Тетяна Пилипець: Існують 50 відтінків сірого, але під час війни - це чітко чорне й біле

У Львові бібліотека на Ринку (на центральній площі міста, - Ред.), як її називають "в народі" (Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука, - Ред.) є не тільки осередком культури й просвітництва, сьогодні це ще й місце, де активно працюють волонтери. Тане, розкажи про своє волонтерство.

Наш волонтерський центр від початку великої війни відразу визначив свою нішу – місце для плетіння маскувальних сіток. І нехай для когось це може видатись чимось на кшталт середньовічної мануфактури, але, повірте, саме голосові сповіщення до нас, повідомлення від військових - це прохання надати певні сітки, певного розміру. Вони навіть так не дякують за тепловізори й дрони, як за якісно виготовлені сітки. Тому відразу закцентую, що сітки – важливі, і навіть є такий хештег у нас в соцмережах #сіткиважливі. По ньому ви можете знайти всю інформацію. Плетіння сіток – це не тільки гарна допомога нашому військові, це ще й велика психотерапія. Ми тут знайомимось, ми тут здружуємось. Я точно скажу, що зараз в мене з’явилась велика волонтерська родина, з якою я готова жити й після перемоги та будувати нову квітучу європейську державу. Тому сітки – це номер один. Але ми на них не зупинились, адже активних помічників багато, тому запровадили ще й харчування для тих людей, які були змушені втекти від війни. Я не люблю слово "біженці". Бо бігли вони лишень тому, що поза спинами розривалися бомби. Ми придумали тут для них гаряче харчування. Такий волонтерський буфет, де можна би було не тільки перекусити, а й ще трохи розрадити себе, поспілкуватись.

Потім з’явився цех, який я теж дуже люблю. У ньому ми шиємо прапори. Його ідею запропонувала моя донька, яка завжди хотіла освоїти швейну машинку, і тут… така нагода. Зараз цей цех дуже продуктивний. Окрім того, що в тиждень вони шиють до 300 прапорів, вони ще й шиють білизну, шиють постіль для шпиталів і загалом теж творять великий простір. Ще зініціювали благодійний ярмарок. Ось тут у нас щосуботи й щонеділі. І можливо й добре, що ті, хто у Львові, завітають до нас і побачать наживо, як все це працює, і яка енергія тут панує. Загалом, волонтерство – це не тільки потреба допомогти війську, це потреба допомогти собі. Не можна в час такої великої загрози твоєму народові, твоїй нації, бути осторонь в будь-якому випадку. І багато разів я повторювала, якщо ти не на фронті, то ти – для фронту. І це не порожні слова. Особисто я для себе цю аксіому прийняла абсолютно, і стала доволі сувора. Ти – або в ЗСУ, або – для ЗСУ. Так ми тут цей принцип і плекаємо.

Хочу додати, що окрім волонтерства, бібліотека залишається бібліотекою. Ми не припинили презентувати авторів книг. Особливо тих, хто приїхав сюди вимушено. І серед них – це реальні майбутні й теперішні зірки літератури. Ми робимо благодійні вечори, організовуючи збірку коштів для ЗСУ. Я не знаю, чи були, чи будуть часи, окрім цих, коли так все це сприймається глибоко, сердечно, душевно. І чи будуть часи, коли ми зможемо достукатись до когось більше й скорше, ніж зараз.

Знаю, що ти часто їздиш на фронт із благодійними місіями. Розкажи трішки про це

Так, я їжджу не тільки на Захід. Я їжджу до наших друзів, які опинились зараз за кордоном і ініціюють там багато благодійних ініціатив. І мені дуже цікаво перебувати в тих середовищах, бо я бачу, якими ми зарадними стаємо одна одній. Це переважно жінки й діти. Але моє серце, звісно, у волонтерських поїздках на Схід. Я нікого не маю права зараз закликати до таких поїздок. Сама туди поїхала доволі так в емпатії, маючи можливість зустрітись із кількома своїми рідними й друзями, і тепер я від цього відмовитись не можу. Це правда. Але я закликаю волонтерів, які не мають внутрішнього поклику їхати, все таки чути свою інтуїцію. Та скажу за себе. Найбільшим натхненням для мене є поїздки на Схід і зустрічі з тими людьми, з якими я, до прикладу, під час східної війни творила фестиваль. Всі ті люди, які волонтерили на фестивалі, були активними учасниками, вони настільки зараз включені в ці процеси… більшість із них на фронті, більшість із них активно волонтерять. Не всі змогли залишитись у своїх рідних місцях, але це зовсім не робить їх менш ефективними. Власне, коли я їду на Схід, то в мене дві місії. Завезти потрібні речі, як і всі волонтери. Але мені видається, що саме моя місія більш важлива – поїхати обійняти, поговорити. Розрадити – ні, скоріше вони мене розраджують.

Бо я в такій поїздці відчуваю, що роблю щось потрібне. Поїздки надають відчуття якоїсь місійності в моїй діяльності. І тому, від цих поїздок я відмовитись не зможу. Як це буде максимально безпечно, я це буду робити. І найголовніше, якщо є можливість зустрітись з тими, з ким ти працюєш як волонтер, допомагаєш в тому, щоб вони були тепло вбрані, смачно нагодовані, мали потрібні військові споряги, і ти їх бачиш у цій всій роботі, то немає ні більшої вдячності, немає ні більшого натхнення, ніж це все побачити наживо. Ну і безпосередньо в поїздках мені вдається зустрітись з тими, хто повністю володіє зараз моїми думками, серцем… це військові автори. Їх дуже багато на передовій.

Власне про військових авторів я би хотіла тебе зараз запитати

Бібліотека наша носить звання кращої бібліотеки року за версією Української бібліотечної асоціації, і це звання ми отримали зокрема тому, що були співзасновникам Всеукраїнського форуму військових письменників. Вони вже були ветеранами. Зараз вони знов встали до активних бойових дій. Ніхто не залишився осторонь. Я неймовірно пишаюся цими хлопцями й дівчатами. І власне, ще раз наголошу, з ними моє серце. І було б дивно, якщо би перша волонтерська увага, повага, не була обернена до них. Бібліотекари, читачі, шанувальники їхньої творчості природньо захотіли їх підтримувати в першу чергу. І це вдається. В різний спосіб. Це теж велика волонтерська родина, яка постійно переймається, яка хоче чути й бачити таких письменників на зв’язку, і, звісно, чекаємо щодня на якусь звісточку творчу. І коли в когось із наших авторів з’являються нові уривки прози, чи нові поезії в мережах… це окреме свято. Ми їх поширюємо, вивчаємо, декламуємо тут, в мирних містах, намагаємось, щоб їх почули чим більше українців. Тому ці поїздки плавно пов’язані ще з тим, що я маю ще й можливість зустрітись із нашими військовими авторами.

Можна їх назвати?

