Шульц, або Про вразливість культури в часи війни

Минулої суботи в Дрогобичі відбулося дійство, започатковане понад тридцять років тому. Мистецтвознавчиня та кураторка численних виставок свого улюбленого графіка Бруно Шульца львів’янка Наталія Філевич описала цю традицію так: "Уперше молитва на місці загибелі Шульца відбулась 19 листопада 1992 року, коли сюди приїхала група польських дослідників та шанувальників творчості Бруно Шульца, відтак ця ініціатива не продовжувалася. У 2001 році цей акт памʼяті був відновлений Ігорем Меньком та тогочасним генеральним консулом РП у Львові Кшиштофом Савіцьким – відтоді […] кожного 19 листопада об 11 годині (припускають, що це час загибелі Шульца) звучить кадиш та молитви, які читають римо-католицький, греко-католицький та православний священники. У цей день реалізується ще один проєкт Полоністичного центру, який від 2005 року має назву "Друга Осінь". [Директорка центру] Віра Меньок пояснює, що "Друга Осінь" – то не тільки назва оповідання Шульца, а також і метафора другого життя митця у Дрогобичі, життя після смерті, повернення до місця, яке в такий трагічний спосіб мусив покинути".

Одразу після кадішу за Шульцом представник юдейської громади Дрогобича прочитав таку ж заупокійну молитву за душі невинно убієнних російськими загарбниками десятків тисяч українців і українок

Цього року все було як завжди, і невтомний Кшиштоф Савіцький, тепер уже дипломат-пенсіонер, приїхав, і гостей знову було чимало, і гроно дрогобичан різного віку та конфесійної приналежності зійшлося, був прочитаний кадиш і проказані християнські молитви польською та українською мовами. От лише відбувалося це все у контексті великої кривавої війни, яку провадить український народ, захищаючись від московських загарбників, рятуючись від геноциду, на який його прирекли російські нацисти, вірні послідовники переслідувачів і убивць Шульца – гестапівців Ландау, Ґюнтера і Денґа, та загалом гітлерівців, котрі замислили та втілили злочин "остаточного розв'язання єврейського питання" в окупованій ними Європі. Тож цілком природно, що одразу після кадишу за Шульцом представник юдейської громади Дрогобича прочитав таку ж заупокійну молитву за душі невинно убієнних російськими загарбниками десятків тисяч українців і українок, які полягли на полі бою, загинули від бомбових і ракетних ударів, були живцем поховані під руїнами знищених будинків, лікарень і театрів, закатовані та застрелені при спробах врятуватися, померли від голоду та хвороб, як у сценарії Шоа в Європі доби Другої світової війни. Спадкоємці Сталіна й Гітлера прийшли "повторити", як вони давно усім нам, європейцям, погрожували.

Рівно вісімдесят літ тому, в 1942 році, трапилася подія, яку ґданський дослідник Якуб Ожешек описав на сайті "Schulz/Forum": "Шульца застрелили 19 листопада на перехресті вулиць Чацького та Міцкевича [тепер це всуціль вулиця Шевченка], навпроти юденрату (приблизно за сто метрів від колишньої родинної оселі на площі Ринок), під час операції ("акції") вбивства євреїв, з огляду на яку дрогобичани згодом назвали цей день "чорним четвергом". […] Як встановив Єжи Фіцовський, гітлерівці без попередження стріляють у перехожих, "вбігають слідом за втікачами в брами будинків, убивають тих, хто ховався на сходових клітках і у квартирах". Шульц опинився поблизу, ймовірно, прямував до юденрату, щоб запастися провіантом. Ізидор Фрідман, приятель письменника і безпосередній свідок його смерті, згадує: "Фізично слабшого Шульца наздогнав гестапівець Ґюнтер і притримав Його, а потім приклав Йому револьвер до голови й двічі вистрілив". За версією Єжи Фіцовського: "Вночі приятель Шульца Ізидор Фрідман поховав його рештки на єврейському цвинтарі. Місце поховання залишилося невідомим, а випадково вцілілий цвинтар був повністю ліквідований після війни".

Пам'ять свідків сповнена прогалин, тому слід негайно зафіксувати сліди злочинів російських нацистів

Але версій загибелі Шульца та місць його поховання щонайменше десять. Уже згадуваний тут історик Якуб Ожешек пояснює це тим, що "відомості про смерть Шульца збереглися завдяки спогадам очевидців і розповідям сторонніх осіб. Проте ці свідчення часто навзаєм суперечливі, записані через багато років, сповнені прогалин, або глибоко емоційні, позначені травмою, контекстом мучеництва. До того ж тепер їх часто годі верифікувати". Ми, жертви терору російських нацистів, мусимо пам’ятати про цю обставину, фіксуючи злочини за гарячими слідами та із залученням усіх модерних засобів ідентифікації решток загиблих.

Втім, у когось можуть виникнути запитання: "Чому сьогодні слід згадувати про Шульца – лише одного з-поміж мільйонів євреїв, убитих німецькими нацистами в роки війни? І навіщо згадувати його сьогодні, коли довкола океан горя і страждань, розлитий на терені нашої вітчизни російськими нацистами?"

