Тарантіно по-японськи, штурм у Києві та богемна втіха – 5 книг, які перевернуть вашу свідомість

Так, наприклад, обкладинку роману "Швидкісний поїзд" Котаро Ісаки (К.: BookChef) прикрашає яскрава кіноафіша, бо насправді за ним вже знято комедійний екшн-трилер "Bullet Train" Девіда Літча ("Дедпул 2", "Джон Вік"), в якому грають такі зірки, як Бред Пітт, Сандра Булок та інші. За сюжетом, із Токіо до Моріоки вирушає швидкісний поїзд - шінкансен. На перший погляд, усі його пасажири - цілком звичайні люди, які їдуть у своїх буденних справах. Але дехто опинився тут геть не випадково. Так, наприклад, Сатоші - здається звичайним школярем, але при цьому абсолютний психопат. Він розумний, хитрий та вкрай небезпечний. Кімура — колишній кілер, а тепер простий роботяга та алкоголік у зав’язці. Роман починається з того, що хтось зіштовхнув його малого сина з даху багатоповерхівки, після чого він отримав повідомлення, що вбивця їде цим самим швидкісним потягом. Цілком комедійні герої Мандарин та Лимон — двоє найманців екстракласу. Судзукі - добродушний шкільний вчитель. Так само кумедний Нанао - "найневдатніший убивця у світі", прозваний так тому, що все його життя — це суцільна низка неприємностей. І на додачу - син авторитетного мафіозного боса. Варто додати, що загалом, будучи екранізовані, романи цього японського автора набувають цілком «західних» рис, і "Швидкісний поїзд" нагадує фільми Тарантіно і Гая Річі. Зокрема на користь першого промовляє факт заміни у фільмі хлопчика-психопата на дівчинку-школярку, відсилаючи до "східного" трилера американського режисера "Убити Білла", а дует Лимона-Мандарина нагадує аналогічну двійку з його ж "Кримінального чтива". Зрозуміло, що, так само як в останньому зі згаданих фільмів Тарантіно, герої у романі ніяк не пов’язані між собою та опинилися в одному поїзді через примху долі. А втім, одна лише випадковість - і лінії їхніх життів сплетуться у тугий клубок. Не всі з них доїдуть до своєї зупинки. Тому що дуже важко зійти живим із поїзда вбивць.

Ненабагато легше повірити, що така, здавалося б, невелика повість "Гімн" Айн Ренд (К.: Наш Формат) насправді зачіпає важливі теми, що й не дивно для жанру антиутопії. Книжка уперше вийшла друком 1938 року, передуючи романам "Джерело" та "Атлант розправив плечі", які принесли авторці світове визнання. Загалом цей твір — квінтесенція філософських поглядів Айн Ренд в упаковці художнього символізму та нагадування, як згубно впливають тоталітарні системи на розвиток людства. Слід додати, що на своїй тематиці авторка розуміється, хоч і застала лише початковий період побудови СРСР, емігрувавши до Америки у 1926 році. Недаремно її повість порівнюють з антиутопією "Ми" Євгенія Замятіна. У "Гімні" так само все за стандартами класичної антиутопії: колись була розвинена цивілізація зі своїми принадами та науково-технологічним прогресом, але потім відбулася війна, упереміш із катастрофою, яка відкотила людство на ранні стадії розвитку. Суспільство регламентоване і структуроване, з безліччю міністерств, відсутністю кохання і відлученими від батьків дітьми, про яких дбає держава. Тобто маємо дистопічне суспільство, у якому заборонено слово "Я", а люди не мають імен – такий собі постіндустріальний світ, що з вершин технологічного поступу скотився у прірву примітивної диктатури та покірних мас, де індивідуальність — це гріх, а вільнодумство — злочин. Проте один юнак зазвичай наважився думати не так, як усі, прагнути знань, недоступних іншим, та кохати за власним вибором. Він учинив злочин, за який карають смертю: вийшов за межі задушливого "Ми", повстаючи проти системи, у якій народжених літати змушують плазувати.

Майже цьому самому свого часу була присвячена книжка, «повторний» вихід якої вже сьогодні підтверджує відвагу таких героїв. Загалом цей незвичний літературно-мистецький проєкт, а саме – "Війна грибів" Андрія Куркова (К.: Родовід) – українське переосмислення російської казки про війну між грибами, ілюстрації до якої сто років тому створив великий київський художник-графік Георгій Нарбут. Реалізація цієї затії підтверджує той факт, що з "використаних" свого часу текстів можна зробити "актуальну" цукерку, помінявши обгортку і підправивши вміст на злобу дня. Так, наприклад, письменник Андрій Курков переказав "Війну грибів" на сучасний копил, а художник Нікіта Кравцов зробив візуальну варіацію нарбутівських малюнків. В якій гриби зображені військовиками ще й з українською символікою в гривуазних, здавалося б, сценах і ситуаціях. Загалом вийшло актуальне поліграфічне диво, чудовий арт-бук, повний метафор і алюзій на сьогоднішню ситуацію. За сюжетом, цар Горох напав на ліс, грибний полковник Боровик кличе до зброї. Більшість грибів відмовляється, і лише хоробрі молочники боронять рідний край, стаючи під знамена свого гетьмана. Зрозуміло, що після гарматного залпу дрібні воріженьки-горошки розбігаються, але це ще не кінець, бо майбутнє лісу під загрозою. Хто ж його охоронятиме? Підкажемо, що тут вже й метафор з алюзіями не треба. Ті самі хоробрі молочники залишаються боронити кордони, а решта… "А сироїжки з рядківками та лисички з їжовиками на інший край лісу перебралися, - підсумовує автор. - Їм, напевно, однаково, хто в лісі хазяїн. Аби лише тихо було".

