Що спільного в досвіді Папи римського та українців?

У висловлюваннях Папи римського на тему Росії та в реакції загалу українців поза фаховим колом на курс лекцій професора Тімоті Снайдера про українську історію є одна спільна риса. Попри колосальну взаємну віддаленість обох особистостей і подій.

І папа, і українці походять із регіонів, що мають колективний досвід колоніального поневолення. Цілі покоління там виростають у "визвольній парадигмі", спрямованій передусім проти колишньої метрополії.

Аби побачити цю спільну рису, варто пригадати одну річ, яка не є таємницею для, наприклад, спеціалістів із міжнародних відносин та політологів. А саме – і Святіший Отець, і українці походять із регіонів та країн, що мають колективний досвід колоніального поневолення. Цілі покоління там виростають тією чи іншою мірою у "визвольній парадигмі", спрямованій, зрозуміло, передусім проти колишньої метрополії.

І отут закінчуються загальники та починаються конкретні деталі, в яких зазвичай і сидить нечистий. Папа походить із Латинської Америки, одного з регіонів "глобального Півдня". Як загалом у "глобального Півдня", повістку Латинської Америки багато в чому визначає сприйняття Заходу як колективного колонізатора, котрому дай лиш волю – і понесеться.

Україна ж – частина іншого регіону, країна зі спадком тривалої бездержавності. Це Східна Європа. Так само, як і решті країн регіону (чи в окремих випадках, скажімо, Білорусі – активній опозиційній частині суспільства), Україні справедливо притаманний антиколоніалізм, спрямований проти Росії.

Абсолютно не нова політична практика шукати союзника в особі конкурента "твоєї" імперії. Отож, немає сенсу приписувати тільки пропагандистським талантам Москви стрімке поширення проросійських настроїв у пакеті з різноманітними лівими напрямками в усій Латинській Америці. Як і замалим не обожнювання Заходу з боку східних європейців не слід приписувати чиїм би то не було свідомим зусиллям. На цьому можна було б і закрити питання, якби не те, що воно пояснює тільки вельми обмежену частину того, що відбувається.

Справжнім мастилом русофільства латиносів та західництва східних європейців є насамперед інерція.

Бо справжнім мастилом русофільства латиносів та західництва східних європейців є насамперед інерція. Миттю перебудуватися людська психіка не здатна, звички та уявлення спільноти – тим паче. Основна частина нації потрапляє з колоніальної підлеглості у свободу в системі координат, у якій точкою відліку є добрий, але суворий колоніальний "батько". На рівні конкретики вважати таким колишню метрополію не дозволяє гонор, ставити себе в центр і спокійно мислити своїми інтересами й пріоритетами ще не навчилися і не звикли, отож починаються підсвідомі пошуки нового "батька". Як правило, за принципом "від протилежного".

Другою складовою згаданого "мастила" є травматичне перенесення. Ця штука виростає з переконаності, що самому з колонізатором-насильником не справитися. А це, своєю чергою, часто ґрунтується не так на об’єктивних даних, як на суб’єктивному відчутті нікчемності та безсилля відносно колонізатора. Це відчуття на повсякдень живиться як спогадами про факт і момент поневолення, так і зусиллями колоніальної пропаганди – одним з інструментів, яким імперія тримає у покорі поневолені народи, є саме наратив про їхню недосконалість: от ви такі й сякі, вам бракує того і цього, тому ми вас вчимо такими методами, щоб до вас доходило. Наступний логічний крок – пошук захисника – зазвичай за принципом "ворог мого ворога – мій друг". Все б нічого, але рівень вимог до умовного захисника рівняється, знов-таки, не об’єктивній потребі, а глибині власної травми та болю. Як результат – лідер, чи той, хто претендує на роль рятівника, – має бути ідеальним. Узагалі, абсолютно, за якою міркою не міряй. А ще він має бути всесильним, – адже, щоб здолати могутню метрополію, треба бути, як мінімум, не слабшим за неї.

До того ж якщо хтось зголошується рятувати, чи бодай вислухати, – він теж стає опосередкованим свідком приниження. А це те, що людське самолюбство не вибачає за своєю природою. Визволення від страху повернення насильника розтягується, перетворюючись у тривалі стосунки колишньої жертви і рятівника чи кандидата на нього. Поки жертві пояснюють, що їй насправді нічого не загрожує, її внутрішній страх й огида до себе підсвідомо провокують захисну реакцію. Остання ж змушує вимагати нових і нових доказів всемогутності претендента на роль рятівника в уявному поєдинку з насильником.

"Глобальний Південь" не мав шансів познайомитися з Москвою персонально. Тому Росія уникла бомбардування травматичним перенесенням. А ось Захід шансів не мав завдяки географічній близькості.

У цій катавасії Росії пощастило – "глобальний Південь", за невеликими винятками, не мав шансів познайомитися з Москвою персонально. Тому Росія уникла бомбардування травматичним перенесенням. А ось Захід шансів не мав, зокрема, завдяки географічній близькості. Тому й прилітає то західним політикам за нібито таємні переговори з Росією, а то й Бога духу винному професорові Снайдеру за "не так" розказану історію України. Питання не в переговорах і не в нюансах лекцій. Питання – у страху, а ну ж бо раптом виявиться, буцім "наш" насильник, тобто Росія, – правий?

До всього сказаного, обом регіонам також притаманний своєрідний комплекс "бідного родича" супроти Заходу. Звідки він береться? Та все звідтіля ж, з історії. У випадку Латинської Америки сучасне населення значною мірою є креолами, тобто сумішшю корінного населення і прибульців з метрополії. За невеликими винятками, мало хто може похвалитися прямим походженням від народів-творців доколумбових цивілізацій Америки. З дуже простої причини – інків, ацтеків та інших уже впродовж перших ста років не те що здесяткували, а майже до ноги винищили пошесті – віспа, кір, скарлатина тощо. Одним із наслідків цього епідеміологічного удару і стало те, що населення росло коштом нащадків колонізаторів та дітей від змішаних шлюбів. Колонізатори принесли з собою, крім багато чого іншого, принципову образу на батьківщину, яка їх "виштовхала", а потім ще й дивилася зверху вниз, як на представників колонії. Коли до цього додалося почуття національного приниження з боку місцевих народів і племен, коктейль був готовий.

Папа римський у "російському" питанні – класичний зразок того, як виглядають рудименти колоніальної свідомості у ситуації аж ніяк не колоніальній.

У випадку України образа була результатом, з одного боку, плеканого ще з ранньомодерного часу відчуття "заборола християнства" стосовно і магометанського світу, і тієї ж Росії. Пізніше додалося усвідомлення по суті гри на боці таки тої ж Росії і під час перших Визвольних Змагань, особливо з боку Франції, і після Другої Світової війни – йдеться про ялтинські домовленості та сприяння "репатріації" з боку західних союзників.

Доречно, либонь, згадати також про схожість соціальних проблем у Латинській Америці та в Східній Європі. А ще – про поширеність магічного мислення і там, і там.

Отож папа римський у "російському" питанні – класичний зразок того, як виглядають рудименти колоніальної свідомості у ситуації аж ніяк не колоніальній. А реакція українців на сам факт лекцій Тімоті Снайдера (поза фаховим колом) – це те, як реагує спільнота у процесі визволення на те, що їх узагалі згадують. Ось такі наші справи.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.