Російська церква в Україні продовжує діяти. Чому?

Не все, однак, пропало, бо серед депутатів "поки йде внутрішня дискусія, яка проходить не тільки всередині "Слуги народу", а й у межах інших партій, які позиціонують себе як дуже патріотичні". А коли дискусія закінчиться і Погоджувальна рада проголосує за включення церковних законопроєктів до порядку денного засідань ВРУ, тоді процес зрушить з місця. 

Спікер парламенту сказав одну п’яту правди, отже, насправді він вимовив майже повну неправду. 

Монобільшість існує і тримається міцно 

Серед "слуг народу" справді недостатня підтримка цих законопроєктів, отже, це єдина правда в словах Стефанчука. Все інше неправда, бо вирішення справи заборони діяльності РПЦ не залежить від уподобань депутатів монобільшості. 

В Україні всі прекрасно розуміють, що політичні рішення ухвалюються на вулиці Банковій, а не під куполом ВРУ. Свіжий цьому приклад - це заблокування "слугами" відкриття електронних декларацій чиновників ще на один рік. Під тиском громадськості та наших західних партнерів президент ветував відповідний закон. 

За його наступне ухвалення з урахуванням вето проголосували 341 депутатів, фракція "слуг" майже одноголосно. Можна? Можна. Монобільшість існує? Існує і палко підтримує дії свого лідера. 

"Державною таємницею" Офісу президента є те, що "русскій дух" не вивітрився з його кабінетів разом з втратою посади голови СБУ Іваном Бакановим - ревним вірянином Української православної церкви Московського патріархату. 

В оточенні Володимира Зеленського ідейних прихильників "русского міра" залишилося більш ніж достатньо. І це вони гальмують процес заборони діяльності РПЦ в нашій країні, а не "слуги" в парламенті. Гальмують на догоду російському ворогу та його церковній структурі в Україні.  

Депутати відповідальні   

Таке перекладання відповідальності – ще одна неправда від спікера ВРУ. На рішення про блокування роботи над церковними законами не впливає ситуація "в патріотичних" фракціях, бо з "Європейською солідарністю" і "Голосом" усе зрозуміло. 

У листопаді минулого року за моєї ініціативи внесено до ВРУ проєкт "Закону про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій" № 8221. Його підписали депутати від усіх фракцій, отже, він максимально "деполітизований". А до честі членів Комітету з питань гуманітарної політики та свободи слова необхідно підкреслити, що вони одноголосно підтримали цей законопроєкт. 

У владі, однак, вирішили, що потрібна власна, "правильніша" пропозиція. Її розробку доручено Державній службі з питань етнополітики та свободи совісті, яка спільно з релігієзнавцями підготувала законопроєкт № 8371. Він настільки беззубий, що його радо підтримала навіть УПЦ МП.  

Урядовий законопроєкт направлено до Комітету з питань гуманітарної політики та свободи слова, всі члени його підтримали, вважаючи, що під час подальшої законодавчої праці в парламенті зможемо його об’єднати із законопроєктом № 8221. 

Отже, неправдою є ствердження про "юридичну безвідповідальність" пропозиції ставити церковні законопроєкти на голосування всіма депутатами. 

Безвідповідально "заморозити" вже на 10 місяців законопроєкт № 8221 та інші церковні законопроєкти, хоч профільний комітет гарантує професійну роботу над ними за участі всіх зацікавлених сторін. 

Церква московська, а не українська 

Тепер про суть проблеми, тобто "політичну безвідповідальність" української влади й про те, чому це винятково в інтересах Росії. 

Почнімо з того, що "замороженням" церковних законопроєктів керівництво держави діє всупереч рішенню Ради національної безпеки і оборони від 1 грудня 2022 року і заяві президента Зеленського про забезпечення "духовної незалежності". 

Заборона діяльності РПЦ в Україні була темою засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, отже, військово-політичним керівництвом держави віднесена до питань, що впливають на перебіг воєнних дій. 

