординарні речі. Але це й неординарні особистості. Путін також прагне бути неординарним, але він – "людина в футлярі". Є такий російський вираз, відповідний твір Чехова. Людина в футлярі не здатна на відкрите вираження своєї власної сутності. Те, що Путін є людиною в футлярі показує весь його довгий біографічний шлях. Він, звичайно, може жартувати під час промов, але вони не відкривають його сутності. 

Загалом на іранській зустрічі, ви її дуже добре охарактеризували, як Тегеран-2022, одна сторона (Іран і Туреччина) хотіла обговорити питання Сирії. Путіна натомість цікавили його величезні проблеми та безпорадність у його "спеціальній терористичній операції" в Україні. Він, зокрема в зерновому питанні, прагнув досягнути якогось перемир'я на Півдні України, в Херсоні. Це свідчить про те, що Росія дуже боїться майбутніх поразок на Півдні та втрати Херсона. Тому він намагався вмовити Ердогана, щоб той вмовив Україну на угоду – він нібито дозволяє вивіз українського зерна, а взамін Україна повинна оголосити перемир'я в Херсоні. Та цей фокус йому не вдався. 

Я просив би вас розписати партитуру центальноазійської та ближньоазійської геополітичної конфігурації. Як буде діяти Іран, чи погодиться він все-таки продати безпілотники Путіну? Як буде грати Ердоган? Чи зможе Ердоган домовитись із Путіним? Тому що зараз два шляхи – шлях Мустафи Кемаля Ататюрка і шлях Енвера.

Ближньосхідний вузол і зокрема Сирія – це камінь спотикання різних геополітичних інтересів. Це США, весь англосаксонський, атлантичний світ, назвемо їх так. Це, власне, самі країни Ближнього Сходу, арабський світ. Звісно, Росія туди встрягла, щоб мати там свої певні інтереси. Зокрема ця зустріч показала, що на сьогодні проблема Ближнього Сходу, питання Сирії не має вирішення. Великою мірою вирішенню величезного вузла близькосхідних проблем завадила війна в Україні. Оця позиція, що змінюється на ходу як у Сирії, так і в Туреччини, Ірану. Америка ніякою мірою не згоджується виходити з цієї арени і втрачати на ній якісь свої геополітичні позиції. 

Все це свідчить, що неможливо за допомогою дипломатичних, воєнних і політичних зусиль розв'язати цей вузол. Тому саме на цій тегеранській зустрічі кожна сторона намагалася вирішити свої власні проблеми. І Іран, і Туреччина чудово розуміли, що приїзд Путіна – це така формальна річ, що повинна була свідчити про те, нібито в Росії залишаються якісь серйозні партнери, серйозні друзі в їхніх геополітичних намірах. Але те, як повели себе і Іран, і Туреччина показало, що вони дивляться на Росію зверху вниз.

Що стосується БПЛА, то, хоча по багатьох російських пабліках і пройшла інформація, що там продають сотні іранських безпілотників, та, на мій погляд, це лише обіцянки з боку Ірану. Він не піде на загострення своєї й без того складної ситуації в регіоні. Вони зможуть вирішити свої великі економічні проблеми і проблеми з санкціями лише в перемовинах із Європою і США. І усугубляти свою ситуацію продажем БПЛА Росії вони не будуть. А обіцяти можуть все, в політиці це заведено. 

Відповідно ключове питання – це Казахстан і його нафта. Токаєв дуже чітко, ніхто від нього й не сподівався, в очі Путіну заявив, що він думає про теперішню геополітичну ситуацію. Але це не питання про позицію казахського президента. Ми розуміємо, що казахська нафта всіх цікавить, зокрема надзвичайно сильно Європейський Союз. І Азербайджан, і Казахстан зараз стають надзвичайно важливими гравцями.

Путін звісно хоче управляти всією ситуацією довкола власної кризи, довкола санкційних проблем, що в нього виникли. Казахстан і вся Центральна Азія представляють для нього в цьому плані інтерес. Йдеться про обхід санкцій за допомогою альтернативного імпорту, призупинення маршрутів нафти і газу з Центральної Азії (в першу чергу з Азербайджану) – для того, щоб ці потоки не складали конкуренції російським нафті та газу. Та всі ці проблеми для нього зараз дуже ускладнені. 

