Віктор Андрієнко: Коли мене спитали, який би я запровадив закон будучи президентом, я сказав: "той, який би заборонив артистам та музикантам йти в чиновники"

Віктор Андрієнко - український актор та режисер театру та кіно, сценарист, письменник, продюсер, заслужений артист України та член Спілки театральних діячів України.

---

Скажу відверто, Вікторе, я старий, так що час від часу згадую "Большую разницу", особливо мені подобається та, де ти граєш Мюллера в Одеському стилі.

Називається "Операція "Ліквідація".

От я дуже люблю, і навіть інколи, не те щоб шкодую, але мені подобалися деякі моменти. Не всі, але деякі подобались. А ти що скажеш - є якась, не те, щоби ностальгія, а якась така… є таке слово "досада". Тобто, ну було б добре, якби не було війни…

Ти знаєш, життя є життя. От ті ж самі "Довгоносики" - ми ж не можемо щось відновити, життя помінялося, все помінялося. Їдемо далі, крутимо педалі, не сидіти ж весь час нафталіновим клоуном. Ти пам'ятаєш, поміняли правильно чи неправильно, можна якось сперечатися, чи там треба було "Мамаду" чи не треба. Але воно деяким людям навіть, я знаю, врятувало життя, а деякі не знали "Довгоносиків" вони виросли і якраз дивилися "Мамаду". Потім було інше, потім була "Большая разница" і так далі. Тобто, знаєш, мені здається, що це нормально, коли людина не сидить на одному і тому ж, а йде далі. "Довгоносики" теж, пам'ятаєш, багато поганого мені зробили – тобто, через те, що я чотири роки сидів в одних образах, то мене більше на телебачення не пускали. Вони чомусь думали, що я такий же – накурюсь, нап’юсь і оті репліки кидаю. Вони не розуміли, що я граю такого персонажа, а не є цим персонажем.

Це взагалі хвороба людей завжди - я теж маю жартувати на вулиці, в магазині, в ресторані. Я ще люблю, коли ти вже підняв цю тему, дуже смішно, коли люди дивляться телевізор чи комп'ютер, і вони думають, що є така кімната, де ми всі збираємося: там президент Буш чи президент Клінтон чи президент Обама. І вони мені завжди "пан Микола, ви там їм скажіть же ж, ну скажіть же, що треба щось робити". Таке враження, що ми всі разом там десь сидимо і нас по черзі випускають.

Навіть їхати нікуди не треба, аби була "Большая разница". Я закінчу думку – це нормально, коли ти міняєшся. Найшикарніше - це коли тобі пропонують те, що ти ніколи це не робив. Ну, наприклад, коли актору пропонують стати режисером в серіалі, а потім підходять і кажуть "ви повинні стати режисером повнометражного фільму". От так само як зі мною – коли мені сказали "тільки ви можете зняти повнометражне дитяче кіно", а я навіть не знав, що то таке. Так, я працював з анімацією, але ж не так! Ну і так далі, тобто ти міняєшся, це нормально.

Скажи мені, будь ласка, от ти зараз зосереджений на дитячій сфері: придумуєш казки, знімаєш їх…

Книжки пишу, дві вже є.

Скажи мені, це тому, що ти вважаєш там є якась ідеологія під цим, що треба майбутнє виховувати? Чому тебе потягнуло саме туди? Чи ти просто настільки не хочеш в політику вмішуватися, що без політики - значить для дітей. У дітей там політики немає, можна собі спокійно жартувати, розважати, дітям подобатись чи не подобатися і так далі. Чи це у тебе з дитинства таке, такий виплеск, що я от хотів би для дітей книжки писати і кіно знімати.