Загибель застреленого у білий день посеред невеликого міста гімназійного учителя, геніального письменника і неповторного графіка та маляра виросла за післявоєнні роки до міри символу

Що ж, загибель застреленого у білий день посеред невеликого міста гімназійного учителя, геніального письменника і неповторного графіка та маляра виросла за післявоєнні роки до міри символу. Намагаючись відповісти на ці запитання, Сергій Жадан 20 листопада 2022 року написав учасникам "Другої Осені": "Смерть Шульца, як на мене, – це про особливу безборонність та вразливість культури в часи війни. Вони, ця безборонність та вразливість, мали б навчити нас чогось важливого, скажімо, того, що є речі, які потребують нашої повсякчасної уваги та підтримки, оскільки втрата цих речей, цих явищ, цих голосів, є незворотною і непоправною. Що ми можемо натомість протиставити смерті та забуттю? Нашу пам’ять та нашу любов. Цього достатньо, аби звучання багатьох голосів ніколи не уривалося".

А дещо раніше, 12 липня того ж року, коли ми відзначали 130-ліття Шульца, той сам Сергій Жадан висловив думку, яку теж годі не процитувати: "Коли ми [...] свідчимо винищення наших міст, бомбардування шкіл, бібліотек, музеїв, театрів, книгарень, коли фізично руйнується, випалюється те, що складає для нас не просто матеріальну цінність, що є для нас цінністю позачасовою, — багато історій XX століття раптово і, на превеликий жаль, набувають зовсім іншої ваги та звучання. Зокрема історія Бруно Шульца. Письменника, якого просто збило хвилею хаосу та зла. Нещадною хвилею винищення. Історія про те, що смерті не слід давати шансу, що зі злом не варто загравати. Що в будь-якому разі нашою необхідністю та обов’язком є відстоювання нашого права на життя, себто нашого права на свободу".

"Смерті не слід давати шансу, зі злом не варто загравати"

Цей обов’язок воїни, волонтери, усі громадяни й громадянки воюючої України виконують на міру своїх можливостей. Десятки тисяч наклали головами в цій борні. Український ПЕН провадить список "Людей культури, яких забрала війна", який пролунав на "Другій Осені" в Дрогобичі, де зокрема ми пом’янули загиблого в 1 квітня в боях на Луганщині письменника, поета і громадського діяча Юрія Руфа, іменем якого у Львові вже названо вулицю, викладача і перекладача з церковнослов’янської та грецької мов Олександра Кислюка, застреленого 5 березня в Бучі, закатованого московськими садистами 79-літного морського офіцера, письменника-мемуариста Євгена Баля, який помер у Мелехіному поблизу Маріуполя 2 квітня, загиблу 3 квітня під час удару по Миколаївській ОДА поетку Надію Агафонову, убитих у руїнах Маріуполя письменника Сергія Бурова (21 квітня), письменницю Наталю Харакоз (3 травня) і письменника, професора Богдана Слющинського (8 травня), померлу від голоду та виснаження в Бучі 85-річну мисткиню Любов Панченко…

Вільна, демократична, європейська Україна неодмінно буде живим пам’ятником полеглих за волю її синів і дочок

А дві події стали достоту разючим резонансом із трагедією Бруно Шульца. Того ж 19 листопада, коли ми читали кадиш за дрогобицьким генієм, британська газета "The Times" опублікувала підсумки власного розслідування загибелі убитого 28 вересня 2022 року за власну музику та творчу і громадянську поставу херсонського диригента Юрія Керпатенка. Близько сьомої ранку банда російських військових і гестапівців із ФСБ оточили будинок, де він мешкав, застрелили маестро на порозі власного помешкання, залишили труп лежати на сходовій клітці, а відтак забрали і поховали у невідомому місці. Можливо, його знайдуть у сотнях могил, які тепер ексгумують на визволеній частині Херсонщини, проте певності в цьому немає, і триватиме це ще довго.

Не менш болісним є випадок поета, перекладача, дитячого письменника, творця унікального авторського стилю Володимира Вакуленка. Він мешкав у селі Капітолівці неподалік Ізюму на Харківщині. Митець свідомо залишився у рідному селі, бо вважав, що українців тут мало, а вони мусять боронити своє. Як і Шульц, він мусив опікуватися немічними ближніми – сином і батьком. 24 березня російські гестапівці забрали Вакуленка в місцеву катівню, відтоді ніхто вже не побачив 50-літнього, як і Шульц, письменника. Після визволення Ізюмщини українською армією, наші слідчі знайшли запис у цвинтарних книгах про смерть і поховання Вакуленка, проте в зазначеній могилі виявилася інша особа. Відтак у родини та всієї письменницької спільноти надія лише на результати аналізів ексгумованих решток сотень безіменних жертв із масових братських могил на Харківщині. Український ПЕН постійно нагадував про його зникнення, апелював до світової спільноти, а коли ми — сподіваюся! – дізнаємося про реальні обставини загибелі нашого побратима, він стане, як і Шульц, одним з тих, кого пам’ятатимуть, кого згадуватимуть і кого любитимуть.

І так само, як Ізраїль став живим пам’ятником убитим нацистами під час Шоа євреїв і єврейок, вільна, демократична, європейська Україна неодмінно буде живим пам’ятником полеглих за волю її синів і дочок.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Павлишин – історик, перекладач, член Українського ПЕНу, викладач Українського католицького університету, оглядач Еспресо.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.