Можна. Я може когось і забуду, але напевно в хронології перш за все згадаю Володимира Коротю, неймовірного легендарного захисника на Київщині, його ротно-тактичну групу "Ірпінь". Вважаю Володимира за свого героя. Про Володю ще скажу, що в часі війни він надрукував свою чергову книгу. Це такі записки про державність, і це живі об’єктивні записки з часів того, що проходив на війні Володимир, і вони будуть корисні всім цивільним і військовим, які проходили з ним поруч, або ті, які були в паралельних військових завданнях. І це все дає спільну картину. Володя запросив нас в Ірпінь на Великдень. Неймовірні враження. Я бачила справді Воскресіння. В найпершому розумінні. Звісно, хочу згадати про Миколу Ніколаєва. Він у нас є автором логотипу Форуму військових письменників. І я дуже-дуже слідкую за його прозою, яка з’являється зараз. Ця людина з досвідом, з глобальним баченням світу. Обов’язково згадаю про Василя Піддубного і Віталія Запеку. Тому що це напевно двоє з найплодовитіших авторів. І в часі великої війни, до прикладу, в Запеки Віталія вийшла дитяча книга "Полінка" про його онуку. Книга зараз найбільш комерційно запитувана. Наклад вже проданий. Я з нею їздила за кордон. Це такий особливий симбіоз, коли дідусь - мужній воїн - так ніжно пише про онуку. Так ніжно пише про дівчинку, яка є уособленням того, за що він зараз воює. Обов’язково скажу про свого напевно найщирішого друга, розрадника, адвоката Василя Паламарчука, який сміливо й безнастанно повертає свій дім - Херсонщину, Олешки - в лоно України. Це неймовірний і героїчний воїн. Я дуже сподіваюсь, що він продовжить писати, тому що його записки в соцмережах зараз – це ковток свіжого повітря, це завжди з гумором, завжди так тонко, ми в тих записках бачимо і його роботу воєнну, і бачимо його побут на війні, його побратимів. Я дуже щаслива, що можу називати Василя своїм товаришем. Ну і звичайно я скажу окремо про поетів. І серед них - про Олександра Лисака, бо саме Олександра багато хто вважає відкриттям нашого Форуму. В плані поетичному. Хоч він приїхав із кількома збірками на перший свій форум, для львів’ян, для тих, хто приходив сюди на живі зустрічі – це було одкровення. Він пише настільки високу поезію, і коли навіть в ній є якісь жорстокі військові реалії, це завжди достукається до кожного серця. Навіть, коли в його поезії з’являється дуже таке високе слово, до якого десь може треба доростати, душу свою готувати, воно все одно дійде до адресата. Я дуже щаслива, що Олександр повернувся, муза його знов відвідала, і він знову пише вірші, навіть зараз у шанцях. Це особлива магія творення. Тому що українське світле воїнство, воно всім відрізняється від орків. Від початку й до кінця.

Для мене основною характеристикою боротьби світла в тому, що під час такої боротьби в найтемніші часи воїни світла несуть це світло в основному розумінні. В тому числі й через творчість. Я можливо когось не згадала, але вони точно знають, що всі в моєму серденьку і всі їхні читачі за них вболівають, тому не перестають бути благодійниками й донати не припиняються. І зараз ми змогли забезпечити наших військових теплою формою, якимись хорошими речами, що потрібні воїну взимку.

Переважно що везете на фронт?

В нас був період дронів, перед тим був період тепловізорів, перед тим був період шоломів, бронежилетів, розгрузок, РПС, підсумків. І це все такі хвилі. Напевно в тому є логіка. А зараз ми більше дбаємо за хороше обмундирування, за хороше взуття. Наша держава опікується своїм військом, наша держава поважає своїх воїнів. Але ми розуміємо, що державні руки й очі не завжди можуть дійти до кожного воїна, і деколи волонтери й рідні можуть швидше спрацювати. Тому ми зараз намагаємося дізнаватися в кожного, незважаючи на їхню скромність… деколи й те, що військові замовчують, як в зимових берцях воюють до середини липня… і це ти бачиш в якихось там відео й фото випадково, і вже все розумієш… ти маєш тут від хороших своїх друзів донаторів хороше взуття й говориш: "Чого ви мовчите?".

