Марина Данилюк-Ярмолаєва: Україна в огні. Як ми змінились за місяць великої війни?

Суха статистика ООН каже, що нинішня війна зачепила безпосередньо мінімум 10 мільйонів людей. 3,5 вимушені були стати біженцями до європейських держав. У емоційному вимірі — 24 лютого зламало життя, родини низки українців. І так, “як було”, уже не буде.

Важливо розуміти нарешті всім, хто хоче жити так, як раніше, і втомився від війни — російська окупація триває 8 років. Так, будучи мешканцем Києва, Чернігова, Одеси — ви могли не відчувати всі болі війни власним нутром. Але місяць тому почалась нова гаряча фаза, де Росія чітко заявила, що хоче знищити українців. “Решить украинский вопрос для будущих поколений”, — як влучно каже офіційна ворожа пропаганда. Тому війна триватиме доти, поки останній окупант не ляже в нашу родючу українську землю, або повернеться “самоваром" до рідної мамки, яка нині сильно зайнята пошуками дефіцитного цукру. І до того часу, коли РФ не поверне кожного українця, якого вона украла і насильно везе у рабство на Сахалін. Росіяни мають боятися українців як найстрашнішого кошмару і точно знати, хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине.

За місяць великої війни ми відчули, що таке втрати і особистий біль. Хтось залишився без дому, у когось загинула рідня, а хтось вперше в бомбосховищі заспівав гімн України і переосмислив усе життя під грізне завивання рашистського винищувача. Але ще більше було добрих історій про героїзм наших воїнів, неймовірну силу наших людей по всьому світу. Це ми усі разом б’ємося у степах, на Поліссі, на підступах до Харкова, над річкою Ірпінь. У міських боях, на пляжах Одеси і в уже легендарній Чорнобаївці. Ми б’ємося за український інтерес на мітингах перед урядами Німеччини і Франції. Наші люди досягають неймовірних результатів у війнах з корпораціями і брендами, які довго вагалися, виходити з російського ринку чи ні. І урешті — всі повернулися на роботу після шоку першого тижня. Ось у мене в контактах немає жодного бізнесу, який би не почав працювати знову.

Днями мені написав читач. Програміст.

У мене їх чимало — зазвичай це типаж молодого чоловіка, який страшно спраглий до “гуманітарочки»” і не байдужий до України. А часто ще і втирає носа конкурентам в міжнародних компаніях.“Перший тиждень накрило, не міг працювати, лежав овочем. А далі я так гарував, що офігіли всі - і колеги, і наші німецькі партнери. Це мій вклад. Бо “битви виграють армії, а війни — економіка”, — каже він. І це той правильний настрій який допоможе нам виграти “війну на виснаження” — а саме в цю фазу ми перейшли нині.

Що ми дізналися нового про себе за місяць?

Найперше, що ми сильно змінились за вісім років. А росіяни з білорусами нам - не брати, а вороги, які не проти нас убити разом і помародерити в нашому домі.

Друге, Україна єдина, всілякі регіональні поділи залишилися в минулому. Нас об’єднала лють до окупантів, мешканці відносно спокійних областей можуть пустити на ніч незнайомих людей — дати їм дах над головою, теплу постіль, їжу. Я сама відчула це на власній шкірі після того, як над моїм домом розверталися російські винищувачі — і після двох збитих ракет на районі, треба було знайти безпечніше місце для життя і роботи. Цим незнайомцям із села на півдні Київщини я буду вдячна до кінця життя. Отак і будуються сильні спільноти — на довірі.

Переважна більшість українців вперше відчула, що таке цінність держави не на словах, а на ділі. Без незалежності, без демократії — ми просто раби, яких можна вбивати, викрадати, вивозити в обіцяні Шойгу нові міста в Сибіру — тепер ясно під кого вони планувались. Наших школярок можна ґвалтувати, а наших дітей можна вивозити на Сахалін. Це випробування точно навчить любити свою незалежність як благо і нагороду — уже окропленою кров’ю нових українських героїв.

