Тюрма - другий дім для російських дітей. Якщо не перший

4 травня вона радісно заявила в інтерв`ю РИА Новости про посилену увагу влади до потреб вагітних жінок. Так російська правозахисниця анонсувала появу спеціальних місць для них у автозаках – загратованих фургонах для перевезення затриманих та в`язнів.

Хоча точна дата запуску пересувних тюрем зі зручностями для вагітних невідома, московська захисниця прав людини наголошує: російська влада планує вирішувати цю проблему комплексно. Й мислить ширше, ніж обладнання душу і туалету в автозаку. Наприклад, згадана пані Потяєва наполягає – російський гуманізм диктується внутрішніми потребами країни, а не якимись там вимогами Ради Європи та Страсбурзького суду. З її ж слів, російська влада дослухається до потреб самих мешканців слідчих ізоляторів, тюрем та колоній. Якщо вже вагітні потрапили за грати, нових громадян Росії вони мають народжувати в комфортних умовах.

Патріотичний відпочинок за колючим дротом

І не лише народжуватися, а й звикати жити в місцях позбавлення волі. Перші системні кроки для тюремного виховання в Росії зробили два роки тому. У книгарнях з`явилася книжка “Тюрми та місця позбавлення волі. Енциклопедія для дітей та підлітків”. З огляду на чітко окреслений зміст видання назва видавництва досить красномовна – “Банда унікумів”. Спеціалізується воно здебільшого на настільних іграх, але поки недопрацьовує – настілки, яка в ігровій формі знайомить юних росіян із тюрмою чи місцем позбавлення волі, досі нема.

Дивно, бо тема “хорошої в`язниці” в Росії є елементом патріотичного виховання. У тому ж таки році, коли надруковано згадану тюремну енциклопедію для юнацтва, російським дітям запропонували розважальний проект “Патріотичні вихідні”. Їх можна провести на базі відпочинку села Ватнавалок у Карелії, де облаштували бутафорський концтабір. Російські діти мають змогу пожити за колючим дротом у бараках під охороною – так само, як у реальних тамтешніх таборах жили малолітні в`язні фінських переселенських таборів.

Показовим є навіть не місце добровільного “ув`язнення” - Карелія, анексована, читай – завойована й поневолена російським царем Петром Першим триста років тому. А той факт, що привчати дітей до умов неволі допомагає реалізувати президентський грант. Тобто, проект схвалив та кошторис підписав особисто Володимир Путін.

Але нинішня російська дітвора грається не лише в зеків. Не менш, а навіть більш охоче хлопчики приміряють строї наглядачів-вертухаїв – офіцерів НКВД. Відповідний одяг продають за поребриком через інтернет напередодні сакрального для росіян дня 9 травня. Підпис під зображенням хлопчика-моделі красномовний: “Всім боятися!”.

Можна навести ще чимало прикладів щирого захоплення російських дітей тюремною культурою, якому не опираються, а навіть заохочують їхні батьки. Але ці батьки, своєю чергою, є лише нащадками тих, хто цю культуру розвивав, плекав, уособлював. Дозволю собі згадати тут російського письменника Сергія Довлатова, який три роки служив у внутрішніх військах та охороняв місця позбавлення волі. Він не раз і два відзначав: сучасна йому Росія – а це 1960-1970-ті – живе так, що не зрозуміло, по яку сторону колючого дроту неволя, а по яку – воля. Ті, хто сидить, і ті, хто охороняє користувалися однаковим авторитетом і мають однакову суспільну вагу. Це вже не про минуле, це про російське сьогодення.

Культ покори й насильства

У культурах багатьох європейських країн, не кажучи вже про США, Канаду та Австралію, яку взагалі заснували каторжани, є окремі твори відповідної тематики. Варто згадати хоча б “Нотатки” Відока – кримінального злочинця, котрий створив розшукову поліцію Парижа в ХІХ столітті. Чи автобіографічний роман французького бандита Анрі Шар`єра “Метелик”, двічі екранізований. Або роман-сповідь молодого італійського мафіозі Роберто Савіано “Гоморра”, теж не раз екранізованого, після публікації якого автор певний час змушений був переховуватися від своїх персонажів. А в Японії є якудза-романи та якудза-фільми.

Але, по-перше, вони існують у певних сегментах. І зовсім не романтизують криміналітет та тюремні звичаї. А по-друге, лише в Росії кримінальні традиції, криміналізований світогляд та “приблатненна” поведінка давно стали системними. І, як маєте змогу бачити на кількох красномовних прикладах, є майже офіційною складовою державної ідеології. Місця для вагітних у автозаках – це крок до нової нормальності. Яка, відкинувши нарешті різні умовності, легалізує отримання тюремного досвіду буквально з молоком матері.

Цьому активно сприяє та сама російська класика, довкола якої нині в Україні тривають баталії, хай здебільшого віртуальні. Варто погортати, скажімо, видавничий раритет моєї особистої бібліотеки – збірник “Мурка! Русский воровской рассказ”. Хоча серед авторів і присутній Ісаак Бабель, уродженець України і творець Бені Крика, домінує все ж автентична російська спадщина на чолі з Максимом Горьким.

Ось яскравіший приклад – фільм Сергія Лозниці “Лагідна”. Режисер, котрий досі дозволяє собі українофобські висловлювання на міжнародних майданчиках (за що виключений у квітні з Української Кіноакадемії) узяв за основу стрічки однойменну оповідання Федора Достоєвського. Виявляється, що в часи написання оригіналу (1876), що на час створення фільму (2017) можна поміняти сюжет – але дух не зміниться. У Достоєвського в оригіналі нема нічого про тюрму як центр Всесвіту маленького російського містечка та містоутворююче підприємство. Зате в нього є про страждання й неволю як благо російської людини. В даному випадку – жінки, читай – матері. Лозниця показує це як російську норму. Між рядками, тобто, між рядками його стрічки проглядається проекція такої норми й на сучасну нам Україну.

Тюрма в Росії – це шлях нагору

Українці за три сотні років російського та радянського панування піддавалися репресіям та сиділи в тюрмах чи не найбільше й найчастіше. Цей досвід породив безліч спогадів – але в жодному разі не був оспіваний чи описаний позитивним. Натомість російська творчість, особливо пісенна, породила сотні зразків так званого “шансону”.

Росія й тут нагадила, нахабно вкрала й зіпсувала репутацію цілого пісенного напрямку. Адже оспівування "прекрасной осени в лагерях" чи "рюмки водки на столе" конфліктує із справжнім шансоном. Міським романсом, класиками якого є Едіт Піаф, Ів Монтан та Шарль Азнавур. На тюремній нормальності замішаний величезний плат сучасної російської поп-культури. Йдеться про “русский рэп”, який, на жаль і на лихо, досі лунає і в Україні.

Але в нинішньому українському суспільстві культивуванню тюремної культури все ж є опір. Натомість російське суспільство нормально сприймає її вже в кількох поколіннях. Нічого дивного, адже 1917-того року владу в Росії захопили не політики, а реальні кримінальні злочинці – грабіжники, розбійники, гвалтівники та терористи-вбивці. Ось чому пологи в автозаках і тюремні енциклопедії для юнацтва за поребриком виникають що далі, то менше питань. Адже криміналітет в Росії – вже сто років, як актуальний соціальний ліфт.