Путін як утилізатор

У самій Росії багато хто вважає Путіна історичним діячем, що стоїть в ряду великих будівників імперії. Десь поруч із Петром Першим, Леніним і Сталіним. Але для неспотвореного російським телебаченням погляду за цим пишним пропагандистським фасадом видно цілком жалюгідну сутність.

Путін – це не особистість, не світогляд, не програма розвитку країни, а тотальна маніпуляція та імітація, що прикриває намагання посереднього ленінградського опера втримати в зубах шматок влади і власності, який впав йому невідомо звідки і невідомо за яку кармічну провину. Як та білка з "Льодовикового періоду", Путін перебуває в безкінечній гонитві за владою і в страху її втратити.

Але навіть у таких персонажів має бути своя історична місія. І визначається вона за тими об’єктивними наслідками, до яких приводить їхня діяльність. Особливо актуалізувалося це питання в зв’язку з нападом на Україну, який багато хто справедливо оцінює як прелюдію до безславного завершення місії Путіна.

Результати його правління можуть бути узагальнені одним словом – утилізація. Утилізація всього, від дрібного до великого, від цілком матеріальних речей до абстрактних понять, символів і принципів.

Деякі з предметів путінської утилізації ми бачимо, на жаль, аж надто близько і конкретно. Що називається, на своїй шкурі й у власному городі. Зокрема, йдеться про утилізацію старих радянських запасів озброєнь і боєприпасів, які вже не можна було зберігати далі. Радянський Союз готувався до чогось на зразок повторення Другої Світової війни, тому накопичував мегатонни боєприпасів, тисячі одиниць військової техніки, продовольчі резерви, стрілецьку зброю і т.д. Путін і Шойгу, які успадкували весь цей хлам, зацікавлені більше в тому, щоб "пусти його в діло", ніж витрачати кошти на подальшу консервацію і ремонт.

Але ще більш привабливою для чиновників російського Міноборони і керівництва російського ВПК є можливість приховати результати багатомільярдних розкрадань і зловживань, які були здійснені путінським оточенням в процесі реорганізації і переозброєння російських ЗС. Популярна теза "війна все спише" звучить для головних корупціонерів РФ аж надто буквально.

Але не тільки матеріальна складова російської військової машини потребує сьогодні списання і утилізації. Режим зацікавлений у тому, щоб позбутися, хоча б частково, тисяч вбивць і насильників зі спотвореною психікою, яких виховали три десятиріччя майже безперервних російських війн – в Чечні, Сирії, ЦАР, Лівії, Малі. Зрештою, вісім років війни в Україні. Ці війни були брудними і кривавими. Люди, які їх пройшли, готові на все і здатні на найгірше. Якщо вони вийдуть з-під контролю, то становитимуть загрозу не лише оточуючим членам соціуму, але й владі. Скажених псів присипляють, і війна – найкраща нагода для цього.

Інша мета "спецоперації" - остаточна утилізація Донбасу, його промислового, транспортного, демографічного потенціалу. Я продовжую стверджувати, що Путін ненавидить Донбас, можливо, навіть, більше, ніж Галичину, Київ і всю Україну. Звідки в нього ця ненависть – від кримінальних протистоянь донецького і пітерського кланів у 90-х, досвіду спілкування з Януковичем чи вже від якихось зовсім особистих мотивів – невідомо. Але повна "зачистка" цього регіону стало ідеєю-фікс Путіна і його команди.

Кого ще не вивезли з Донбасу, того утилізують на полі бою. Ті підприємства, які не перемістили в Росію і не порізали на металобрухт, будуть зруйновані обстрілами і бомбардуваннями. Наслідки воєнних дій – це не лише понівечене житло та інфраструктура, але й травмована психіка людей, екологічна катастрофа, бідність і безвихідь. Тотальний Маріуполь буде не просто фізично знищений, але й ізольований від світу та "звільнений" від мешканців.

Невідомо, чи ненавидить Путін такою ж мірою, як Донбас і Україну, саму Росію, але утилізація її виробничого і технологічного потенціалу стала його воістину історичною місією. Країну та її майбутнє впродовж десятиріч вбиває путінська корупція, заскорузла реакційна сутність режиму, а сьогодні добиває свідома самоізоляція Росії, що позбавляє її інвестицій, технологій та прогресивної частини населення. Так зване "імпортозаміщення" – це, в кращому разі, повернення до радянської спадщини (включно з "передовими" зразками військової техніки і озброєнь). Але більш імовірним є шлях відсталих країн Третього Світу з їхньою сировинною спеціалізацією та піратськими ноу-хау в стилі Abibas ("Вкусно и точка").

