Шпигуни, зрадники і Камю з Бандерою – 5 книг, в яких твориться історія

Бен Макінтайр "Шпигун і зрадник. Визначна шпигунська історія часів Холодної війни" 

Бен Макінтайр. Шпигун і зрадник. Визначна шпигунська історія часів Холодної війни. – К.: Книголав, 2023

"Історія наче із сьогодення, коли Кремль бреше, маніпулює, вбиває, піддає тортурам і топить у крові спроби демократичного розвитку країн-сусідів. Проте вона дає надію, що, як і тридцять років тому, зло програє", - коментує Андрій Когут, директор Державного архіву СБУ документальний трилер Бена Макінтайра "Шпигун і зрадник. Визначна шпигунська історія часів Холодної війни" (К.: Книголав). Мова у цій книжці - про запекле протистояння радянських і західних розвідувальних служб у часи Холодної війни, а також захоплива історія шпигуна, який зрадив батьківщину і став легендою для демократичного світу. У центрі сюжету реальна особа - Олег Гордієвський - офіцер КДБ, подвійний агент і найцінніший шпигун МІ6. Ризикуючи власним життям, він передавав британським кураторам цінну інформацію, яка змінила перебіг Холодної війни, допомогла розсекретити радянські агентурні мережі й уникнути ядерної ескалації. Гордієвський доклався до розвалу СРСР, був зраджений іншим шпигуном і втік з Радянського Союзу в багажнику автомобіля. Втік, додамо, якимсь дивом, адже втекти було майже неможливо. "Менше хвилини знадобилося для офіцерів КДБ, щоб відімкнути замок вхідних дверей квартири на восьмому поверсі в московській багатоповерхівці на Ленінському проспекті, 220, - дізнаємося ми подробиці роботи агентів КДБ. - Поки двоє чоловіків у рукавичках і спецодязі проводили методичний обшук квартири, двоє техніків швидко й непомітно встановили прослуховувальні пристрої за шпалерами та плінтусами, в телефонний аппарат вставили мікрофон, а в люстри у вітальні, спальні та кухні - відеокамери. За годину роботу було завершено. І в помешканні не виявилося майже жодного куточка, де не було вух та очей КДБ. Насамкінець чоловіки надягнули маски й скропили радіоактивною речовиною одяг і взуття в гардеробі, її концентрація була доволі слабкою, щоб отруїтись, але достатньою, щоби лічильник Гейгера в КДБ міг відстежити пересування власника. Потім вони вийшли й акуратно зачинили вхідні двері". Загалом ця історія, сюжет якої розгортається на тлі важливих історичних подій - зведення Берлінського муру і Празької весни, демонструє, як мислив, як функціонував і чого боявся Кремль у минулому столітті, а також проводить паралелі із сьогоденням. "У час ескалації напруженості між Росією та Заходом, особливо у сфері шпигунства, світ вступає в новий період непевності та взаємної недовіри, який деякі називають новою Холодною війною, - свідчить автор книжки. - Тому Росія й Захід по-різному сприймають Гордієвського й ніколи не дійдуть згоди: для Заходу він - безцінний шпигун, для Росії - зрадник". До речі, основним джерелом інформації, що лягла в основу цієї книжки, були інтерв’ю з Олегом Гордієвським, його сім’єю, друзями та книжка його спогадів "Наступна станція “Страта”, опублікована в 1995 році та з колишніми офіцерами МІ6, КДБ та ЦРУ, більшість з яких не називають або під псевдонімами.

Джованні Кателлі "Камю має померти"

Джованні Кателлі. Камю має померти. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2023

