Росія шантажує Європу газом, щоб досягнути мирної згоди по окупованих територіях, – Марк Фейгін

Канцлер Шредер, який прикинувся свого часу політичним трупом, змотався до свого найкращого друга Володі, і той, наскільки я розумію, уповноважив його передати певні сигнали, що буцімто війна була помилкою. Що він готовий вступати в переговорний процес і т. д. і т. д. Я не знаю, де самодіяльність Шредера, де справді якісь сигнали, але, як ми розуміємо, колишній канцлер Німеччини доволі недурна людина. Якщо він пішов на такий крок, то це означає, що Путін хоче продати одразу кілька кейсів – один Європейському Союзу, ну а другий Україні. А щось і Сполученим Штатам. Як ви бачите ситуацію?

Я думаю, так і є. По-перше, Шредер є давнім лобістом. Все з ним ясно. Він проміняв  репутацію на гроші. Нічого нового ми про Шредера не скажемо. Чи підходить Шредер для озвучування цієї позиції – переговорної, торгової позиції? Цілком. Він дуже влаштовує Путіна. Оскільки той йому довіряє. Особа, європейський політик, хай хоч і ексканцлер. Проте він підходить для озвучування цієї позиції. Адже чому саме Шредер? Зараз точиться суперечка через цю турбіну «Північного потоку – 1». Не 2, а 1, в якому припинилося прокачування під приводом поламаної турбіни «Сіменс». І навіть Шольц намагається донести, що, мабуть, час уже забирати турбіну, адже їм потрібен газ. Ми це все бачимо, і на тлі цього Шредер зустрічається з Путіним. Тобто він не просто приїхав. А зустрічається з Путіним, а після зустрічі озвучує ідею щодо того, що Москва схиляється до мирних переговорів, і використовує наявний стамбульський формат зернової угоди. Тобто вже є позитивна практика: ось, давайте ми з вами домовимося по газу, а тоді вже все можливо й по інших питаннях теж.

Я думаю, що тут два дуже важливих аспекти, які пов’язані. Європі, з прийдешньою зимою, зі споживчою кризою енергоносіїв варто потурбуватися переконати Київ піти на ці переговори. Ось, будь ласка, формат уже є: ось Стамбул, ось Ердоган. Для того щоб уникнути енергетичної кризи зимою, треба домовитися з Москвою, яка в ці домовленості включає не тільки якісь газові й економічні питання й усякі інші, а насамперед політико-воєнні. На чому власне й наполягала Москва й під час укладання Стамбульських угод. Вони ж також наполягали, це вже підтверджено, на припиненні вогню на Півдні. Не на Сході – на Півдні, щоб не допустити контрнаступу сил ЗСУ, які мають намір деокупувати правий берег Дніпра.

І зараз з іншого боку зайшли, спробували мирний план. Пам’ятаєте, Драгі був? Були й інші до цього ініціативи за посередництва Ердогана й навіть Бенета, прем’єр-міністра Ізраїлю, що пішов. Але це все не вийшло. А от зараз вони намагаються використати газовий шантаж і навіть підіймають спотові ціни мало не до 2500$ за кубометр газу. А як це їм допоможе у війні, коли є санкції й усе інше, є позиція Заходу жорстка? А ось ми бачимо як. З різних сторін тиснуть для того, щоб переконати Україну прийняти статус-кво. І згадка про Крим тут невипадкова, тому що Крим...

Наприклад спробують зробити Пушиліна віцеспікером Верховної Ради.

Еге, уявляєте – Пушилін. Як це компонується, в принципі – ніяк. Такий, як Пушилін, у ЄС чи в  Швейцарії сидів би за ґратами все життя. Звісно, це все спеціально говориться з метою – чому б і ні – через формулу референдуму перейти до форми конфедеративної держави, що передбачатиме такі собі етапи реінтеграції. Але я думаю, це нікчемна абсолютно спроба втягнути в переговори. А насправді мета та ж сама – приєднати вже окуповані території до Росії, вони від цього не відмовляться. Усі ці «заманухи» на переговори, про те що «ні-ні, ми не заберемо, це просто буде конфедерація», розраховані на ідіотів. Я не знаю, хто на це купиться, тому що миру це не дасть, державу не збере, суверенітет не підсилить. Тому що в пакеті з цією уявною конфедерацією йде як раз демілітаризація, невступ до НАТО, скорочення армії, визнання російського статусу Криму та весь той набір, який ми вже чули. Тобто це капітулянтська програма. На іншу Кремль просто не погоджується. Він же ж міг розпочати переговори негайно, йому Зеленський пропонував зустрітися.  Але ж він чудово розуміє, з яким набором приїде Зеленський. Зеленський скаже: відводь війська на момент 24 лютого, це по-перше. По-друге, розпочинаймо перемовини щодо статусу і Криму, і Донбасу. А тоді вже поміркуємо, як з усім цим бути: країна в руїнах, будинки, мости – давайте рахувати. На це Путін погодитися не може, тому що частиною цього пакету є скасування санкцій, які дуже дошкульні.