Звертаюсь до військових. Я прошу, не соромитись і говорити так як є. Нічого зайвого ви ніколи не просите, тому що воно, нажаль, горить, воно, нажаль, нищиться, і вам потрібно лишень те, що потрібно. Говоріть про це. Волонтери, зазвичай люди цивільні. І як би вони не вникали в види рацій, у характеристики дронів чи якості тепловізорів, ми ніколи не зможемо зрозуміти всі ці потреби так, як ви. Говоріть нам чітко, і ми будемо намагатися виконати ці запити, бо вони є життєво важливі, як для вас, так і для нас. Ви є нашим фронтом, і за вашими спинами ми не просто функціонуємо, ми процвітаємо, ми робимо зараз якийсь неймовірний квантовий стрибок в мистецтві, в культурі, в музиці, в літературі. І це все вашими силами. І коли ви є частиною цього квантового мистецького стрибка, це неймовірно. Це те чудо, яке ми бачимо в цьому часі, в ці страшні лихі часи. Дуже вас прошу – не мовчіть!

Мрії та бачення оновленої України від Тані Пилипець, та поради, як в майбутньому зберегти свою ідентичність?

Від бібліотекарів загалом ніхто не чекає такої крайньої люті, так? Багато хто розраховує, що людина начитана буде космополітом до останнього.

В нас зараз священна лють…

Так. І я прошу зараз усіх своїх колежанок і колег. Здебільшого це колежанки з культурного фронту. Не бійтеся, якщо ви відчуваєте цю благородну лють. Повірте, ми не станемо менше людьми, від того, що ми відмовимось від російського. Від того, що ми можливо не будемо мати в контакті якихось своїх знайомих чи навіть рідних з Росії. Вони мали час на те, щоб визначитися. Зараз нам потрібно максимально розділити територію світла й темряви, добра і зла. Хто мене знає добре, до великої війни і навіть до східної війни, я людина любила напівтони. Я вірю, що бувають 50 відтінків сірого. Але не в ці часи. Нам просто життєво необхідна періодизація на чорне й біле. Українці вартують того часу, коли чітко буде проведена межа. Це зараз або ніколи. Тому, свою особисту перемогу я буду святкувати так, як я нікому не оповім. Але на сьомий день після офіційної капітуляції росії з маленької літери, ми всіх учасників Форуму військових письменників чекаємо у Львові на форумі перемоги. Це буде на сьомий день. Бог так світ створив. Сьомий день – для щастя, для роздумів, для відпочинку. Я це говорю вже не вперше. І це абсолютно серйозно. А потім мені хочеться попрацювати на сході. Я, звісно, поверну туди фестиваль, який ми творили з моїми друзями, фестиваль "Кальміус". Одним словом, я спробую пройти по конкурсу на яку небудь посаду, можливо в культуру, це те, що я вмію робити. Мені дуже хочеться попрацювати і, чомусь, особливо на Донеччині. Тому, в мене дуже чіткі плани на те, як ми будемо будуватися після перемоги.

Якщо говорити про тепер і зараз, я не знаю чи є порада, як проживати інформацію чи новини, які ми отримуємо. Відмовитись від них чи одягти якісь рожеві окуляри, або запхати голову в пісок - це точно не порада від мене. Але я знаю, що ви маєте вибрати для себе людину, об’єкт, подію, місце, де ви абсолютно будете відчувати себе щасливим. І коли ви цей момент в собі зафіксуєте, а потім приходять темні новини і на вас упродовж дня може кілька разів навалюватись безнадія, тоді відновлюйте в собі це відчуття абсолютного щастя.

І що скажу я ще особисто від себе, що саме в великій війні я відчула, що таке справжня безумовна велика любов. Я не поет, я не вмію це показати такими описовими словами, але в мене є дуже чіткий образ, який я відчуваю. Він в серці, в голові, в душі… в мені цієї любові настільки багато зараз є, що вона неначе з вух зараз виходить такою протоплазмою, я готова ділитись нею з усіма. Я такою не була. Я доволі людина жорстка і дуже практична. І я дякую, що всі люди, які мене оточили, змусили й дали мені це відчуття такої великої безумовної любові. Якщо в собі і це віднайдете - це буде моментом, як ефективно і при здоровому глузді добути й допрацювати до нашої перемоги.

Всі фото: Олена Чернінька