"Червоний" слід – тобто свідоцтво про участь російських спецслужб – не так давно знайшовся навіть у романі про смерть відомого французького літературознавця Ролана Барта, тому не дивно, що мова у книжці Джованні Кателлі "Камю має померти" (Л.: Видавництво Старого Лева) майже про те саме. З одного боку, не дивно, що смерті французького письменника Альбера Камю і українських національних провідників Лева Ребета і Степана Бандери можуть бути пов’язані, адже той самий Камю — лауреат Нобелівської премії з літератури — неабияк дратував радянську владу в часи Холодної війни. Утім, що ж насправді криється за численними, дивними смертями по всій Європі, які залишаться в історії просто нещасними випадками? Варто нагадати, що 1960 року в дивній, за словами очевидців, автокатастрофі загинули Альбер Камю та його друг і видавець Мішель Галлімар. А через кілька десятиліть до рук італійського письменника Джованні Кателлі потрапляють факти, які ставлять під сумнів загальноприйняту версію. Ґрунтуючись на ретельному документальному дослідженні, Джованні Кателлі будує переконливі й сенсаційні гіпотези того, що 46-річний філософ і письменник Альбер Камю став жертвою навмисного, спланованого вбивства КДБ. "Повірити, що його смерть -- то лише наслідок звичайної автомобільної аварії, завжди було непросто, - починається ця історія. - Доля влаштувати суто випадкову змову проти людини навряд чи спроможна, а от іншим людям таке цілком до снаги. Сьогодні на поверхню каламутної ріки часу виринув слід, надійний слід, що вказує на ім'я, наказ, убивчу волю: можливо, хтось і справді вирішив улаштувати кінець Альберові Камю. Натрапивіши на цей точний слід, наш обов'язок -- розслідувати тодішні події, аби те, що сталося, не кануло в забуття, а вийшло на яв, опинилося під усепроникним світлом завдяки історичному розслідуванню, щоб уся правда про ті події стала відома нащадкам і щоб вони її чітко й остаточно зрозуміли".

Рей Ґамаш "Ґарет Джонс: свідок Голодомору"

Рей Ґамаш. Ґарет Джонс: свідок Голодомору. – К.: Наш Формат, 2023

У книзі Рея Ґамаша "Ґарет Джонс: свідок Голодомору" (К.: Наш Формат) розповідається про життя британського журналіста валлійського походження та його визначну роль у донесенні до Світу правди про суть і наслідки сталінської політики творення голоду. На основі ретельного текстологічного аналізу щоденникових записів, листів, репортажів Джонса автор з’ясовує особливості професійної майстерні молодого журналіста, якому вдалося яскраво відтворити реалії радянського повсякдення – разючі контрасти у рівні життя правлячої верхівки і пересічних людей, страждання мільйонів українських хліборобів, які відчули на собі "смак голоду, тирана торжество". У той час вже були невдалі спроби іноземних журналістів у Радянському Союзі розкрити правду про "золото Сталіна", коли ширилися чутки про "голод на Півдні Росії". Але причетних до цього заарештували, а усіх інших залякали погрозами і заборонили виїзди з Москви. Тільки герою цієї книжки через його протекцію Ллойда Джорджа дають дозвіл на подорож до Харкова. Після того, що Ґ. Джонс побачив в українських селах, він не міг мовчати, і вже 9 березня 1933 р. у Берліні журналіст дає прес-конференцію, де заявляє про злочинну політику Сталіна проти українських селян, про масовий голод і мільйони смертей від нього. На жаль, тоді йому ніхто не повірив. А через день, на замовлення радянської влади, вийшла розлога стаття Волтера Дюранті, британського журналіста, кореспондента "The New York Times" у Москві, лауреата Пулітцерівської премії, де він звинуватив Ґ. Джонса у брехні та перебільшенні. До нього приєдналися й інші журналісти. Попри наклепницьку кампанію, психологічний тиск та ізоляцію, Ґарет Джонс не втратив упевненості у своїй винятковій місії, хоч і втратив після цього роботу, друзів, прихильність свого колишнього шефа Ллойда Джорджа. Але радянська влада не пробачала нічого і ніколи. Через два роки після публікації про Голодомор в Україні Ґ. Джонса обманом заманили до Маньчжурії, де викрали і вбили бандити, які працювали на НКВС. Як зазначає автор книжки, він залишив по собі найважливішу й найпереконливішу незалежну розповідь очевидця про Голодомор. За теперішніх умов визнання цього геноциду – необхідний крок в осмисленні проблеми зла, який зрештою виявить зміни в розумінні нашими сучасниками самих себе і свого місця у світі.

