З цивільного життя на фронт і назад: історія громадської діячки зі Львівщини, яка стала аеророзвідницею

Однак повномасштабна війна спонукала Валентину долучитися до війська. Уже 26 лютого 2022 року вона стояла в черзі у військкомат. Але як зізнається сама Валентина, в той момент вона не була готова до мобілізації, тому знайшла курси базової військової підготовки, де навчилася основ поводження зі зброєю, тактичній медицині та аеророзвідці.

Після навчального курсу з керування коптерами жінка зрозуміла, що її це захоплює, тож прийшла з документами в ТЦК, щоб застосовувати отримані знання на практиці.

Так Валентина опинилася у ЗСУ. Спочатку командування не поспішало відправляти її в зону бойових дій. Але жінка наполягала, що хоче літати, а не відсиджуватися. Так Веда стала "очима" свого підрозділу. Вона літала на розвідувальних безпілотниках.

"Наша професія не передбачає постійного перебування на нулі. Суто з міркувань безпеки нам краще працювати в тилу. 10–15 кілометрів від лінії", – розповіла Валентина.

Її завданням було знайти супротивника та його техніку, а потім надати координати артилеристам і скоригувати удар по ворогу. Працювала на різних безпілотниках типу "Крило". Улюбленим літаком Валентини, каже, була "Валькірія" – надзвичайно проста, але водночас ефективна в бою. Часом за один виліт жінці вдавалося виявити 55–60 одиниць ворожої техніки.

Через півтора року служби Веда повернулася до цивільного життя. За словами аеророзвідниці, вона залишила службу через сімейні обставини. Однак її дуже тягнуло назад на фронт, адже залишилося відчуття невиконаного обов’язку. Згадуючи той період, Валентина зазначає, що спочатку адаптуватися було складно: перші кілька місяців навіть із ліжка вставати не хотілося. До життя в тилу довелося звикати заново.

Після двох місяців відпочинку жінка почала розуміти, що війна змінила її світосприйняття і повертатись на попередню роботу вона не планує. Перебуваючи ще на Донеччині, Валентина дізналася про програму "МХП Поруч", яка забезпечує підтримку військових, ветеранів та їхніх родин – під час служби та на шляху повернення до цивільного життя. Від медичного, правового та психологічного супроводу до допомоги військовим частинам.

Валентина зізнається: її увагу привернули цінності, які транслює компанія. Тож після повернення з війни вирішила, що хоче йти працювати саме в МХП. У перші ж дні отримала медичний супровід та адаптацію до нових умов життя та роботи в межах програми "МХП Поруч". Адже після довгого періоду в зоні бойових дій її організм та психіка були заточені на режим "виживання". 

"До прикладу, мені важко перебувати в оточенні великої кількості людей", – розповіла Валентина.

Офіс компанії – це оупенспейс, де всі співробітники сидять в одному великому приміщенні. Валентина каже: витримала лише годину в таких умовах, а потім зрозуміла, що так працювати вона не зможе. Тож в офісі їй виділили спеціальне робоче місце, в якому вона почувається безпечно.

"Коли ти 95% свого часу перебуваєш в оточенні 3–5 людей зі свого екіпажу, все максимально тихо, спокійно, мінімальні рухи, мінімальні зміни. І коли ти чітко пам'ятаєш, що відкритий простір – це смерть, то тобі трохи погано. Тому зараз я тішуся, що в мене тут є "домік". Сміюся, кажу, що тут ще можна шторку повісити", – поділилася з журналістами ветеранка.

Валентина наголошує: така готовність колективу приймати ветерана – необхідність у сучасній Україні. Потреби ветеранів потрібно інтегрувати комплексно. Системний підхід у взаємодії бізнесу, громад і держави – це ключ для успішної адаптації суспільства до ветеранів і ветеранів – до суспільства.

На переконання жінки, потрібно сприймати потреби демобілізованих військових як загальні потреби громадян. Наразі Валентина працює в Департаменті корпоративної соціальної відповідальності МХП й зазначає, що її обов’язки – робити так, щоб громади, у яких присутні потужності МХП, розвивалися, процвітали, щоб там було комфортно жити й працювати як ветеранам, так і цивільним. Веда переконана, що не тільки військові та ветерани мають адаптовуватися, а й суспільство: родина, громада, влада, роботодавці. Наша перемога – це спільна відповідальність.