Це раз, а другий момент: я дуже слабо собі представляю, як Путін, Патрушев і компанія, Бортніков будуть продавати це все діло. І відповідно, можливо, зараз Путін хоче підвищити максимально градус своїх вимог. А з другого боку, я думаю, що вони дуже добре розуміють, чим завершиться для них звільнення від їхніх смердючих окупаційних військ правобережжя Дніпра під Херсоном – це буде колосальна поразка.

Показуючи свій страх перед можливою деокупацією, звільненням Херсону, вони ж тільки додають відчуття напруги і страху. Якщо це станеться, обвал буде ще сильнішим, бо вони його вже підготували своїми реакціями. Боячись цього, передислокуючи туди війська, намагаючись контрнаступати – вони збираються днями вирушати на Запоріжжя, на Миколаїв та Кривий Ріг, ми так собі передбачаємо, спираючись на публічні джерела, воно досить на це схоже: ми рушимо вперед, поки ЗСУ займатимуться спробою відбити цю нову атаку, таким чином відтягнеться момент можливого початку операції з деокупації правого берега Дніпра.

Я думаю, що це ключовий момент у цій ситуації, тому що всі розуміють, що битва за Херсон буде визначальною в цій війні. Якщо Україні дійсно вдасться деокупувати Херсон, тоді – ви розумієте, як це пов’язано, – а навіщо тоді все? Навіщо покладено десятки тисяч життів, якщо ви не в змозі були навіть захистити Херсон, який захопили в перші тижні війни? Питається, заради чого вся ця історія починалася, якщо ви й Київ не захопили, і Херсон не втримали? Так, у цього є небезпека перекидання трансформації на внутрішній контур, щоб своє наелектризоване пропагандою населення раптом зазнало такого розчарування – як же ж так? Що ж це таке? У нас тут і ті загинули, і ті, а ви й військові ніякі й стратеги нікудишні, так ще й весь світ тепер проти Москви: і санкції, і сегрегація йде повним ходом – політична, звісно, сегрегація, не персональна. І все це, безумовно, впливає на страхи, додає страхів Кремлю.

З іншого боку, ми розуміємо так, що Кремль, можливо, бавиться в так званий хасавюртівський сценарій, коли вони зазнали поразки на полі бою під час російсько-чеченської війни. Тоді вони в той чи інший спосіб, не миттям так катанням склали, склепали, склеїли хасавюртівський мирний договір, який за пару років розірвали й відкрили знову воєнну кампанію. Відповідно, можливо, зараз оті всі рухи Шредера – і не тільки Шредера, тяжко сказати, хто там насправді передає записочки з Кремля й у переговорні групи, – можливо, вони зараз втомилися й розуміють, що війська російські вгрузли, що немає вже такого бліцкрижного дива, на яке вони розраховували. А важка кампанія – це багато трупів, це ж не тільки Бурятію, не тільки Дагестан – все вже, починають пенсіонерів збирати з Санкт-Петербурга, Москви й так далі. А більше трупів – більше питань.

По-перше, вже не один план поламався. Тому що, звісно, план бліцкригу, блискавичного такого, на куражі, на марші швидко, за 72 години чи  за тиждень, очистити столицю з усіма наслідками в Центральній Україні – цей план однозначно пішов за водою. Щодо плану повторного бліцкригу дійти до кордонів «ЛНР» – «ДНР», принаймні якщо з Луганською областю це вийшло, то з Донецькою поки що ми не бачимо того, щоб Москва швидко досягла цього успіху. У решті ситуація залишається невизначеною. І що тут важливо, що відбувається накопичування сил Україною. Тому що Захід допомагає Україні зброєю, розвідданими, організаційними, воєнними питаннями. Захід теж бере участь у плануванні операцій, я б цього не виключав. Це говорить про те, що Захід продовжуватиме це робити, а в Москви резерви тануть.