"Зневажені" Ернста фон Заломона

Ернст фон Заломон. Зневажені. – К.: Пломінь, 2023

Іноді нове – це добре забуте старе, і "Зневажені" Ернста фон Заломона (К.: Пломінь) найкраще це підтверджує. Адже те, що описує автор у своїй історії, дає змогу провести паралелі з українськими реаліями. Причому саме сьогоднішніми, воєнними, коли довкола несподівано відроджуються колишні форми (і норми) життя – як у суспільстві, так і у військовій справі. Зокрема щодо останнього варто нагадати, що слово "фрайкори", про яких мова у цій книжці, перекладається як "добробати", завдяки яким, знов-таки, українська влада – як і будь-яка, до речі – свого часу мала змогу утриматися там, де російська пропаганда пустила своє коріння. Підтвердивши, що за всі часи влада не в останню чергу тримається на багнетах. Згадаймо, що саме так було під час української революції 1917-20 років, і саме таку роль виконували фрайкорівці, які так само програли, і пройшли смерть, в’язницю та зневагу — бо їхня мета була важливішою за усі ці ризики. "Ми не могли поважати батьківщину, тому що любили націю", - було їхнє гасло. Тож завдяки цій книжці ми згадаємо про поразку у Першій світовій, принизливий Версальський мир, сепаратистські рухи, бунти комуністів, інфляція... Саме на цьому тлі формувалися фрайкори, добровольчі корпуси, які захищали хиткі кордони Ваймарської республіки. Однак, бої в Балтиці, боротьба з поляками на сході та французькими окупаційними військами на заході - усі ці події, які автор влучно називає "післявійна", досі є маловідомими для загалу, хоча саме вони заклали підґрунтя для Другої світової, тож варто (і корисно) знати про це. Так само слід додати, що "Зневажені" є своєрідним продовженням найвідомішого твору Юнґера "У сталевих грозах", адже тут ідеться про час одразу після завершення Першої світової війни.

"Війна всюди однакова" Славенки Дракуліч

Славенка Дракуліч. Війна всюди однакова. – Л.: Човен, 2023

"Ця книжка про війну і про війни, - зауважує авторка збірки. - Але про які саме війни й чому саме тепер? Найкоротша відповідь: бо вони повторюються. Бо про останню ми практично забули, а трохи більше ніж через три десятиліття Європу приголомшила ще одна, коли 24 лютого Росія вторглася в Україну". Загалом "Війна всюди однакова" Славенки Дракуліч (Л.: Човен) особлива, бо до неї ввійшли есеї про війну, які авторка написала від 1991 року і до наших днів - часу повномасштабної російсько-української війни. Ці тексти викликають чимало емоцій і змушують задуматися, чому, досягнувши такого велетенського технологічного і наукового поступу, ми не можемо викоренити зі свого життя війну та вбивства. "Зрозуміло, що ця війна оживила спогади про війни в колишній Югославії та підштовхнула до порівняння, - згадує авторка сьогоднішню ситуацію в Україні. - Однак люди хочуть якомога швидше забути війну, адже це одне з найстрашніших нещасть, яке може трапитися з ними. Я це знаю від свого батька, який боровся з фашизмом у Другій світовій війні й довгий час про це не розповідав. Знаю і від матері, яка була молодою дівчиною, коли італійці окупували її містечко. Зрештою, знаю особисто, бо моє покоління у 1991- -1995 роках теж пережило війни в Югославії. Я не пережила й не бачила найгіршого, але війна – це лихо, яке провокує людина і яке змінює всіх". Таким чином, ці есеї описують серію воєнних ситуацій, побачених із "жаб’ячої" перспективи, тобто з точки зору звичайної людини. Тому героями книжки стають біженці, які намагаються освоїтися в чужій країні, де їм не раді; матері, надломлені очікуванням синів, які, можливо, і не повернуться; зґвалтовані жінки, які відмовляються мовчати; обставини, які перетворюють звичайних людей на жорстоких злочинців; медіа і їхня роль в осмисленні воєнних подій. "Усвідомлення того, що злочинці - це звичайні люди, тобто кожен має у собі потенціал стати ним і це здебільшого залежить від обставин або, якщо це краще звучатиме, від випадку, - нестерпне і з ним важко змиритися, - нагадує авторка. - Ми захищаємося від цієї думки як тільки можемо та вміємо, насамперед дегуманізовуючи злочинців. Не варто забувати, що емпатія не дається нам від народження, її навчаються і розвивають. Доведено, наприклад, що діти, які знущаються з тварин, згодом часто стають агресорами. Відсутність емпатії характерна для всіх злочинців".