Україна повинна бути готовою до тривалої війни, бо інакше навіть західна зброя не допоможе, - ізраїльський експерт Гендельман

Хоча осіння кампанія не завершилася, тривають запеклі бої, зокрема на півдні й на сході. Росіяни зараз починають застосовувати свої стратегічні резерви, 18-ту й 25-ту армії. Вони недеформовані й недоукомплектовані, і загалом використання резерву означає, що в росіян не все добре, але ситуація при цьому не є простішою.

По-перше, ще не зимова, до початку осіннього бездоріжжя літня кампанія ще може здійснюватися. Як ми бачимо, навіть якщо повільне прогризання ще якийсь час триватиме, годинник не зупиняється. Шанси на якісь великі прориви й великі успіхи зменшуються. Після цього можливо після деякої оперативної паузи, можливо, навіть і без неї, якщо українське командування так вирішить, після повільного вигризання переходимо до питання дійсно резервів. Саме те, що 18-ту й 25-ту армії почали перекидати, ще кілька місяців на південному фронті на обопільному використанні резервів, у кого ще вистачить резервів з українського боку зупинити просування. Дійсно, ми бачимо, принаймні з наявної інформації, що графіків формування тих армій не дотримано, їх почали перекидати швидше. Позитивно, це означає, що росіянам бракує техніки.

Побачимо, чи вистачить самому українському командуванню резервів. З українського боку ми бачимо інформацію про те, що зараз формуються ще 10 нових бригад, там теж є питання графіків. Яким чином збираються використовувати – чи для продовження безперервного наступу, чи в зв’язку з початком осіннього бездоріжжя все ж таки українське командування вирішить взяти паузу й переосмислити наступну фазу війни. Це ми побачимо, коли остаточно закінчиться літо – не за календарем, а за кліматом, коли реально зміниться становище й настане осіннє бездоріжжя.

Почалася довга війна, до якої не були готові росіяни й світ. Прогнози експертів оптимістичні, але реальність жорстка й кривава. Відчуття, що Путін намагається грати вдовгу. Водночас сталися події, яких не чекали росіяни, зокрема в чорноморському штабі.

Сам наступ, стратегічна літня кампанія української армії мала на меті не просто вихід на берег Азовського моря й розтин суходільного коридору. Стратегічна мета цього виходу була саме зламати тенденцію перетворення війни на виснаження в стилі ірано-іракської. Тому що у випадку розтину суходільного коридору це змінювало все стратегічне становище на фронті. Цим південний напрямок відрізняється від решти, тому що весь фронт має форму підкови і єдине місце, де цю підкову можна розламати на дві частини, - це південь. Якщо це не виходить – війна продовжується, як і досі, тобто дійсно перетворюється на ірано-іракську. Сама війна на виснаження не є вигідною ніколи й нікому, в цьому випадку зрозуміло, що вона більше не вигідна Україні, ніж Росії. Тому що мільйони біженців, тривають ракетні удари по території країни, по інфраструктурі, промисловості. І взагалі не зрозумілі перспективи, як провадити державне будівництво в таких умовах.

Росіяни, з одного боку, не планували таку довгу війну, але після того як Київ за три дні не стався, після відступу з Харківської області, з Херсонщини, якщо подивитися, становище Росії на фронті не настільки й погане: немає руйнування фронту, немає руйнування російської армії, російської державності, ворог не біля воріт Москви – більш-менш воювати можна, звідси всі ці плани гри вдовгу. Озвучено плани війни до 2026 року про нарощування збройних сил. Бачимо розгортання військової промисловості, озвучено цифри збільшення воєнних видатків. Дійсно, Росія входить у довгу війну на виснаження з кращих позицій, ніж Україна. Навіть обстріли стосуються лише кількох прикордонних областей, вглиб Росії ніхто не залітає.

Усе питання в тому, скільки ще це можна продовжувати, особливо беручи до уваги, що в плані озброєння й військової техніки Україна майже повністю залежить від західних союзників, тобто, простими словами, залежить від того, як вони бачать мету цієї війни. Це зовсім не та кількість, якої Україна хотіла б для себе для рішучої перемоги, цього не вистачає. Тому все впирається не так у можливості, як у наміри, в цьому випадку, західних керманичів, насамперед США. І тут додатковий політичний момент – вибори у США.

Загалом будь-яка війна – справа політична, а тоді вже військова, але ця конкретно війна – ще більше, тому що Україна майже повністю залежить від західних союзників. Вони самі не воюють, тому керуються не так воєнними, як політичними сенсами. Тому подивимося, в який бік підуть їхні бажання, яким вони бачать один день цієї війни, у який бік варто тиснути, чи варто, кажучи теоретично, тиснути на українське керівництво, щоб воно погодилося на щось. Чи в інший бік вони можуть теоретично сказати, що, припустимо, цей літній наступ не дав таких результатів, яких ми хотіли, але, в принципі, війну ще не програно, продовжуємо постачати озброєння, приміром, для наступного літнього наступу. Але все це насамперед має вирішити західне керівництво, не так військове, як політичне.

Ще невідомо, як використовуватимуть «абрамси», але процес розпочався. Збільшення їхньої кількості залежатиме від планів США. Хотілося б, щоб стосовно ATACMS Америка подолала психологічний поріг, зрештою, є різні модифікації, на півдні касетні ATACMS були б дуже доречні.

Так, можна сказати, що і Scalp чи Storm Shadow теж було поставлено небагато, але свою користь вони приносять. А якщо до них додати ATACMS - додатково плюс для України в тому, що для них не потрібно використовувати літаки, вони запускаються з наземних  HIMARS, можливо, для України так простіше.

У будь-якому разі Україна не просто так давно просить ATACMS, і, в принципі, не просто так США їх досі не давали - схоже, обидві сторони згодні, що від цього буде позитивний ефект. Причому настільки позитивний, що США побоюються ескалації й саме тому їх не дають.

Тобто саме недавання показує, що цій зброї надається велике значення. Але, з іншого боку, все-таки треба ще раз наголосити, що це не якась вундерваффе, сама по собі війну не вирішить.

Ще один додатковий плюс впливу на південному фронті – те, що там, наприклад, надто далеко від фронту Росія ті ж таки штаби й склади відтягнути не може. Тому що рано чи пізно вони впруться в море, тобто мають обмеження. На всю цю глибину ATACMS діставати можуть. Дійсно, подивимося, чи надійдуть вони на фронт найближчим часом, бо інформація щодня суперечлива: пообіцяли – ні, не пообіцяли - насправді вже дали, просто не хочуть казати. У будь-якому разі застосування, схоже, на фронті ще не було. Тому побачимо: якщо вони все ж таки надійдуть і почнуть застосовуватися, тоді ми зможемо реально побачити вже не теоретично а практично.

Як міг би виглядати прорив лінії фронту за теперішніх обставин? Адже весь периметр замінований, завдання росіян – зупинити наступальний імпульс, можливо, для свого контрнаступу. Логістика російська поступово валиться, якщо буде знищено залізницю Токмака, у них будуть додаткові проблеми.

Після перших спроб у червні, коли українське командування побачило, що, дійсно, швидкого прориву не буде, тоді постала дилема: згортати наступ повністю чи перейти до тактики повільного прогризання. Вирішили, що краще повільно, аніж ніяк. Тому зараз теж складно очікувати, що раптом у росіян закінчаться сили й це дасть змогу зробити швидкий прорив і здобути вихід на оперативний простір. Тому триває повільне прогризання за тим самим принципом: краще повільно. Якщо дійсно вдасться вийти до Токмака, то це можна було б вважати частковим результатом цього наступу.

А щодо переходу до контрнаступу для росіян зараз далеко не факт. Якщо їм біль-менш вистачає на оборону, то для наступу потрібно набагато  більше, насамперед озброєнь і військової техніки. Не факт, що вони зараз уже до кампанії готові. Тим більше, якщо ці 18-та й 25-та армії поспіхом недеформовані  кидають на фронт на етапі оборони, то не факт, що навіть коли найближчим часом український наступ зупинять, росіяни чисто фізично будуть спроможні перейти в масований наступ. На інших ділянках, приміром на Куп’янському чи Лиманському напрямках, ми бачили наступальні спроби росіян. Та в них доволі велике угруповання: загалом на Куп’янсько-Лиманському напрямку понад 100 тисяч, 800-900 танків. Ми не бачили якихось великих успіхів російського наступу.

В плані перспектив російського наступу шанси в них невеликі. Але для України проблема полягає в тому, що вона розраховувала на успіхи свого наступу.