Щодо батальйонів усіх цих, які створюються, так званих регіональних батальйонів, – мені пишуть багато з Росії, як бізнесменів змушують розміщувати рекламу, допомагати фінансово цій роботі – у регіонах набирати всіх цих добровольців на відправку на фронт до України. Відбувається це не дуже швидко, тобто не зовсім уже так, що нікого не можуть набрати, людей 200 тисяч знаходяться, але це все не той склад. Професійна підготовка явно погіршується, вікові критерії – усе це не сприяє впевненості Москви, що задачі, яке вони ставлять перед збройними силами РФ , будуть виконані. І тому вони на випередження намагаються розіграти кілька карт, зокрема мирну, і за можливістю якось це питання просунути воєнним шляхом: мовляв, ми зараз швидко займемо якісь міста, території й тим самим примусимо Україну, її мирне цивільне населення піти на поступки й визнати анексовані території, статус-кво де-факто російськими з усіма наслідками. Я гадаю, що не безмежні резерви Москви, ось у чому справа.

Марку, ви спілкуєтеся зі своїми кореспондентами з Росії, що вони кажуть? Соціологія соціологією, але якщо люди справді шукають захисту й звертаються по правову допомогу, це означає, що починається, можливо, якийсь процес.

Не можна такий висновок робити. Надійшов на телефон лист із моєї рідної Самари, я його читаю зараз. Лист від якоїсь людини, вона підписалася, має ім’я, по батькові, прізвище. Це бізнесмен, я не називатиму його ім’я в ефірі, він назвав свою компанію. Він показав, що листівки й листи з адміністрації йдуть – треба розповсюджувати такі плакатники: наше майбутнє, вступайте до лав самарського батальйону. Тут багато таких плакатиків, я в себе в телеграм-каналі опублікував, кому цікаво, разом з листом відповідальної особи, можете зайти подивитися. Тобто про що це свідчить – про те, що все не блискуче складається. Бо як пенсіонер може воювати чи злочинець, яких зараз через ЧВК Вагнера набирають?

Я собі уявляю логіку кримінальника, якого за УДО провели й дали автомат. Що він зробить найперше – відріже голову своєму сержанту, для того щоб дати ноги.

І це також. Вони зараз працюють у колоніях з колишніми співробітниками, які самі колись були взяті за шахрайство, за насилля, це працівники поліції, військові колишні. Це первинний склад, вони мають підготовку – хтось після армії, чи після Чечні, чи ще після чогось. Це перший контингент, це не зовсім відморожені рецидивісти. Дійде й до цього, звісно, бо так двох зайців убиваєш: поповнюєш лави війська, а з іншого боку – позбуваєшся непотребу. Це масштабна утилізація. 450–500 тисяч, за різними оцінками, сидить у колоніях у Росії, усі різну цифру називають. Уявляєте, яку кількість злочинців спровадити на той світ, прорідити зони – це ж добре. А плюс малі народи – буряти, тувинці, якути. Тобто ти витрачаєш північні, азійські народи, вимітаючи з них кумулятивний матеріал.

Марку, пам’ятаєте, був такий у доісторичну епоху діяч з прізвищем Сурков. Він написав перед початком воєнної кампанії нападу на Україну, що імперія, для того щоб вижити, має викидати енергію назовні. Так от, тепер ми розуміємо, що зараз ця енергія вертатиметься в особах тих самих бурятів, дагестанців, петроградців, які будуть вертатися. І всі оті жахливі сценарії доволі ганебного імперського фільму «Брат-2», та й «Брат-1», будуть повторюватися зараз у реаліях. Тобто вся ця жахлива енергія кумулятивна заходить усередину.

Це вже відбувається, хоча й не масово. Усі, хто пройшов бойові дії на території Росії – вже є статистика по кримінальних діях саме цієї категорії: які воювали місяць-два, хтось поранений, у когось контракт сплив, хтось строкову службу закінчив – там і такі були. У перші місяці, березень-квітень, когось уже починають демобілізовувати, бо вони ж казали «не було строковиків». Насправді строковики були, потім вони почали строковиків неохоче тримати на відстані, контрактниками в основному заповнювати, чевекашниками. Плюс звідти інтенсивна мобілізація на Донбасі, плюс «Л/ДНР» – просто аби зі строковиками акуратніше, бо вереску занадто багато. Хоча вони однаково гинули. Пам’ятаєте історію Скрипця і його сина. Він отримав свідоцтво про смерть, що загинув, приміром, на крейсері «Москва». Що він робив на крейсері «Москва»? Якщо ви воюєте, в зоні війни ваш крейсер, то хто сказав, що лише крейсер там перебуває зі строковиками? А хіба строковики не працюють на передовій, не перебувають у тилу в зв’язку з виконанням якихось задач? Дійсно, поповнювати особовий склад можна лише таким матеріалом, як делінквент, що означає «людина, схильна до скоєння злочину», тому що такій людині що тут, що там втрачати нема чого. Логіка зрозуміла: тут я живу в багні, може, там щось буде не так. Але ж він повертається. З відчуттям,  що він став іншим, що він уже не просто якийсь покидьок суспільства.