Однозначно, все сталося, як гадалося. Тобто, ти за мене все відповів, але більш конкретніше трошки скажу: перше - дійсно, як не дивно, коли ще в школі вчився, мама моя працювала в дитячому садку бухгалтером, і я приходив до неї, дуже смачні булочки вони готували, і я приходив їх їсти. А потім вона якось каже "ой, вихователька захворіла, іди з дітьми побалакай". Я пішов туди, почав казки читати, а потім почав придумувати казки. Наприклад, пам’ятаєш, був такий дитячий мультфільм "Морозко". А я бачив тільки тизер, і я почав із того тизера добавляти фінал і дітям то розказував. Тобто, там, мабуть, уже з дитинства це заклалося.

А коли я зробив дитяче кіно і поїхав показував його від Ужгорода десь до Севастополя, і бачив реакцію, коли вже був 13-й рік і ми показували в Керчі, а вони кричали мені "ми Керчь, ми не Керч", я зрозумів, що там вже москальські фестивалі проходили, вони всі повністю були підготовлені під Росію. От, і коли ми показали на 1300 дітей той фільм українською мовою, а у нас не було таких фільмів українською… І після всього, коли 1700 дітей було в Херсоні, 600 дітей з інвалідністю прийшло, сидить дитинка без ручок без ніжок і сміється. Я питаю "як вам?", а вони кажуть, що сподобалося дуже, і у мене все всередині стислося, бо ти розумієш, що для них мало хто щось робить. От я тебе запитаю, скільки зроблено на 14-го року саме дитячих фільмів?

Я думаю, що не зроблено жодного. Ну може один-два, але всі кажуть, що це не рентабельно і грошей не приносить.

Ну от Волту Діснею скажи, що це не рентабельно. Так от, ситуація в тому, що коли я це побачив, я зрозумів, що треба, по-перше, щось для них робити, тому що ніхто не робить, давай хоч я буду робити. По-друге, я досі після кожного показу з ними спілкуюсь, тому що діти хочуть спілкування. Їм не треба що ти показав кіно і пішов. Маленькі, вони дивляться і не витримують навіть 80 хвилин фільму, а особливо зараз, після гаджетів, вони взагалі швидко втомлюються, уява вже не працює. А от, ті котрі п'ятий-шостий-сьомий клас, вони хочуть спілкування, вони хочуть з тобою поспілкуватися, вони задають такі питання, що от навіть впадеш. Наприклад, там дитина одна запитала мене "а от ця історія – це історія?".

Або там хлопчик підійшов до мене, коли я два тижні тому презентував книжку, підходить каже: "а що, ви не можете під час війни зробити дитяче кіно?". Я мовчу, дитина сидить у першому і ряду каже "дядя Вітя, а чого ви так мало для нас робите?". От вчора я записав відповіді на питання від дітей, там два сьомих та один восьмий клас, і одне питання знов - "чого не робите дитяче кіно?". Розумієш, я ж не проти, але ж… Ну і я почав робити вже, пробувати. У мене і за перший фільм гран-прі за кращий сценарій, і я отримав гран-прі "Коронації слова", і чотири роки не міг вибити то кіно. Зі мною боролися то, саботували, "Іван Сила" це окрема історія, але це було за Януковича. Ну я не міг ніяк за чотири роки вибити це кіно, тому що я не ділюсь. Оці гроші, що дали на "Івана Силу", вони повністю були, ми ні копійки не вкрали. Точніше, скажімо так, вкрали, але там було таке - нам дали 2 млн на кіно і тут же 600 тисяч забрали. Я говорю "а куди?". Мені кажуть, що забрали на податки. Ну як це так - державне кіно, і вона дає, а потім сама собі забирає на податки? Я кажу, значить ми більше податки не платимо, ні за угоди, ні за акторів, ми все віддали і більше не платимо. А мені кажуть ні-ні-ні, ви ще винні. Розумієте, отака була драма.

Фото: kanaldim

Потім все це поламали і вже такого нема. От у нас довго не виходило, а коли вже вийшло, ти знайшов гроші, ти знайшов все, що треба було, мені сказали: "вибачте, ми не можемо тобі все дати, тільки 40% бюджету можемо виділити з необхідного для фільму. Я тоді сказав окей, давай 40%, ми почнемо, поки будемо працювати знайдемо ще. І поки шукали, бах! - карантин почався. Я не можу, всі у масках ходять, я не можу вийти і людей зібрати, ми ж не можемо акторів у масках знімати. Ти пам'ятаєш, що це був за дурдом. Потім все, закінчився карантин, і я знаходжу партнера, Sweet.TV, національний онлайн-кінотеатр, вони дають другу половину грошей, ми домовляємося, що ще будемо робити дев'ять мультфільмів для Міністерства освіти. Нас попросили зробити мультфільми по шкільній програмі. Один ми встигли зробити, "Цар Плаксій та Лоскотун", я був продюсером. Я гроші знайшов для цього фільму, і вони запропонували по іншим книжкам зробити, ми домовились і тут почалась війна. Я повинен був 1 червня вже почати зйомки, до того було п'ять місяців підготовки.

Ще забув сказати дуже цікаву річ: коли ми сиділи на всіх карантинах, я дзвоню до Лєночки Шульги, котра мій співавтор, і кажу – чого ми сидимо, як дурні, давай книжку напишемо. Вона питає – яку? А я кажу – "Казки Чарівнолісся". А то американці вкрадуть, потім будемо через суди добиватися, а так книжку випустимо, у тебе штрихкод міжнародний, що це авторське право. Так і почали писати книжку. Паралельно я говорю "слухай, у нас вже ще одна книжка". Я для американців зробив сценарій, але вони почали мені кров пити, бо хотіли безкоштовно забрати, і я зробив "Шалені пригоди папуги Флінта". Тоді Давид Черкаський ще був живий, я йому показував, йому дуже сподобалося - я взяв за основу його ідею, що це "Острів скарбів", тільки там тварини. Я це взяв за основу, розробляв, повністю зробив цей сценарій, він подивився, сказав "окей, Вітюша, це шикарно, будемо робити". А потім Давида не стало, і я кажу "слухай, давай ми швиденько ще одну книжку зробимо". підійшов до Родни Сахалтуєва, це народний художник України, котрий працював художником-постановником у всіх фільмах Черкаського, і кажу "а ви можете мені 20 малюнків намалювати, ми книжечку хочемо випустити для дітей". Він попросив показати, що хоч та книжка з себе представляє, я показав, а він сказав, що давно такого не читав і запропонував зробити комікс. Я здивувався, а він каже, що вже робив таке, тож дуже круто все буде, смішно. Думаю, окей, давайте, і ми почали.

Але карантини, я думав, що швидко за пів року зроблю, але вийшло десь за два роки. Зробили ми оту книжку і якраз презентували перед війною, і, ти зараз впадеш, теж не моя була ідея. Мені подзвонили з громади незрячих та слабозорих дітей у Львові, яку очолює Оксана Потимко, вона професор та педагог, медалей у неї багато міжнародних, і вона каже: "Вікторе, хочу, щоби для дітей Брайлем зробили "Казки Чарівнолісся", я навіть записалася, коли вийде книжка, я візьму і перепишу". Я питаю нащо, я їм вордівський файл одразу дав і вони довго працювали, тому що на шрифт Брайля треба перекласти, зі знаками там працювати, три місяці вони робили текст і потім десь за місяць його надрукували. Вийшло у нас 120 книжок, тому що не влізло все в одну. 30 примірників по чотири книжки, тому що в Україні до війни було шість інтернатів і 24 школи для незрячих і слабкозорих, і тому ми повинні були роздати все це. Більш того, у нас навіть малюнки там є, тобто вони попросили зробити малюнки. Діти, котрі не бачать, вони говорять "я хочу подивитися", "я хочу почитати", ніколи не кажуть "почути". Вони кажуть "Вікторе, можна на вас подивитися?", підходять і до тебе отак ручками торкаються, щоб подивитися, як ти виглядаєш. Ми зробили ці малюнки, але я питаю, нащо ті малюнки, давайте Брайля… А вони мені кажуть ні, бо є слабкозорі, тож треба малюнки робити. Для них трошки інакше це робиться, це інша технологія. Так ось, уявляєте, 24 лютого 22-го року я повинен був дві книжки віддати: один примірник в будинок Брайля, котрий в Харкові, а інший - в інтернат. Але у зв'язку з тим, що Руслана Писанка поламала ногу,  не встиг, ми не змогли поїхати, а так би я 24 лютого був би в Харкові.

Фото: tsn.ua

Так от, ми презентували цю книжку в Києві, приїхали діти, котрі її прочитали, і котрі журналістам розказували, що подобається, а що ні.

Наступний етап, який запропонував, все ніяк не доб’юсь, але я проб’юся - я хочу зробити, адже вони попросили мене зробити аудіовиставу, не можу назвати аудіокнижкою. Многоголосу, щоб там був саундтрек з фільму, щоб це було багато доріжок, голоси, музика. Все ж ми музику написали для цього фільму то хай там буде. Все це ми зробили, все подали, не можемо поки що запустити, але думаю, все запустимо.

Я казав, чому потрібна ця аудіовистава – тому, що вона буде цікава не тільки незрячими та слабкозорим дітям, а й всім іншим. Особливо, я говорю, давайте вони, в бомбосховищах коли сидять, хай слухають книги. От коли тривога, ти знаєш, всіх спускають під школу і вони сидять, не знають, дуркувати чи ще що робити. А так показав чи, наприклад, дав послухати аудіокнижку, оце було б добре.

Зараз, у зв'язку з тим, що я не можу знімати кіно під час війни, мені доводиться не кіно знімати, а робити анімаційний фільм.

Ти так розповідаєш, ти дійсно людина-оркестр. І аудіо, і відео, і текст Брайля для слабкозорих… А тебе ніколи не приваблювали якась адміністративна посада? Бо ти стільки знаєш, стільки вмієш, тобі треба бути міністром юнацтва чи міністром молодіжної культури чи щось таке, тому що ти і там знаєш, і тут знаєш, і гроші можеш вибити, і домовитись. Ти просто ну випромінюєш таку енергію, нам би її на державному рівні, і ми б вже завтра перемогли москалів.

Кожен має займатися своєю справою. Не треба багато прикладів, але он Вакарчука візьми - був депутат, кинув усе, поїхав концерт робити і вже два рази. Тому я не хочу йти його шляхом. Зрозумій, будь-який міністр - це менеджер. Знаєш, директор бані повинен дивитися, щоб крани робили, він не повинен митися, він повинен дивитись, щоб кран працював. Є люди, у котрих є хист до цього, не всі ж крадуть багато. Я знаю людей, котрі щось роблять для дітей, наприклад та ж Оксана Потимко - вона ж перша зробила аудіотранскрипцію під кожне дитяче кіно, котре зроблене в Україні. Тобто вона зробила аудіотранскрипцію сама, у своїй студії, вони зібрались, взяли актора, хорошого хлопця, і самі зробили це, розумієш. У людини є хист це робити, вона багато дітям допомагає. Та хай такі люди будуть цим керувати, ніж я буду.

А звідки така мудрість? Бо ти зараз сказав фразу, яка, ну дуже рідкісна, тому що людина, яка стає популярною і знаменитою, навколо неї створюється така атмосфера, що "ой, а чому ти не депутат?", "ой, а чому ти не лідер партії?", і всі його туди штовхають, він туди потрапляє, губиться, повертається назад, а ти навіть на поріг не зайшов. Звідки ця мудрість - це батьки, чи де ти навчився такого ставлення до життя? Розуміючи заздалегідь, що кожен має займатися своїм, а не стрибати вище голови. Якщо ти гарно пишеш книжки, то ти одразу голова союзу письменників СРСР.

Дивись, річ у тому, що, по-перше, був шикарний мультфільм, де казали, що якщо ти сильний, зустрінеш сильнішого, мудрий - зустрінеш більш мудрого. Кожен повинен робити свою справу. Мені якраз, коли я в школі ще вчився чи в інституті, уже не пам'ятаю, одна стаття сподобалась. Там один радянський журналюга хотів витягнути з бідного американця щось… ну щось, щоб було для газети "Правда", але не виходило. Він його запитує - "а ви хто?", той відповідає – "я електрик. 40 років працюватиму, а після того буду бізнесом займатись, магазинчик відкрию, гроші та позику в банку візьму". Журналіст питає: "а якщо ви б були директором заводу, на якому працюєте?". Він так злякався! Він сказав "я дуже добрий електрик, дуже хороший, в мене 40 років стажу". Його питають: "та уявіть, ну просто, якби ви були директором з електричного цього заводу, щоб ви зробили?". Але не міг його ніяк поламати. Тоді журналіст запитав геніальне – "а як ви ставитеся до багатих?". Електрик сказав, що якщо це спадок – то це щастя, а якщо заробив, то молодець.

Така ж психологія і у мене. Я краще це роблю, політика не моє. Більше того, коли мене, пам'ятаю, в Німеччині спитали, якби ви були президентом, який би закон запровадили, я сказав, що заборонив би артистам, музикантам та іншим творчим людям йти в чиновники, тому що, навіть згадай Богдана Ступку: він так мучився, коли був міністром. Він багато зробив, оці пам'ятники, але це йому було ближче -  пам'ятники, театру допомогти…

Скажи мені, коли я читав твою біографію, там написано, що ти зі школи ще почав грати, якась вчителька була важлива для тебе, яка помітила це. Я просто згадую, колись Ада Роговцева мені розповідала, що відчула, що може бути акторкою, коли читала вірш у школі зі сцени, і всі так дивилися. Тоді вона зрозуміла, що може тримати аудиторію. А у тебе як? Як ти вирішив, що це твоє?

Я знайшов, куди свою вічну енергію можна кудись засунути. Розумієш, коли ти приходиш до театрального інституту, наприклад, то ти людина-хаос. Потім усі педагоги 4 роки тобі допомагають свій хаос у якусь у форму зібрати, щоб ти знав: от так можна якось керувати своїм хаосом. Коли я прийшов у 10 років до драмгуртка, після того, як мені прийшлось зіграти і головну роль, і другорядну роль в один день, мені довелось одразу працювати 14 днів. Пам'ятаєш, що в Радянському Союзі, коли був Новий рік, то 14 днів при заводі чи в районі була якась ялинка, куди дітей приводили й інші діти самі грали ці вистави разом з дорослими Дідами Морозами. І от ми грали цю виставу, мені це сподобалось, я зрозумів, що це моє. І навіть була у мене конфліктна ситуація, коли батьківські збори, і я з батьком сидів, і коли мене запитали (це шостий клас чи сьомий), ким я хочу бути, я сказав, що артистом, як почали всі ржати. Не космонавтом, не комуністом, не капітаном пароплава. Всі почали ржати, батько встав, ударив кулаком по столу та сказав: "значить так, це його мрія, давайте не будемо цю мрію йому ламати". І те, що сказав батько, оце для мене вже було… знаєш, оце на мене теж вплинуло. Якщо у тебе є мрія, є цілі, навіщо ти розвертаєшся і йдеш зовсім директором театру.

Ну, бо директор – це кабінет, це повага, це…

Я тобі кажу, мені американці давали гроші, щоб я став директором анімаційної студії, я відмовився. Сказав: нема проблем, але давайте я буду робити щось інше, візьму людину, котра вміє рахувати гроші. Менеджер повинен бути, розумієш? Якщо у нього є досвід працювати, він там на заводі працював, наприклад, завідуючим цехом, а потім піднявся далі, то він знає, що таке виробництво, як керувати тисячею людей. Якийсь педагог, я пам'ятаю, шикарна була дівчинка, вона молода і вона перший клас вела. І коли ми спілкувались з нею, вона сказала: "ви знаєте Віктор, як мені складно, тому що в мене 20 дітей, у кожного свій характер, на цього треба прикрикнути, а на того навпаки, сказати "давай сам". Тобто я дивлюсь, молода дівчина, котра розуміє, як треба працювати з дітьми, розумієш. Для мене було просто відкриття.

Скажи мені, будь ласка, ти згадав і я зрозумів, що ми ж тут на Новий рік виходимо. Ти ж спілкуєшся зі своїми колегами, розкажи, цього року, минулого року під час війни, були оці так звані "йолки"? Були запрошені на них актори, чи ти не знаєш? От просто цікаво, як люди поводяться зараз.

Мене не запрошували, зараз же помінялось вусе, там Дід Мороз пішов ногами вперед у далеке майбутнє, а от Святий Миколай - ще якось не звикли до нього. Все, що зараз знаю, що встигли зняти фільм "Святий Миколай" і його показували, приходили актори кланялись і спілкувалися. Але це по кіно. А так, просто зрозумій, наша людина буде відмічати після того Миколая, Новий рік, і Старий новий рік, і православне Різдво, і католицьке Різдво. Була в мене ситуація, коли я дзвонив, бо мав приїхати в Рівне, книжки роздати, з дітьми поспілкуватися, то мені сказали "давай після 13 числа, до 13-го я батьків не зберу".

Тобто розумієш, зараз хаос такий, всі не знають, коли гульбарити, вони втіхаря дома кожен відмічає і Новий рік, і ще щось. Якщо взяти, наприклад, прикарпатські села, то там все чітко, вони знають, хто і коли в церкві колядує, це одна історія. А у місті інакше люди живуть, вони думають, що як вже з села приїхали, то треба як городські це робити. Тут по-іншому трошки, кожен у себе має ялиночку про всяк випадок. Знаєш, як в анекдоті: "– похрестися! – та я ж єврей… – про всяк випадок".

Скажи мені, чи буде 24-й рік щасливіший, ніж 23-й, як думаєш?

Ну, буде все залежать від людей. Якщо люди будуть думати, що все буде добре, що ми переможемо, що все буде світлим, то воно так і буде. Якщо будете думати, що погано – так і буде. Як то кажуть, не проси, бо дадуть. Краще проси доброго, ти завжди знайдеш, що з ним робити. І проси не просто мішок доларів на голову, а щоб люди посміхалися, позитив якийсь щоб був.

Ну от я поїду зараз в Німеччину, попросили підтримати, треба зібрати на медичну машину для хлопців туди, на передок, плюс там презентації зроблю. Такі там майдани будуть на німецьких площах, будемо проводити. Майдани в сенсі не проти влади, а будемо просто радіти. Вони вже проводять там і в Українському домі там, в Беццдорфі, у Франкфурті, вони проводять такі ярмарки, наприклад там мою книжку дарують за донати.

От я в Естонії зараз був, все одно святковий настрій якийсь. Розумієте, от ви думаєте, що люди поїхали в Європу, там шикарно, от вони втекли. Розумієте, там дітям не дуже добре, тому що якщо маленькі, вони легко перемкнулись. Але знаєте, дуже складно тим, у котрих два світи в голові, вони хочуть в Україну повернутися. Я вам кажу, багато дітей, котрі вже від війни поранені психологічно. Не буду розказувати деталі, але є такі, котрі досі моторолер чують і кличуть ховатися, бо для них це ракета. А є ті, хто не може своє ім'я навіть сказати. От я з ними коли спілкувався і сам спочатку думав, от діти, їм уже добре, вони за кордоном. Це ми так думаємо, а їм не так добре, а дорослим все складніше.

І знаєш, чим відрізняються українці від тих, хто приїжджає туди? Вони приїжджають і перше, що хочуть - це роботу знайти. Так, дають тобі допомогу, але вони хочуть знайти роботу, хочуть робити і вони навіть не розуміють, що якщо ти станеш роботи, то стаєш платником податків і одразу ту поміч і втрачаєш. А вони не розуміють, ну треба десь працювати, не сидіти довго, треба щось робити.