Тому побачимо, коли воно нарешті закінчиться і чим саме, які будуть досягнення. Навіть без того, щоб росіяни одразу перейшли до наступу, якихось значних результатів уже не буде.

Закінчення нашого наступального імпульсу не означає, що росіяни мають силу й техніку, щоб відкрити ще якусь ділянку фронту.

Питання - де саме. Зараз на півдні росіяни здійснюють стратегічну оборонну операцію, також обороняються на Бахмутському напрямку. Спроби наступальних дій на Куп’янському й Лиманському вони провадять поки що без особливого успіху. Тому якщо вони й захочуть десь вести наступальні дії, то це буде десь на одній із чинних ділянок фронту, очікувати, що вони відкриють якийсь новий напрямок, наприклад через Дніпро чи Білорусь, украй малоймовірно, тому що це не надто вигідно з усіх боків, у плані логістики насамперед.

Тому якщо вони десь і захочуть якнайпростіше підсилити наступальні спроби там, де вони вже здійснюються, тобто на північному сході, це буде Куп’янсько-Лиманський напрямок.

Побачимо насамперед, як закінчиться ця фаза війни, ми ще навіть не знаємо, як українське командування хоче застосувати ті 10 бригад, які наразі готуються. Можливо, захочуть кинути в перманентний наступ, якщо українське командування вирішить не припиняти взимку свій наступ, то росіянам усе ще буде не до свого наступу. Якщо Україна продовжуватиме свій наступ, автоматично росіяни змушені будуть оборонятися і їм, можливо, просто бракуватиме сил на якусь ще ділянку для свого власного наступу.

Усе впирається в результати й бажання українського командування. Залежно від цих результатів, продовжувати чи не продовжувати свою наступальну операцію після осіннього бездоріжжя, можливо, навіть під час нього, зрозуміло, що це буде повільніше, ніж зараз, якщо захочуть продовжувати.

Якщо говорити про використання механізованих підрозділів, зокрема про танки: лінія фронту замінована, але гармати й наші бійці працюють успішно.

Найцікавіше, що ця війна ще раз показує, що там не настільки важлива якість, як кількість. І що головна користь «леопардів», а тоді «абрамсів», коли вони надійдуть, – не в якості, не в конкретній стрільбі, не в міліметрах пробивання. Головне – кількість. Нехай навіть дещо гірший танк, та нехай уже було б більше. Ця війна проковтне ще не таку кількість. Ті самі «леопарди», як ми бачили, як будь-який танк, пробиваються, горять, диво-танків не буває. І «челенджери» і решта, те саме буде з «абрамсами», усе залежить від кількості, а не якості.

Тут знов-таки: раніше в них чисто воєнно-політичний резон. І тепер, якщо 31 «абрамс» дійсно нарешті йде, то зрозуміло, що на відміну від Європи, в якої дійсно не так багато зброї залишилося,

то США за бажання могли б витягнути з кишені не 30, а 300  «абрамсів». І Україна знайшла б для них і танкістів, і механіків тощо. Але США не бажають, вони притримують.

Тут дві суміжні проблеми. Одна з них - зрозуміло, що в тих умовах південного фронту задіяти великі механізовані сили складно. Але й те, що танків небагато, це змушує їх більше економити. Аби їх було більше, можливо, українське командування ще раз подумало б про можливість якогось великого прориву. Зрозуміло, що там діють кілька аспектів одночасно, і по всіх цих аспектах разом було ухвалено рішення діяти дрібними піхотними групами, а бронетехнікою їх підтримувати. Але то там, то там бачимо повідомлення, що, де можна, хоч і дрібними підрозділами - все ж таки бронетехніку використовують. Побачимо, чи дійсно вдасться прогризти ці лінії оборони, вийти на більш-менш оперативний простір, якщо це можливо в умовах повільного просування. Побачимо. Але в будь-якому разі загалом стосовно техніки потрібно ще раз наголосити, що в цій війні набагато важливіша кількість, аніж якість.

Колись ви сказали пророчу фразу: росіяни не готувалися до такої війни. Ніхто такого не чекав. Росіяни переважають у небі, попри це наш контрнаступ розвивається. Дрони відіграють дедалі більшу роль. Росіяни налагодили виробництво, зокрема іранської продукції, і не лише.