Признатися, минуле України у романі "Стокгольм" Валентина Поспєлова (К.: Темпора) теж не дуже райдужне; майбутнє ж, про яке мова – а це тридцяті роки ХХІ століття – ненабагато краще. Позаду військовий уряд, який було повалено, потім сфальсифіковані президентські вибори, що поставили на чолі країни людину, яка керується виключно жадобою, наразі - звичайна диктатура, що насміхається з наших громадянських прав. Головна героїня – колишня столична зірка журналістики Мирослава, чия кар’єра злетіла після статті "Податок на правду" та судові слухання, що в якомусь сенсі «знищили розвідувальне управління, а також вперше за сорок років незалежності вибили землю з-під ніг служби безпеки, від чого та й досі не оговталася». В її житті, залежному від пігулок, є коханець Йосип, начальник Северин Тодоровський - активний учасник двох останніх революцій, колишній військовий репортер та головний редактор видання "Солідарність", а з часом і таємничий Ло. Річ у тім, що вже чотири місяці поспіль у центрі Києва сектантами-терористами захоплено офісну будівлю, і їхній лідер запрошує дівчину на інтерв’ю.  "- І що я, на вашу думку, маю розслідувати? - Мене, - гучно відповів Ло, а потім, вже набагато тихіше, додав. - І мої дива". Насправді ж чим далі за сюжетом, тим більше довкола стає магії, особливо коли Мирославу відряджають до маленького карпатського містечка, де почали безслідно зникати діти. Ось тут вже роман з трилера і політичного детектива виростає на справжнє фентезі, в якому таємнича раса намагається навести лад у цьому світі. І все на тлі кривавого штурму, бойовиків і найманців, спецслужб і продажної журналістики. А що ж у нас попереду, спитаєте ви, якщо вже мова про недалеке майбутнє? "Коли зима скінчиться, на ці поля прийдуть нові люди, - дізнаємося ми у фіналі. - Вони матимуть більше хоробрості, більше гідності. Не будуть продавати свою свободу за безцінь, не будуть терпіти принижень. Ці люди не матимуть раси або паспортів, кредитних історій чи переліку зрад. Вони зможуть опанувати свій стокгольмський синдром. Їм вдасться розрубати ланцюги, на яких їх тримають, покінчити з в’язницями, в яких минають їхні життя".

Наступна книжка, до речі, саме про це, адже "Паперовий хлопчик" Віталія Білозіра (К.: Каяла) - перша збірка молодого поета, лауреата міжнародної німецько-української премії ім. Олеся Гончара. Чуттєва, еротична, всуціль любовна, мовити б, лірика. Звісно, нетрадиційна, бо все тут нестандартне, небачене, нечуване. Художні образи виткані, немов у молодого Тичини, а підтекст цілком в дусі Вітмена чи Бодлера. За потоком химерних метафор і порівнянь не встигаєш стежити за римою. Тобто за її відсутністю, бо це верлібри. Але добре темперовані, ритмічні. Зрештою, цей жанр і не передбачає класичну силабо-тоніку, задовольняючи "народний" смак пісенною, фольклорною технікою віршування. Зокрема на думку одного з вищезгаданих представників "народного" дискурсу, а саме – Петра Мідянки, який написав передмову до збірки, розписавшись у безсиллі академічної думки щодо такого явища - "справжня поезія залишається небесною й почасти незбагненною». Таким чином, перед нами "нова щирість", "нова простота", Художня майстерність автора, тим не менш, балансує на межі декадансу в стилі Юрія Тарнавського, коли мало що можна зрозуміти у стихійному мелосі "діаспорної" стилістики, рухаючись до "фольклорної" лірики Степана Сапеляка, в якій християнство дружить з веснянкуватим язичництвом. В результаті згадана камерна (не)традиційність постає при цьому у всій своїй "тілесній" красі: "приклав ту світлину до уст, ніби то хрест святого, / і спомини ніжно воскресили обличчя тіням: / не маю уже тіла твого". Не дивно, що таке вподобали і богемні столичні кола, і провінційний андеграунд  Загалом, як знати, існує теорія, ніби в душі кожного дорослого чоловіка живе маленька дівчинка, яка іноді промовляє звідти незбагненними голосами, жестами, вчинками: "Схлипуєш, хлопчику. Втер би тебе, але руки / ловлять за храпи у смерк одповзаючий сніг". У будь-якому разі, маленький хлопчик там точно живе: "Хлопчик гарнюній, мов дівчинка, вперше спиває сонце", - дізнаємося ми прозаїчні подробиці нашої молодої поезії.