Що мурує війна, куди зникають дисиденти, де живуть депутати - 5 книг про сутінки демократії

Маргарет Макміллан. Війна. Як конфлікти формували нас. – К.: Лабораторія, 2023

У чому полягає провокаційний погляд на війну як важливу складову людства, викладений у цій книжці? Ось іще одна неприємна правда про війну: вона не тільки руйнує, а й мурує. У своєму дослідженні "Війна. Як конфлікти формували нас" Маргарет Макміллан нагадує, що воєнні потреби посприяли появі багатьох наукових і технологічних розробок: реактивного двигуна, транзистора, комп’ютерів. "Пеніцилін, який урятував безліч життів, відкрив Александер Флемінг 1928 року, проте кошти на його масове виробництво виділили тільки в часи Другої світової війни. Канадський лікар Норман Бетьюн почав практикувати переливання крові на полі бою. Медичне сортування, яке нині практикують у відділеннях екстреної допомоги, імовірно, з’явилося в часи наполеонівських війн. У Першу світову французькі польові медики першими стали ділити поранених на тих, кому лікування вже не зарадить, тих, хто ще може вижити, якщо надати невідкладну допомогу, і тих, хто почекає. Війни xx століття дуже посприяли розвитку хірургії - зокрема невідкладної та пластичної - почасти тому, що пацієнтів, на яких можна було тренуватися, вистачало". Загалом війна показує найгірші і найкращі риси людської природи. Саме вона сформувала історію людства, наші соціальні й політичні інститути, цінності й ідеї. Мова, публічні місця, спогади та чимало культурних надбань - це спроба осмислити героїзм та біль війни. Тож авторка-історикиня розглядає способи, якими війна вплинула на людське суспільство, і як зміни в політичній організації, технології чи ідеології вплинули на те, як і чому ми воюємо. Від античної історії до сьогодення вона робить висновки з уроків минулих воєн і демонструє, що війна має багато облич. На думку авторки, навіть побіжного погляду на нашу історію достатньо, щоб зрозуміти, що її пронизує війна: вона підносить і руйнує режими та імперії, розвиває науку й техніку, змінює соціальну та політичну структуру суспільства. Тобто зв'язок між війною та суспільством обопільний.

Роман Клочко. Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України. – К. Віхола, 2023

Авторові цієї книжки пощастило народитися у той час, коли про український спротив радянський системі вже говорили відкрито, а Василя Стуса друкували в шкільних підручниках. "Уперше про дисидентський рух я почув, мабуть, у 5-му класі, коли мені до рук потрапив пробний шкільний підручник з історії України, - розповідає у своїй "Невидимій битві" Роман Клочко, - де був і абзац про Василя Стуса. Його віршів я тоді не читав, але навіть та коротка розповідь. про його долю не лишила мене байдужим". Натомість у київську родину автора цих рядків Василь Стус приходив не вірші читати, а питатися, як йому бути далі. І навряд чи майбутнє перепоховання поета, яким так само займалася згадана родина, було відповіддю на це питання. Автор книжки недаремно зауважує, що більшість дисидентів боролися за "покращення" радянського режиму – наприклад, за "правильний ленінізм", як Левко Лук’яненко – і це не дивно, адже вони були частиною системи, і не знали інших шляхів боротьби. Їхні попередники – ті самі "вороги народу", які отримували за часів Сталіна 25 років таборів, боролися не поетичним словом, а зі зброєю в руках, але їх майже не залишилося живих і здорових. Натомість дисиденти – проти тієї самої радянської машини терору – обрали більш "демократичні" методи спротиву, за що, власне, й поплатилися. Тобто здебільшого вижили, і навіть передали у спадок свій метод боротьби сучасному поколінню. Яке, як відомо, цілком легально може і самвидав друкувати, і за кордон – на знак протесту проти новітньої системи – виїздити. "Діяли вони здебільшого ненасильницькими методами: - підтверджує автор щодо радянських дисидентів, - виготовляли й поширювали твори з критикою радянського ладу, писали звернення до радянських органів влади й міжнародних інстанцій. По-друге, через жорсткий контроль радянської влади над ЗМІ дізнатися я більш-менш об'єктивну інформацію про дисидентів пересічні громадяни могли хіба що з передач західних радіостанцій, які нещадно глушилися, а офіційна пропаганда представляла їх як купку невдоволених радянським ладом маргіналів". Тим не менш, режим відповідав цим "маргіналам" тюрмами, таборами й психіатричними лікарнями, але повністю знищити цей опір так і не зміг. Попри всі зусилля пропаганди та фактично фізичне знищення дисидентів, вони продовжували боротися і лякати радянську владу. Тож у своїй книжці автор розповідає історію дисидентів, історію українського визвольного руху, який тривав від середини 1950-х до другої половини 1980-х: ОУН і шістдесятники, Іван Дзюба та Левко Лук’яненко, Василь Стус і Вячеслав Чорновіл, протести, арешти й табори.