Менш помітною для самих росіян, але ще більш масштабною за своїми наслідками є утилізація путінським режимом такого ресурсу, який умовно можна було б назвати "велич Росії". Усе, до чого торкається рука цього генія деструкції, перетворюється із "золотого запасу", в кращому разі, на черепки. В гіршому – на токсичний актив, чи, простіше кажучи, на лайно. "Великая Победа", "Великая Русская Культура", "Российская История", "Русское Православие", "Русская Философия", "Русская Идея" - за цими поняттями для світу вже не стоїть майже нічого, крім жалюгідних постатей Путіна, Кіріла, Дугіна-Сєргєйцева, та ще покійних Кобзона з Жиріновським. Імперське минуле, історична Росія, сторічні "борєнія і устрємлєнія" – усе раптом змаліло і розчинилося в їхній жлобській маячні, яку навіть нацизмом назвати важко. Вигадки "методологів", та й усе.

Величезні кошти, витрачені на розбудову "іміджу Росії", просування російського спорту, культурних індустрій, популяризацію за кордоном спадщини царів і комісарів, вилетіли в трубу. З культурних явищ путінської епохи запам’ятаються не Нетребко в міланській опері і не картини з "Ермітажу" на європейських виставкових майданчиках, а "екскурсії" оперів Петрова і Боширова з полонієм в Солсбері та "гастролі" ансамблю імені Алєксандрова в Сирії.

Разом з утилізацією культурно-історичної репутації Росії відбувається остаточний розпад інерційної єдності пострадянського простору. Пам'ять про "старі добрі часи", яка ще, можливо, жила в комусь на 1/6 частині планети, миттєво стерли запуски "Калібрів" та "Іскандерів" по Києву й Одесі, "Гради" під Харковом і не менш резонансні "залпи" брехні та цинізму, здійснені паном Лавровим і його дипломатичною "школою".

Гнів і бажання помсти українців, принижена і розтоптана національна гідність білорусів, настороженість і зростаюче відчуження казахів і молдован – це ті відчуття, які визначатимуть ставлення сусідів до РФ у найближчі десятиріччя. Відновити хоч якусь довіру сусідніх народів до себе Москві буде так само важко, як педофілу-рецидивісту отримати посаду вихователя в дитячому садку.

Епіцентр руйнувань смислів і цінностей знаходиться в Москві, але вибухова хвиля досягає усе дальших рубежів. Неспроможність Ради Безпеки ООН, утилізація механізмів ОБСЄ, демонстративна відмова від дипломатичних умовностей та протоколів, девальвація "чесного слова" і відверте слідування праву сильного – ось, що принесло світові російське вторгнення 24 лютого 2022 р.

Насамперед, ідеться про деконструкцію всієї післявоєнної системи європейської безпеки, разом з її нормами, принципами та інституціями. Але Кремлю цього замало. Він робить ставку на повний хаос і підрив глобальної безпеки.

У спільній заяві керівників РФ і КНР, підписаній у перші дні зимової Олімпіади в Пекіні, кілька разів згадується  право Китаю вирішувати "проблему Тайваню" на власний розсуд. Путіну було б дуже вигідно, якби збройний конфлікт у Південно-Східній Азії остаточно поховав надії мешканців планети на порядок і безпеку в найближчому майбутньому. Але влада утилізатора все ж обмежена, і поки що йому доводиться користуватися лише тими інструментами нищення, які йому доступні безпосередньо. Зокрема, ядерною загрозою.

Невідомо, де зупиниться хвиля руйнувань, запущена спробою перенести внутрішню ентропію і неспроможність путінського режиму "во внешний мир" (Сурков). Але вже сьогодні можна сказати, що не так вже й мало зробив цей непоказний закомплексований чоловічок на московському престолі. Чи, точніше буде сказати, ним було зроблено як інструментом реалізації невідомого нам історичного сценарію.

Єдине, що можна сказати точно, це те, що першим кроком до відновлення порядку і гармонії у світі буде ліквідація джерела руйнувань. Утилізація утилізатора неминуча.