Крім того, унеможливлюючи народним депутатам роботу над зміцненням національної безпеки у сфері церковних відносин (деколонізації України), керівництво парламенту нехтує висновками державних інституцій та релігієзнавців про відсутність розірвання зв’язків церкви митрополита Онуфрія з РПЦ. Тим самим влада допомагає УПЦ МП підтримувати фікцію про її т.зв. "відмежування" від Москви. 

У владних кулуарах можна почути, що відсутність радикальних рішень у церковному питанні пов’язана з "дозріванням" митрополита Онуфрія до проголошення автокефалії УПЦ МП. А тоді - як чуємо - "процес рвоне". 

Орест Березовський нічого подібного не проголосить, бо "русскій мір" - це його власний світ, про що він щиро зізнався. Так само як і про наявність свого російського громадянства.

Митрополита Онуфрія не приваблює міраж надання "нового Томосу" (після об’єднання ПЦУ й УПЦ МП) і створення Київського патріархату, бо для нього (і переважної більшості ієрархів московської церкви) "два убо Рима падоша, а третій [Москва] стоит, а четвертому не быти" – як вивів монах Філофей Псковський на зламі XIV і XV ст. 

Онуфрій не чує і не розуміє аргументів про те, що "Свята Русь", "Третій Рим" і "русскій мір" - це формули імперської ідеології, замішаної на єретичному прочитанні Одкровення св. Івана Богослова. Натомість покликанням українського православ’я є плекання і розвиток Київського християнства. 

УПЦ МП не ототожнює себе ні з Київським християнством, ні з Українською державою, ні екзистенційними інтересами українського народу, якому загрожує геноцид від російського агресора. 

Мур аж до неба

Понад 80% українців виступає за заборону діяльності РПЦ, розуміючи значення розірвання будь-яких зв’язків з Росією для нашого опору, викорінення російської агентури й скорішого завершення війни. Саме в умовах війни влада зобов’язана діяти в інтересах держави та народу. 

Водночас влада нехтує думкою переважної більшості суспільства та рішеннями РНБО. На догоду політичній кон’юнктурі вона заперечує основні акти державотворення, бо таким є Томос про автокефалію Православної церкви України. 
Росія напала на нас, бо в сприйнятті її злочинного керівництва Україна - це "держава ніби". Без національної ідентичності, історичних традицій, з атрофованими державними інститутами. Таку державу, а по суті територію, можна "взяти голими руками". 

Окупант сподівався отримати підтримку від лояльних до себе структур, з яких на першому місці стояла (і надалі стоїть) УПЦ МП. 

Ворог помилився, бо в зіткненні з реальністю "визволення російськомовного населення колишньої України" абсолютна більшість українців хоче відгородитися від "русского міра" муром аж до неба.

Влада в позі страуса 

"Слуги" аргументують, що забороняти діяльність РПЦ не можна, бо це найбільша конфесія в Україні, а її заборона розпалить внутрішній конфлікт. А провокувати конфлікти недопустимо під час війни. 

УПЦ МП вже не найбільша релігійна організація – як за кількістю парафій, так і кількості вірян. Першою стала ПЦУ. Конфлікти викликає не заборона діяльності РПЦ (в суспільстві склався майже консенсус щодо такого рішення), а законодавча бездіяльність влади. 

Люди змушені самі брати справи у свої руки й голосувати за переходи до ПЦУ. І саме цей процес інколи супроводжується скандалами, про які на весь світ волає УПЦ МП, Росія та її агентура за кордоном. З величезною шкодою для іміджу нашої держави.  

Закриваючи очі на ці факти, влада намагається стати в позу страуса: сховати голову в пісок з надією, що ніхто не побачить самого страуса. Але страуса всі бачать: українці, Вселенський патріарх, наші західні партнери й, звичайно, Москва. 

Вже давно настав час, щоб страус вийняв свою голову з піску, роззирнувся довкола і глянув правді в очі. Заборона діяльності РПЦ в Україні - це  обов’язок влади, бо його невиконання дорівнюватиме роботі на ворога.

І тому "Карфаген має бути зруйнований". Для захисту української незалежності та демократії якомога скоріше необхідно ухвалити законопроєкт № 8221 "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій".