В пошуках україн юдейських

Нова війна на Близькому Сході стала черговим приводом для загострення сварок в українському сегменті інтернету. Сварок, що й без того відзначалися войовничою емоційністю. При цьому учасники – за інерцією попередніх "дискусій" - для обґрунтування своїх позицій звично використовують історичні та псевдоісторичні аргументи. Попри те, що для багатьох з них цей Схід не такий вже "близький" - і про його проблеми вони знають хіба що з популярної літератури, якщо не з чуток і "розповідей знайомого мого кума". 

Уривки інформації якщо й складаються в "концепції" - то в довільному порядку. Тому й можемо почути, що назву "Газа" вигадав римський імператор – нібито для того, щоб дошкулити євреям, а "спочатку палестинцям належала уся Палестина". Що вже казати про спроби визначити "хто правий" у сучасному конфлікті на підставі того, як країна, навколо якої точиться суперечка, називалася колись, "за сивої давнини".

Насправді цей "рецепт" не спрацьовує навіть у випадках, коли ми знаємо достеменно, що і як називалося в далекому минулому. І вже точно не працює тоді, коли щодо цього немає згоди навіть серед фахівців – які до того ж і самі мають власні політичні погляди, і це теж впливає на їхні позиції.

Із Близьким Сходом ще важче, бо різні тамтешні народи використовували різні назви, а до місцевих імен додавалися ще й надані "ззовні" - чужинцями, ставлення яких і до яких могло бути і було упередженим. Годі казати про ненавмисну плутанину…

За Пересопницьким євангелієм, скажімо, Ісус вирушав з Галілеї "в україни Юдейські". Саме так його укладач вирішив перекласти грецьке слово "оріо". Бо в ті часи слово "україна" значило "край", "земля" і не сприймалося лише як назва певної конкретної країни. Але, погодьтеся, скільки теорій можна побудувати, просто проігнорувавши цей загальновідомий в принципі факт. 

Той самий фрагмент з Персопницького Євангелія, Фото: http://litopys.org.ua

Втім, у "конкурсі на кращу назву" учасників вистачало і без українців. Найдавнішим іменем краю між Єгиптом і Євфратом вважають слово "Ханаан". Що воно означало - ми можемо лише здогадуватися. Те, що названа вона на честь першопредка, шанованого місцевими народами, – Каїна (в іншому варіанті – Ханаана) є вочевидь типовою етимологічною легендою. Серед інших версій – "кольорова", "долинна", "нижня" і навіть "підкорена" земля. Останній варіант, вочевидь, не міг належати тубільцям – тож знову йдиться про "зовнішній варіант". Втім, навіть якщо це так, місцеві мешканці його сприйняли і називали себе саме ханаанеями.

Досить давніми є також імена сучасного Лівану. Ліван походить від семітського "білий" - завдяки снігу, що час від часу вкриває верхівки місцевих гір, таке ім’я отримав прибережний гірський хребет. А землям між горами і морем давні єгиптяни дали назву Фенху – край лісорубів, з якої походить еллінізоване слово "Фінікія".

Наприкінці II тисячоліття до нашої ери в Ханаані з’являються нові мешканці. На півночі – приблизно в межах сучасної Сирії - розселяються племена арамеїв, і землі, зайняті ними отримують назву Арам. Південь здобувають давні євреї, об’єднані у союз під назвою Ізраїль (пізніше тут виникла спочатку єдина держава, а потім дві – Ізраїль та Юдея). На узбережжі облаштовуються так звані народи моря, з яких найвідомішим були філістимляни - судячи з усього близькі за культурою до критян, лідійців або ж навіть греків. Тож землі навколо їхніх міст (серед яких, між іншим, були Газа і Аскелон) почали іменувати "філістимською землею" чи Філістією.

Ще за кілька сторіч Ханаан завоювали ассирійці, а за ними вавилоняни. Для них це були просто "землі за Євфратом", "Заріччя", або ж Ебер-Нагрі аккадською. У цей час цей край все частіше відвідують і греки. Вони не квапилися розбиратися в стосунках між місцевими народами – увесь Ханаан був для них ассирійським володінням, а відтак Ассирією чи спрощено Сирією. Знову ж таки, так іменували весь край – від Єгипту до Євфрату. Не дивно, що й аккадське Ебер-Нагрі часто перекладають як "Сирія".

Згодом мандрівники з Еллади почали таки вирізняти окремі частини цієї "Великої Сирії". І називали їх зазвичай за назвою тих народів, які їм зустрічалися на шляху першими, вже на узбережжі. Скажімо, Дамаск для греків знаходився "за Фінікією", в степовій, "порожній Сирії". А Єрусалим – "за Філістією" чи на грецький лад Палестиною, в "палестинській Сирії" Вперше таке визначення зустрічається в Геродота, коли Заріччя належало вже персам, які, на відміну від еллінів, залишили за ним аккадське ім’я Ебер-Негрі.

Звісно, про виверти грецьких географів мешканці описуваної ними землі могли й не здогадуватися. Поки не були завойовані македонцями і тими ж греками на чолі з Александром Великим. Після смерті Александра Заріччя почали ділити між собою його спадкоємці – діадохи. При цьому Птолемеї не використовували для захоплених ними земель якоїсь узагальнюючої назви, а для Селевкідів це була єдина "Сирія і Фінікія". Їхні піддані при цьому розмовляли переважно арамейською мовою, але назву Арам успішно "забули", асимілювалися й філістимляни. Лише євреї зрештою повстали і домоглися відновлення незалежної держави – Юдеї.

Битва при Газі між спадкоємцями Александра Великого (312 р. до н. е.), Фото: wikimedia.org

Потім, щоправда, прийшли римляни, які перетворили зрештою на свої провінції і Сирію, і Фінікію, і Юдею. Євреї повставали й проти них. Тож після придушення другого повстання імператор Адріан вирішив остаточно зруйнувати Єрусалим, заснувавши на його місці римську колонію Елія Капітоліна, а провінцію Юдея – перейменувати. Як великий шанувальник грецької культури і літератури назву він "запозичив" в Геродота – "палестинська Сирія", або "Сирія Палестина" латиною. За спадкоємців Адріана прикметник перетворився на іменник, а потім провінцій взагалі стало кілька - була, скажімо "Палестина Перша", "Палестина Друга" і навіть "Палестина Третя".

Євреям, звісно, ця назва не дуже подобалася, бо нагадувала про приниження поразки і намагання римлян "стерти" їхнє власне ім’я. Але їх ніхто й не запитував. Юдеям взагалі забороняли навіть з’являтися в Елії Капітоліні. Навіть після того, як з прийняттям християнства імперією місту повернули ім’я Єрусалим.

Правило було скасоване лише в VII сторіччі, коли східні провінції імперії здобули араби-мусульмани. Дозвіл юдеям видав особисто халіф Умар. Що ж до назви краю, то на відміну від греків, що дивилися на цей край з моря, чи ассирійців, вавилонян і персів, які споглядали з-за Євфрату, нові володарі прийшли з пустельного півдня. Тому "Велика Сирія" була для них краєм, розташованим на північ від Аравії, або ж ліворуч, якщо стояти обличчям до сходу, - "біляд аш-Шам", або просто Шам. Показово, що на західні мови Шам знову таки найчастіше перекладають як "Сирія".
Населення Шаму на момент мусульманського завоювання розмовляло, нагадую, переважно арамейською, але за кілька століть арабізувалося, хоча, звісно, сюди переселилося й чимало власне арабів. Утім, для всіх мусульман, незалежно від їхнього походження, арабська, як мова Корану, є лінгва франка так би мовити за визначенням. Зрештою, так само й юдеї в давнину і за середньовіччя плекали іврит як мову Тори.

Для західних європейців батьківщина християнства була насамперед Святою Землею, а з суто географічної точки зору це був схід. Відтак, з легкою руки італійців і каталонців "Велика Сирія" стала Левантом, тобто "землею, де сходить сонце" (співзвучність із Ліваном тут суто випадкова). Втім, щодо колишньої території Юдеї і християни, і мусульманські володарі (останні, щоправда, менш завзято) використовували останню назву римської провінції – Палестина. Для християн ця назва по суті була тотожною імені Святої Землі. 

Не дивно, що з завершенням Першої світової і розпадом Османської імперії назву Палестина використали переможці - держави Антанти.  Щоб позначити територію, яка опинилася під британським контролем. А ім’я Сирія залишили за тими землями, що дісталися французам. На той момент обидві назви були суто географічними, адже араби вважали себе єдиним народом, без огляду на кордони (як власне і євреї). Можна навіть сказати, що й назву Палестина обрали саме як нейтральну (на думку європейців). З таким же успіхом територію могли назвати, скажімо, Левантом чи взагалі Ханааном.  

При цьому контроль з боку європейців над Близьким Сходом формально оголосили тимчасовим – до того моменту, коли місцеві народи "не зможуть жити самостійно".  

Британський "мандат" на Палестину, виданий від імені Ліги націй, не визначав характер держави або держав, що мали бути створені на цій території в майбутньому. Але наголошував, що в Палестині в будь-якому разі мала бути облаштована "національна домівка для єврейського народу" - у взаємодії із Сіоністською організацією як повноважною представницею цього самого народу. І зобов'язував британську владу сприяти імміграції євреїв на історичну батьківщину.  

Для Сіоністської організації "національна домівка" була тотожною незалежній єврейській державі, створення якої було її метою з часу заснування. Британці, однак, воліли спочатку виконати обіцянки перед арабськими володарями. Вже невдовзі зі складу Палестини виокремили державу для еміра Абдалли, сина мекканського шерифа Хусейна. Показово, що новому емірату дали  "політично витриману" назву –Трансйорданія, тобто "Зайордання".  Хоча в цих земель були й інші, цілком історичні назви – такі як Аммон або ж Перея. Власне саме до Переї як "в україни юдейські" вирушав Ісус у згаданому вище уривку з Пересопницького Євангелія.

Межі "підмандатних" територій Британії і Франції у 1922 році. Для позначення Зайордання на карті використана середньовічна назва "Керак", Фото: wikimedia.org

За територією по інший бік річки, так би мовити "Передйорданням", залишили назву Палестина. Знову ж таки, не для того, щоб в майбутньому зробити з неї єврейську чи ще одну арабську державу. Та й "вирізати" з Палестини суто єврейське, або ж суто арабське політичне утворення британці не квапилися. Але зовсім не тому, що потрібної назви не було. Розмежуванню, окрім усього іншого, заважала надзвичайна перемішаність єврейських та арабських поселень – кордон між ними якщо й можна було провести, то він робив майбутню державу нежиттєздатною. Це завдання й досі більше нагадує геополітичну "квадратуру кола".

А британська "гра в назви" зрештою призвела до несподіваних навіть для них самих результатів. Адже євреї, із зрозумілих причин, не хотіли використовувати щодо себе означення "палестинський". Натомість в місцевих арабів воно не викликало подібних емоцій. І в разі, якщо вони не хотіли залишати землі "палестинського мандату", змушені були звикати називати себе "палестинськими арабами" - хоча б для того, щоб їх не плутали з єгиптянами або сирійціями. І історія тут точно була ні до чого. Обрали б британці для території інше ім’я – називалися б "левантійськими" або ж "ханаанськими" арабами. 

За кілька десятиріч назва скоротилося до короткого "палестинці". Втім, навіть у рішенні ООН 1947 року про поділ "Британської Палестини", не йшлося про самовизначення народу під такою назвою, лише про єврейську та арабську держави.

Сучасна єврейська держава зрештою постала під історичною назвою Ізраїль. Але незалежною і самодостатньою вона стала зовсім не тому, що обрала вдаліше ім'я, яке нібито обґрунтовує її права на ту чи іншу територію. Оспорювати сьогоднішні кордони, спираючись на перекази ранньої залізної доби і назви в середньовічних атласах безглуздо. І якщо на якійсь частині території, що входила до "Британської Палестини", колись таки з’явиться ще й арабська держава – під будь-якою назвою – то створена вона буде не на підставі едиктів Адріана і хартій халіфа Умара, а на основі рішень ООН. Або ж ефективнішої організації, що прийде їй на заміну.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.