Зокрема Казахстан. Токаєв – дуже досвідчений політик, досвідчений дипломат, який десятки років пропрацював у цій сфері. Мені особливо імпонує те, що Токаєв дуже чітко сьогодні артикулює те, що Казахстан і він особисто розуміє, що Росія програє війну в Україні. Оце розуміння і тверда позиція дозволяють йому вести розмову з Путіним і російським урядом з позиції рівного партнера, чого ніколи впродовж останніх років не було.

Така сама поведінка Ільхама Алієва, узбецького президента стосовно Росії і передовсім, звичайно, Казахстану, що яскраво проявилась на всіх публічних виступах і заявах, свідчить, що керованість країн СНД і зокрема Центральної Азії з боку Росії вже зовсім не та. І буквально невелика перспектива і певні успіхи на воєнному фронті України лише довершуватимуть розвал структури СНД (що вже й без цього розвалилась), розвалюється ЄАЕС (євразійський економічний союз), і абсолютно бездіяльним залишається ОДКБ.

Тому маршрути транспортування казахської нафти через Новоросійськ – Путін хоч і намагається його закрити, щоби чинити тиск на Казахстан, та це йому не вдасться. Він може через якийсь час перекрити, потім зовсім відкрити, але всесвітня санкційна політика в сфері обмеження нафти з Росії примусить його вести гру по тим правилам, що нав'язує йому цивілізований світ.

Ви зробили кілька надзвичайно важливих та істотних зауважень. Але я хотів би зараз перейти до дуже доречно згаданого формулювання про людину в футлярі. Путін – це справді людина в футлярі. Але, на превеликий жаль, ми вже розшифрували частину його сутності. Йдеться про злочини в Бучі, Ірпені. Йдеться про ракетні обстріли мирних українських міст – Кременчук, Вінниця і так далі. І от власне, виходячи з його психологічного портрету – куди він далі буде вести? В безодню? Чи, розуміючи, що він сам себе загнав в геополітичну пастку, Путін все-таки намагатиметься якось виходити з цієї великої війни?

Так, він буде вимушений стрибати в цю геополітичну безодню. Адже домовлятися з ним, на мій погляд, Україна не планує. І правильно робить. І хоча й є певні сумніви окремих політиків в Європі чи США, які хочуть вмовити Україну на якісь мирні перемовини, але це окремі випадки, що не впливають на загальну картину. Тому Путіну одна дорога – в безодню. І на цьому шляху він буде змушений здійснювати всі ці злочини, перелічені вами – Вінниця, Кременчук, Харків, Одеса, Маріуполь. Вся ця немислима злочинна діяльність уже не дозволяє йому повернути на якийсь інший бік.

Просто капітулювати він, як людина в футлярі, не здатен. Він не має мінімального людського, гуманітарного розуміння для того, щоб діяти в інтересах Росії, російського народу. Він все кине в топку війни, абсолютно всю Росію, весь її потенціал – аби лише втриматися у владі, бодай на якийсь час продовжити своє існування. Про те, щоб залишитися в історії якимось "великим Петром" – він уже з цією думкою розпрощався. В нього залишилася одна мета – зберегти своє життя. А збереження влади – це і є збереження життя. Іншого шляху в нього немає.

Ми розуміємо, що в нього можуть бути і додаткові цілі. Звісно, ключове завдання для Путіна – залишитись живим. Не потрапити під трибунал з одного боку, а з іншого – уникнути внутрішньокремлівської апаратної розправи. Простими словами – щоби ті чи інші люди не увімкнули "режим табакерки", а потім не написали якийсь дуже потужний некролог. У такий спосіб він би повернувся в свій футляр, тільки оббитий пурпуровим чи чорним оксамитом. І це все діло супроводжувалось би балетом "Лебедине озеро". Але в даному випадку питання в тому, які ще додаткові завдання ставить Путін, використовуючи війну проти України?

Вони декларують вустами Лаврова, Шойгу, політологів і пропагандистів уже величезний список завдань, що змінюється від поразки до поразки. Тому сьогодні казати, що в Путіна є якась конкретна мета – це, на мій погляд, просто смішно. В нього немає іншого завдання, крім того, щоб зберегти владу, що зберігає йому життя. 

Що стосується "табакерки". Я особисто знаю Патрушева та багатьох інших керівників з оточення Путіна. Я не відкрию якоїсь Америки, ви все це бачили на тому знаменитому засіданні Радбезу, де все це оточення виглядало абсолютно безпорадною та аморфною масою. Тому в історію з табакеркою я не вірю. Можливо хтось знає, що ми в Казахстані самі двічі намагались скинути Назарбаєва. Грубо кажучи, з допомогою табакерки, хоча там ніякого озброєння не застосовувалось. Зазвичай оточення, навіть воєнне, не здатне вирішувати завдання, коли перший керівник уже втягнув абсолютно все оточення в цей немислимий злочин в Україні. Тому сценарій із табакеркою відміняється. На жаль, лише воєнна сила України, налаштування українського народу, його витримка і допомога Заходу остаточно поставлять крапку на путінізмі.

Ви щойно сказали, що знаєте Патрушева. Я думаю, що ви добре знаєте і інших генералів вищого рангу. Зокрема йдеться про генерала Герасимова і, можливо, знаєте Шойгу. Чого нам чекати від тих людей (що стосується, наприклад, війни проти України)? З одного боку вони продемонстрували свою відверту  некомпетентність. Свій військовий план, що називався "бліцкриг" вони провалили. З іншого боку, вони досягли певних успіхів під час окупації Херсонської області. І зараз ми перебуваємо в фазі так званої довшої, затяжної війни. Чого нам від них, на вашу думку, чекати?

Успіх Херсона – це українська проблема. Це видно по всьому, по тій легкості, з якою захопили Херсон і Південь України. Це певною мірою свідчить про елементи зради з боку українських посадових осіб. Швидше за все, моїх колег із спецслужб. Деяких українських колег я знаю. Працював, наприклад, із Деркачем, який тоді очолював СБУ.

Що стосується російського генералітету, то я справді знаю всіх трьох персонажів. Точніше, знав і спілкувався свого часу. Я відзначу, що найбільш авторитетним і самостійним є Микола Патрушев. Навіть на знаменитому засіданні радбезу він був єдиним, хто висловив іншу думку, заперечив Путіну. Це не свідчить про якусь його самостійність. Це свідчить про те, що він особливо впливає на все, що відбувається в Україні. Він рулить. Оскільки стоїть завдання здійснити цей воєнний злочин, то він цим впритул займається. І ті локальні, тактичні успіхи, що є в Росії, пов'язані з його іменем.

Що стосується Шойгу та інших генералів, то я би сказав, що це посадові особи більше такого пропагандистського типу. Вони, як і Лавров, більш пов'язані із зовнішнім пропагандистським забезпеченням цієї війни. А всі зусилля російських військових на території України – це, звісно, зусилля російського народу. Слід зауважити, що оце зомбування пропагандою і масова підтримка спеціальної терористичної операції лежить на лапах зомбованого народу, зомбованих воєнних, які пруть туди і здійснюють усі ті злочини. Якби Шойгу і генералітет продовжували би розкрадати все так, як вони це робили в Росії весь останній період, то Україна могла би ще швидше здобути перемогу. 

Тому я ще раз хочу підкреслити – генералітет не здатний усунути Путіна фізичним шляхом. Але з іншого боку, коли ситуація остаточно зайде у безвихідь, то гадаю, що знайдуться вже військові середньої ланки, служби державної охорони, росгвардії. Ці структури підхоплять ситуацію і змінять режим. Чи надовго змінять і як – це вже покаже історія.

Ми розуміємо, що ракетні обстріли – це частина російської стратегії, це намагання Кремля впливати на внутрішні українські сценарії, впливати на психіку нашого керівництва і змушувати його на ведення тих чи інших переговорів. Я просив би вас проаналізувати оцю зв'язку – ракетних обстрілів і впливу на населення і на політичні еліти.

Багато політиків, наприклад ваш візаві Сікорський, правильно оцінюють ситуацію – те, що ці ракетні удари по цивільних об'єктах мають на меті налякати населення України, змусити населення вплинути на керівництво України, щоб керівництво України пішло на якісь мирні перемовини. 

Але можливостей Росії наносити такі удари у них стає все менше й менше – це раз. По-друге, сьогодні, після таких масових, немислимих злочинів, налякати українців вже неможливо. Певний рубіж страху вже пройдено. І тут велика роль всього цивілізованого світу – українці повинні відчувати цю підтримку всіх країн. Я часто, коли розмовляю зі своєю батьківщиною, з Казахстаном і казахстанцями, то прошу їх всіляко підтримувати Україну й український народ у їхній справедливій боротьбі. Я спілкувався також з посольством України в Казахстані. Вони молодці, вони всіляко також проводять цю політику, щоб українці відчували підтримку.

А сам Зеленський і керівництво України, як я бачу, налаштовані чинити достойний опір агресії та окупації. І водночас налаштовуються на певні спочатку тактичні, а згодом і стратегічні перемоги над окупантами на фронті. Я думаю, що до кінця року перелом однозначно буде помітним і подальша доля Росії буде не в руках Путіна, не в руках його оточення, а в руках дуже зомбованого народу Росії.

Ми розуміємо, що Зеленський напевне для росіян є ціллю номер один і недарма представники російських злочинних еліт неодноразово повторювали фразу про удари в командні і політичні пункти України. Наскільки я розумію, відбувається, можливо непомітне, але полювання за президентом Зеленським. Свого часу ми пам'ятаємо в який спосіб вивели на ціль президента Джохара Дудаєва – відбувся телефонний дзвінок, який був зісканований, локалізація Дудаєва була визначена і президент Чечні загинув. Ми розуміємо, що є безліч різних сценаріїв, думаю у спецслужб і президентській  охороні вони відомі. Але, якщо можна, охарактеризуйте найбільш хрестоматійні небезпеки в теперішній ситуації зокрема й для лідера української держави?

Це дуже специфічна діяльність – охорона президента. Про всі прийоми і методи я не буду говорити. Відчуваю і знаю, що охорона президента України діє дуже професійно. З загального характеру хотів би відмітити – зрада у близькому оточенні  охоронного об'єкту. Тут потрібна надзвичайна пильність. Щодо другого моменту – ракетного удару по центру прийняття рішень і зокрема по Офісу президента, там де він ночує, це особлива небезпека і вона потребує вже не лише служби охорони, але й комплексу методів головної спецслужби, яку очолював у вас Баканов. Тому комплекс заходів Міністерства оборони, СБУ України і служби охорони президента,  мають бути скоординовані для того, щоб не допустити попадання. Зрозуміло, що Росія буде застосовувати всі міри і використовувати найменші можливості, щоб нанести такий удар. Те, що ви навели приклад з Дудаєвим у теперішній час служба безпеки президента України в технічному плані повністю передбачила запобігання схожої можливості у цьому я впевнений на 100%. На мій погляд зараз захист президента Зеленського на доволі високому рівні. 

Ще хотів би відзначити цікавий момент – як ми говорили про зустріч Путіна з Ердоганом з іранським президентом і як президент Зеленський зустрічається з своїми іноземними партнерами. Приймає їх по троє людей, вони йдуть пішки, бо ж зазвичай на машині під’їжджають. Тут варто звернути увагу саме таку підтримку всіх партнерів європейських, американських, які всіма діями показують особливу значущість Зеленського для глобальної мирної політики в цілому. Йдучи пішки назустріч по троє людей, виголошуючи цим всі вияви поваги, не дивлячись на проблеми служби охорони, небезпеки нанесення превентивних ударів. Вони цим показують, що Зеленський сьогодні надзвичайно важлива персона світової політики. І вони, як на мене – керівника служби охорони Казахстану, цим його додатково захищають морально-політичним куполом. Це надзвичайно важлива частина по захисту керівництва країни. 

Як ви слушно відзначили, що не можна виключати, що в українських різних розвідувальних спільнотах чи спецслужбах залишилися люди, які відповідали за той чи інший провалений сценарій. От нещодавно затримали колишнього керівника головного управління Автономної Республіки Крим і ми не знаємо, хто може бути ще задіяний в подібні речі. З другого боку, ми також є свідомим того, щоб провести чистку і ревізію у спецслужбах, тим більше під час війни надзвичайно важко. Тобто має бути якийсь інструмент щодо перевірки. Є наприклад найбільша загроза, якщо той чи інший персонаж, який негласно може бути задіяний в різних активних заходах Російської Федерації, буде займатись якраз тим чи іншим контррозвідувальну напрямком. Це дуже складна головоломка. 

В загальних рисах я сказав про цю головну загрозу – це близьке оточення, яке має "доступ до тіла", як то кажуть. І це не лише спецслужбовці, це й офіціанти і кухарі, медична служба, тобто великий перелік людей. Наскільки я розумію, служба охорони керівництва України всі ці моменти чудово знає. Це ази діяльності служби охорони. На мій погляд Зеленський вже обмежений у контактах. Це абсолютно необхідна і важлива міра. 

По друге – взаємодія між СБУ і службою охорони має бути налагоджена на найвищому рівні. Адже інформація про оточення не завжди доступна повноцінно безпосередньо службі охорони.  СБУ повинна дуже ретельно слідкувати за всіма людьми , які мають доступ в офіс і безпосередньо до глави держави . Я розумію ваше занепокоєння і занепокоєння багатьох політиків, політологів і керівників тим, що з першого дня була визначені ціль – знищити керівництво України і ця ціль з поразками Росії буде посилюватись ще більше. Тому сьогодні для Зеленського загроза замаху не зникне і далі буде лише посилюватись. Це в мене таке загальне враження складається.

Наскільки сил стане Кремлю в агресії проти України? 

Тут треба розділити на два підпитання: скільки, як вони називають – людського матеріалу у Путіна є для цієї війни і скільки технічних засобів для продовження війни. Відомо, що в Росії оголошена часткова мобілізація, хоча не вседержавного масштабу. Але різними мірами стараються залучити людей аби вони брали участь у цій злочинній війні. Цей потенціал з кожним днем тане. Адже людей, які мають військовий досвід і здатність тримати зброю у руках, а тим більше керувати складними артилерійськими броньованими системами, стає все менше і менше. Це один момент. 

Інший момент – бажаючих, навіть незважаючи на цю надзвичайну пропаганду, все менше і менше, хоч вони досі все ще є. Оці події по підпаленні військкоматів, окремі прояви непокори зі сторони простих громадян Росії, все це свідчить, що потенціал забезпечення військовими цієї злочинної війни зменшується. На мій погляд вони максимум зберуть ще 20 тисяч. На 30 потягнуть, маю на увазі більше-менш професійного плану, бо гарматного м'яса вони можуть набрати ще дуже багато, оголосивши свою мобілізацію. Але професійних у них залишилось з мого попереднього досвіду максиму 20 тисяч, аби поновити ті бригади і військові структури, які у них є. 

Що стосується озброєння. Озброєння в них на жаль дуже багато. Так, насправді воно застаріле, радянське 30-ти і 50 літньої давності виробництва, яке потрібно ще доставити і поставити на ноги. Це проблема. Головне, кого посадили за важелі таких танків і за ці гармати. Тому зброї вистачить на довго, хоч це не вирішує їхніх військово-стратегічних проблем зовсім. Що стосується ракетної можливості, стрільби по Україні, на жаль, в тому режимі в якому вони цілеспрямовано використовують як військово-політичне озброєння – породження страху серед населення і тиск на Захід - якщо в економному режимі у них вистачить на дуже довго. Ракет різних видів у них предостатньо, тому треба налаштуватись на це і прискорювати доставку ППО, яке має прийти з Заходу.