Енн Епплбом. Сутінки демократії: підступна спокуса авторитаризму. – К.: HREC-PRESS, 2023

"Після перемоги "Права й справедливості" за кордоном як гриби після дощу полізли негативні статті про уряд - і в цьому звинуватили мене, - розповідає авторка цієї книжки. - Я з'явилася на обкладинках двох прорежимних журналів, "W Siecy" і "Do Rzeczy" у вигляді таємної єврейської координаторки міжнародної преси і таємної директорки негативного висвітлення Польщі в ній". У такий "особисто-документальний" спосіб у книзі Енн Епплбом "Сутінки демократії: підступна спокуса авторитаризму" авторка б'є на сполох через зростання популярності правих популістських партій та прояви авторитаризму у світі. На основі аналізу широкого кола джерел і літератури, власного професійного і життєвого досвіду вона виявляє ці тривожні тенденції в суспільно-політичному житті сучасних Польщі, Угорщини, Іспанії, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки часів президентства Дональда Трампа та ін. Прокладаючи шлях нагору, тирани спираються на демагогів, які "продають свій імідж громадськості". Навіть принципи демократії можуть використовуватись проти, а не в інтересах людей. Авторка розмірковує над тим, чому ліберальна демократія подекуди перебуває в облозі, а занепалі інтелектуали - клерки, як вона їх називає слідом за французьким філософом Жульєном Бенда, - займають позиції, що підривають демократію. На її думку, оскільки всі авторитаризми сегрегують, поляризують та поділяють людей на супротивні табори, то боротьба з ними потребує нових коаліцій. Тільки об'єднавшись разом можна посприяти тому, щоб старі й незрозумілі слова, як-от лібералізм, набули нового значення; дати відсіч брехні та брехунам та переосмислити те, який вигляд пасує демократії в цифрову добу.

Юрій Щербак. Вбити імперію зла: Росія – вічний ворог України. – К.: Дух і Літера, 2023

"Перебування в Москві в якості депутата Верховної Ради СРСР упродовж трьох років (1989-1991) дало мені безцінний досвід: - зауважує автор цієї книжки, - я не тільки пізнав багато державних таємниць агонізуючої імперії, але й віч-на-віч зіткнувся з носіями агресивної ідеології російського шовінізму, об'єднаних у депутатський блок "Союз". З цього войовничого племені сформувався сучасний путінізм-рашизм, хоча й немало "демократів" єльцинського призову поповнили ряди знавіснілих імперців". Таким чином, з книжки Юрія Щербака "Вбити імперію зла" ми дізнаємося, що автор був одним з небагатьох, хто попереджав про російсько-українську війну ще задовго до її початку. Загроза для України з боку Російської Федерації недооцінювалася багатьма українцями протягом останніх десятиліть. Такої помилки, зокрема, припускалося значне число представників інтелігенції. Утім, не всі почули заклики автора, а нині вже пізно прислухатися. Бо де тепер живе колишній депутат? "Ця війна раптово і жорстоко змінила долі всіх українців, у тому числі й мою: - розповідає він, - залишившись на вісімдесят восьмому році життя на самоті у Києві, я змушений був на початку березня виїхати до Польщі, до родичів моєї покійної дружини". Загалом книга "Вбити імперію зла" містить як написані протягом повномасштабної російсько-української війни тексти, так і міркування автора щодо проблеми, опубліковані протягом останніх 30 років. Автор приходить до висновку, що Росія є вічним та екзистенційним ворогом України, а протистояння московській навалі є питанням виживання української нації.

Сергій Стельмах. Zeitenwende в "Республіці страху". Німеччина і російсько-українська війна. – К.: Gorobets, 2023

Які ж були сучасні "сутінки богів", про які Ніцше колись попереджав своїх співвітчизників? "Довге прощання з Росією" поєднувалося із болючою для всіх політичних партій світоглядною парадигмою німецького пацифізму, що позначилося і на динаміці поставок озброєння для України - від захисного спорядження і легкої зброї до артилерійських систем, танків і сучасних засобів протиповітряної оборони, - нагадує Сергій Стельмах у своїй книжці "Zeitenwende в "Республіці страху". - Все це супроводжувалося палкими дебатами в німецькому політикумі і суспільстві. Барометр настроїв німецького населення коливався і залежав не тільки від громадських спікерів з різних таборів, але й від успіхів українських Сил оборони у звільненні власної території від загарбників. Після 24 лютого 2022 року Німеччина прийняла близько 1 млн. українських біженців, переважно жінок і дітей. Українці в багатьох містах Німеччини мітингами і демонстраціями в підтримку України багато в чому впливали на зміну настроїв німецького суспільства, яке відкривало для себе Україну як terra incognita. Багато українців заповнили робочі місця в Німеччині, де відчувався дефіцит робочих рук. Хоча процес інтеґрації українців в німецьке суспільство протікає досить складно і причиною цього, на мою думку, є те, що на практичному рівні замість "інтеґрації" відбувається "асиміляція". Таким чином, автор нагадує про те, як протягом останніх 30-ти років Німеччина встановила міцні зв’язки з Росією, використовуючи дешеві російські енергоносії для власного добробуту. Гасло "Зміни через зближення!", якою користувались батьки-засновники доволі успішної Ostpolitik Віллі Брандт і Егон Бар з 1969 року, змінилося на гасло – "Зміни через торгівлю!". Німецькі політики і бізнесові кола старанно не помічали відверті авторитарні тенденції в політиці Росії. Після 24 лютого 2022 року для багатьох стало зрозумілим помилковий зовнішньополітичний курс ФРН. Про те, які зміни відбулися в німецькому політикумі і суспільстві, про ставлення німців до російсько-української війни і про виклики для Німеччини розповідається у цій книжці.