Для Кремля краще було б, щоб ці люди не поверталися. Не те щоб вони здорово переймаються криміналізованістю суспільства через ветеранів, які повернулися, – просто вони невідомо куди скерують свою енергію, це непередбачувано. Вони й на Кремль можуть скерувати, почати підривати все без розбору з відчуттям свого права.

Непрогнозованість – ключове слово. Непрогнозованість тих людей і Кремля – вбивство в Оленівці, яке зараз намагаються замаскувати під обстріл чи під ще якусь лабуду. З’являється інформація, що буцімто хотіли знищити всіх решту. І це напередодні шредерівських «сигналів». Марку, поділіться своїми спостереженнями: для чого пішли на цей безпрецедентний злочин, який можна порівнювати з убивством полонених у Катині? Це зробив свого часу сталінський НКВС. І зараз вони пішли теж на цей страхітливий злочин, щоб що? Вони і так тих людей тримали в концентраційному таборі під автоматами.

Приклад Катині, де 5 тисяч офіцерів було вбито, дуже показовий, тому що й там заперечували авторство цього злочину. Ніколи не визнавали. Німці коли захопили Катинь, територію Смоленської області, вони ж провели розслідування.

За участі Міжнародного Червоного Хреста, до речі.

Саме так, брав участь у розслідуванні Червоний Хрест, було все з’ясовано – черепи, відстріляні гільзи, все було зрозуміло. І вони до останнього заперечували, тільки коли вже неможливо було, під час перебудови горбачовської, була ухвалена відповідна постанова Верховної Ради, де визнавалося, що, дійсно, вина за це лежить на Сталіні, НКВС і попередньому режимі. Згодом це знову стали заперечувати, зараз знову пішли лінією того, що не все так однозначно, чого це ми маємо бути винні, а польські офіцери взагалі завинили перед нами, тобто правильно їх убили.

Що стосується Оленівки, вони так само кажуть: «Азов» – терористична організація, вони день тому ухвалили постанову у Верховному суді таке рішення, що це фашисти, яких потрібно винищувати. Ціле посольство Росії у Великій Британії опублікувало офіційно, що так, їх потрібно винищувати. У такій атмосфері я знаходжу пояснення, що це кинули Молоху на страту. Показати, що не треба нам розповідати, що ми їх не розстрілюємо, жаліємо, – оно ж, бачте, убили. Чи 50, а може, і сто. Я навіть не знаю, яка цифра. Убили ж для вас, насолоджуйтеся. Це ще й для внутрішнього споживання. Я помітив, що у випадку заперечення – це завжди дволикість, «це не ми», «це самі українські бандерівці обстріляли «хаймерсами». Але, разом із тим, таке собі пом’якшення виникло стосовно того, що їхню спрагу до вбивств утішили – Соловйова та іншої мерзоти: дивіться, 50 людей, сто людей узяли й віддали вам, на блюді принесли, задовольніть уже свою спрагу знищення азовців. Мені здається, що це для внутрішнього споживача історія. А як сигнал це сигнал довгограючий у тому сенсі, що мусить викликати якусь реакцію в українському суспільстві – не брати в полон, убивати військовополонених, різати тощо, щоб можна було казати: чого ви нам дорікаєте жорстокістю.

Я просто глибоко переконаний, що жодного запуску не було, тому що цю територію, і особливо зону боїв, у Донецькій не так далеко лінія фронту, тож вона зверху донизу просвічується американськими супутниками з системами спостереження. І будь-які запуски ракет, «хаймерси» то чи не «хаймерси», це навіть не ракети – артилерійські снаряди, фіксують прискіпливо. І в момент кульмінації, коли там розслідуванням буде доведено: «так, ось ракета, самі обстріляли», – американці скажуть: все, досить, ми довго спостерігали, ось вам супутникові знімки, які доведуть, що жодного запуску не було.