Якщо говорити конкретно про дрони, то, загалом, якщо на початку війни Україна мала перевагу, то в росіян бракувало дронів у кількісному аспекті. Окремі екземпляри вони мали фактично по всій лінійці, все потрібне в них було, але цього було просто мало, недостатньо для такої великої війни. Тому вони терміново звернулися до Ірану, уже за кілька місяців після початку війни Іран, наскільки можливо, задовольнив – звісно, частково, - потреби росіян у цій сфері.

А потім за якийсь час Росія настільки розкрутила галузь безпілотників усіх видів, що зараз уже обійшла Україну на повороті, за «ланцетами» і дронами Росія зараз уже вийшла вперед.

Якщо Україна, зі свого боку, не прискорить свої можливості виробництва, закупівель і такого іншого, то загалом війна, як вона точиться зараз, тенденція у війні дронів, для України несприятлива.

Спільне виробництво в Польщі, та й у самій Україні, за бажання, за півтора року теж можна було створити навіть підземне виробництво. Цілком можливо, що це також робиться, зі зрозумілих причин це не потрапляє у відкриту пресу, тому що одразу після цього летять російські «подарунки» по виробництву. Зрозуміло, що можливе робиться, але якщо дивитися по об’єктивних показниках, як це відбувається на фронті, Росія вийшла вперед.

На яких ділянках Міністерство оборони мало б пришвидшитися?

Вони самі все чудово знають, перелік завдань є. Але в  Міністерства оборони завдання не воювати, а готувати все для армії. Все для фронту, все для перемоги, передусім військове виробництво, зокрема в кооперації з союзниками. Саме тому, що, коли можна перенести хоча б частину виробництва за кордон, де воно не піддаватиметься ударам, це треба робити. Частково це вже робиться і навіть щось озвучувалося в ЗМІ. Данілов сказав, щонайменше частина ракетного виробництва України відбувається за кордоном. Зрозуміло, що можна багато чого робити, не все абсолютно попадає в пресу. Але якщо й надалі є підстави, це означає, що, попри всі об’єктивні причини, потрібно підсилювати ще, аж до обов’язково більш наукомістких виробництв, як ракети.

По тих самих мінометах, що свого часу не просто так по всій українській армії з вихлюпуванням в Інтернет відбулися розмови про те, що конче бракує мінометів. Останнім часом ми бачимо повідомлення, що, схоже, до цього взялися активніше й начебто їх побільшало. Але в будь-якому разі потрібно ще раз наголосити: міномети – це не літаки й не танки, виробляти нескладно. Дивно, чому взагалі виникла ця тема браку мінометів, здавалося б, за перший рік можна було б виробити набагато більше.

Зрозуміло, що перелік завдань усім відомий. Залишається найпростіше – взяти й зробити. Казати легко, але, якщо не активізуватися, не врятують жодні виправдання, що те було важко, це не змогли, не зуміли. Якщо Україна програє через це, то нікого не цікавитимуть виправдання й пояснення.

Чи може Росія підвищити рівень ескалації, наприклад через використання балістичних ракет?

Балістичні ракети вже застосовуються. «Іскандери» є як у вигляді крилатих ракет, так і балістичних. Ця тема розпочалася ще рік тому, зараз вона отримала друге дихання, стосовно того, що на додаток до «шахедів» Росія закупить в Ірану також балістичні ракети середньої далекосяжності, можливо Fateh-110 і Zolfaghar. Рік тому ця тема активно обговорювалася, потім з якихось причин отримати з Ірану не вдалося.

Наступного місяця спливає термін чергового обмеження, яке було накладено на Іран щодо торгівлі ракетною зброєю. З цього приводу можна очікувати, що найближчим часом ми почуємо новини щодо іранських ракет для Росії. Якщо справді там будуть окремі екземпляри, якщо буде постачання, буде йтися про десятки, а не сотні, Іран у сфері балістичних ракет, так само як і в галузі безпілотників,  дуже далеко просунувся від 1980-х років. Зокрема, тому, що в них велика проблема з пілотованими апаратами, тому вони вкладалися в інші повітряні галузі, в балістичні ракети й безпілотники. Якщо вони почнуть ще передавати це Росії, звісно, становище української ППО погіршиться. Поки що ми до цього не дійшли.