Ми суспільство вільних людей і маленьких буржуа. Саме тому у нас гарні будинки, охайні садки і тяга зробити власну справу. І така спільнота завжди переможе ватагу рабів. А наші вороги — холопи царя. І не тільки Путіна, у них це в крові від Івана Грозного.

Що важливо - ми увірували в нашу армію. Наша релігія — ЗСУ. Я процитую важливі слова із крайнього виступу Володимира Зеленського до НАТО: “Ніколи не говоріть нам, що наша армія не відповідає стандартам НАТО. Ми показали, на що здатні наші стандарти і як багато ми можемо дати загальній безпеці у Європі та світі. НАТО ще належить показати, що Альянс може зробити для порятунку людей”. Сподіваюсь, що за місяць ні в кого не виникло сумнівів, чому в першу чергу треба вкладатися в армію, а уже потім в дороги, зупинки і кольорові дитячі садочки. Вояки уперше і цілком заслужено повертають собі важливі позиції і повагу. Ту саму, якої їх штучно позбавляли у 90-ті.

Ми багато дізналися про нашого ворога — так звану вторую армию в мире. На практиці виявилось, що вона боїться йти в контактний бій із чоловіками, але радісно розстрілює пологові будинки і черги за хлібом. Ці кантемирівські дивізії і псковська десантура настільки убогі, що крадуть зі складів труси ЗСУ, а ще відрізають "ніжки" у дитячих колготок, бо шкарпеток нема.

Друга за потужністю армія світу виявилася справді дуже великою, але дуже погано організованою, погано навченою і погано вмотивованою. Тотальна деградація всіх російських систем видна кожному — вони це самі розуміють. І тому у безсиллі кидають “іскандери”, “калібри” і все те, що збиралося десятиліттями для війни із Вашингтоном. Рашисти так довго повторювали свої міфи про те, що немає ніякого українського народу, що врешті самі повірили у них, і це була смертельна помилка. І ми зараз сміємося з них після чергової Чорнобаївки чи коли рашисти, які захопили ЧАЕС — вирішили “закопатись” поблизу в Рудому лісі. Премія Дарвіна — не інакше!

Я знаю, що попереду ще багато місяців важкої боротьби. Ще битва за Чернігів, остаточне звільнення Сум, Харкова. І багато сліз за братськими могилами у Маріуполі. Попереду нас чекає серйозна битва за Південь. Іще будуть безсилі погрози ядерною зброєю — але нам своє робити. Бо, як сказав президент, уже нема жодного виду озброєння, яке б РФ не застосувала проти України — тут тобі і сирійські пілоти та десанти, які успішно потонули вчора у Бердянську. Тут і бомби кожні 10 хвилин над тим же Маріуполем. І фосфор з аміаком — такі собі маленькі хімічні атаки. Але ми точно переможемо, бо неповороткий Захід уже точно за нас. І ми змусили його визнати, що ми його частина, а Росія — це просто викидень цивілізації.

Радує те, що за місяць війни більшість людей — не впала в істерику, апатію, цілком розуміє різницю між «біженцем» і “туристом”. І урешті готова до післявоєнних труднощів. Згідно, свіжого опитування “Рейтингу”, 93% хочуть повернутися додому, не зважаючи на те, що їх житло ціле, пошкоджене чи уже перетворилось на купу сміття. Більшість точно знає, що хоче нову професію. 55% збирається подорожувати і відкривати для себе Україну знову. 27% відкриє нову справу. А ще чверть обов’язково заведе домашнього улюбленця.  Я вірю, що Україна швидко відновиться з такими людьми.

Тому насамкінець нагадаю ще одну цитату Олександра Довженка із “України в огні”: “Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були, — ще добрішими станемо”.

Так і буде. Борімося!