Загалом буде історія з Боїнгом – потім вони почнуть малювати ті чи інші свідчення якогось чергового Гіркіна-Стрєлкова й так далі і будуть намагатися увести це десь убік. Але, Марку, я забув вас привітати: третя світова війна не розпочалася. Про це варто було б говорити з самого початку нашої віртуальної зустрічі, але в будь-якому разі Пекін, як любить говорити наш спільний знайомий Андрій Піонтковський, Пекін «моргнув». І з Пелосі все окей, і на Балканах якось усе вляглося. Так що не вдається зняти з порядку денного світового Україну. Але в будь-якому разі як ви думаєте, ми перейшли чергову точку біфуркації пару днів тому – як це зараз буде глобально розвиватись?

Одразу скажу: перспектива є в конфлікту лише в Нагірному Карабасі. Те, що дійдуть до Лачинського коридору азербайджанські війська, ось у цього конфлікту є дійсно перспектива, тому що там всі сторони залучені так вирішили – Ердоган з Путіним, Баку, а Єреван нічого не може протипоставити, у нього нічого нема.

Він не має чим заплатити?

Просто нема нічого: ні зброї, нічого, і Москва всі свої гарантії безпеки, захисту територій, які Вірменія вважає своїми, союзними, мається на увазі Нагірний Карабах, – це питання знято. Буде очищено весь Лачинський коридор, і все це буде очищено, на мій погляд, азербайджанцями від вірменів. Я не дуже бачу, як це може змінитися, бо є глобальна домовленість Анкари й Москви.

Що до Пекіна, я сам прогнозував публічно, казав, що впевнений, що до Третьої світової війни справа не дійде й Пелосі відвідає Пекін.

Тайвань. До Пекіна вона не долетіла. У Пекін – на «абрамсах», як каже Бабченко.

Так. Зараз це все символічно – обміни, всі ці навчання, обстріли, які йдуть за територією Тайваню, до території Тайваню з провінції Фуцзянь, це все називається «бити по хвостах». Я вважаю, що весь цей сценарій був обговорений, узгоджений у розмові Байдена й Сі Цзіньпіна – вони дві з половиною години розмовляли за два дні до візиту Пелосі. Я вважаю, Пекіну щось дадуть натомість. Зараз ми побачимо через якийсь час – Пекін щось отримає від США. Щоб загасити оце все, ми побачимо якесь потепління, зустріч, «ну, треба якось».

У Хабаровську дуже сильно напружилися.

Я вважаю, вони це давно вирішили. Навіть ще нічого нема, а Далекому Сходу та Східному Сибіру вже погано. Причому там питання тільки в тому, самі принесуть на блюдечку чи якось іншим способом це відбудеться. Тому що доля Східного Сибіру й Далекого Сходу, якщо не змінити вектор розвитку Росії, визначена. Тобто там уже все настільки погано, що вже нічого не змінити. Що це означає? По-перше, Китай не збирається своїм майбутнім розплачуватися за удавані принципи з приводу негайної інтеграції Тайваню. «Одна країна – дві системи» – ця формула у випадку Тайваню житиме ще дуже довго, це не завтра відбудеться. По-друге: чи може бути розмінною монетою в торгах Росія? Безумовно. Не Україна – Росія. Не Україна. Тому що уявити собі, що раптом Пекін захоче підтримати Москву у війні з Україною – безпосередньо, чи зброєю, чи ще якось, – я важко собі уявляю: а що натомість? Що вони за це отримають? Ну, добре: вони підтримали Москву. А Москва їм що дає натомість? Віддає Хабаровськ? Ну, можна тоді поговорити. Але що ви можете дати Пекіну? Ой, ми нафту дамо. Та ви її й так дасте. Газ? Ви його й так дасте. У вас виходу немає, ви все одно будете з Пекіном цим усім обмінюватися, ще й на шкоду собі, бо іншого способу у вас нема, ви закрили собі всі можливості. Тому насправді найбільше програти може Москва. Може, так, а може, і ні, але розраховувати, що раптом Пекін після цієї, як у Москві пишуть, «спроби приниження», «провокації» тощо, зненацька кинеться в обійми Москви, – я дуже важко собі уявляю. Ба більше – там очікується зміна керівництва, бо ж вибори скоро у них всередині КПК. І в них прем’єр – такий собі прогресист, економіст, каже, що нам взагалі це не потрібно, наша економіка важливіша за всі ці геополітичні пристрасті, давайте-но займатися й не доводити до межі, не забувайте про 750 млрд торгового обороту зі США й такий самий з Європою. А з Росією – 150 млрд. Це не кажучи про інвестиції, технології й решту, що й так відомо. Навіщо воно нам? І ці голоси не так уже й не чутно, у Китаї теж відбувається внутрішня дискусія придушена, що взагалі навіщо нам доводити себе до становища Москви. Заради чого, що ми прагнемо отримати – Тайвань? Так воно того не варте.