Лютий завдовжки в рік: розповідь Наталі, яка жила в окупації в Бердянську

Наталя – з Бердянська. Жила з батьками та сестрою в центрі міста у приватному будинку біля моря. Сім’я була доволі забезпеченою, жалітися не було на що.

24 лютого на роботі в Наталі мав бути вихідний, однак відпочити не вийшло. Прокидатися довелося від батькових слів "нас бомблять". Сім’я вирішила не робити різких рухів, хоча на карті лінії фронту було дуже страшно бачити, як швидко наближаються окупаційні війська. Вже 26-го числа стало зрозуміло, що "беруть" населені пункти біля Бердянська.

Окупувати приморське місто росіянам вдалося за лічені дні. Вже 27 лютого 2022 року ворог зайшов у Бердянськ і зайняв мерію. Оскільки дім Наталі був розташований далеко від траси, про те, що заїхали танки, вона дізналася з місцевих пабліків. Міський голова й депутати певний час ще залишалися в Бердянську.

"Ці "мальчікі з автоматами", які сюди заїхали, були доволі безхарактерними: їм віддавали накази, і, крім наказів, вони більше нічого не виконували. Думаю, вони й самі були шоковані від усього, що відбувалося", – додає Наталя. 

У магазинах ще можна було купити необхідне. Продукти були на складах, однак із часом постачання в місто припинилися. Жити довелося на запасах харчів, які зробили раніше. Згодом припинив роботу хлібокомбінат, а тому хліб почали завозити з сусіднього міста, Приморська. 

"Тоді в нас був ще український хліб, він був смачний. Але далі наше підприємство захопили та змінили інгредієнти, з яких робили хліб, тому він став на смак як пісок".

Фото: ілюстративне

Окрім їжі, мешканців обділили й газом. Окупанти перебили газопровід у момент, коли на вулиці було -12 градусів. Світло теж часто вимикали, його могло не бути днями. Сім’ї пощастило мати генератор, а тому вдалося хоч трохи вмикати бойлер, аби мати теплу воду та підтримувати роботу холодильника. 

Життя в окупації

"Спочатку ми ще дуже сподівалися і вірили, що місто от-от звільнять і це все закінчиться, тому й чекали та нікуди не їхали. Пам’ятаю, тато припустив, що ці дії триватимуть до кінця року. Ми тоді дуже посварилися з ним та погано сприйняли цю думку. Не хотілося вірити, що так буде". 

Бердянці намагалися протестувати як могли. Щодня о 12-й годині влаштовували мітинги та намагалися опиратися новому режиму. Десь за місяць до міста заїхали ефесбешники, які були більш жорсткими та почали "розбиратися" з тими, хто проводив мітинги, й тими, хто брав у них участь. Наталя припускає, що дехто з мешканців відтоді ще й досі сидить у підвалах.

Друг Наталі, фотограф, зазвичай робив світлини пейзажів чи приватні фотосесії. Окупанти увірвалися до нього додому і також забрали у підвал, хоч не могли навіть пояснити, за що. Там відібрали всю техніку, яку детально перевірили. Хлопця відпустили через три тижні, однак фотоапарат не віддали.

Тоді складалося враження, що місто лишилося без військових, цивільним здавалося, що лишилися тільки мирні жителі та невійськова влада. 

"Ми не могли нічого зробити з танками. Тероборони теж не було, наші люди приходили до військкоматів, а там було зачинено, ніхто не видавав їм зброї. Тобто організованих формувань не було".

За якийсь час Наталя вийшла на роботу. Дівчина працювала у фотодруці, керівництво дозволило працівникам іти додому о 17-й годині – приблизно в цей час на вулиці починало сутеніти. Місцеві з великою обережністю ходили вулицями, бо окупанти розгулювали містом з автоматами.

Якість продуктів була дуже низькою, солодощі – ніби просто цукор. Усе було на один смак. Якщо діставали щось смачне, це були українські продукти, які залишалися на складах, чи завозили з Казахстану. 

Гуманітарку роздавали українську і російську. Потім деякі люди перепродували її втридорога. Спочатку місто жило коштом цієї гуманітарки.

Фото: ілюстративне

Перші дні Наталя носила білу пов’язку на плечі, щоб показати, що вона "мирна". Магазин, де працювала дівчина, перекваліфікувався, і туди почали завозити засоби першої потреби: мийні засоби, туалетний папір, які Наталя могла купити та принести додому. Інтернету теж не було, він з’являвся лише на робочому комп'ютері, де був інший провайдер. Швидкість інтернету була жахливою, але Наталя завантажувала фільми й ігри, щоб вдома сім’я мала чим зайнятися.

"Пам’ятаю, ми ходили по вулиці та намагалися зловити інтернет, у кого був вай-фай. Люди, які мали його, прибирали пароль, щоб інші мали зв’язок".

Десь за місяць чи два рашисти зробили місцевий зв’язок. Родина Наталі принципово не купувала ці сім-карти, але згодом перейти на послуги нового провайдера таки довелося.  

"Моє начальство купило ці картки, батькові на роботі теж видали їх. Ми користувалися ними, щоб подзвонити, що все окей. Мінімально ними користувалися – і з принципу, і тому, що знали, що нас слухають. Пам’ятаю, мені подзвонили, аби "провести опитування, щоб дізнатися, що думають місцеві". Вони запитували вік, ким працюю. Я не відповіла на жодне запитання".

Фото: ілюстративне

Слово "маріупольці" набуло негативного значення

Ще однією "хворою темою" для місцевих стали маріупольці, які пізніше почали евакуюватися через Бердянськ. Цих людей намагалися приймати як могли, приносили для них їжу та речі. 

"Дуже боляче було бачити їх і їхні повністю побиті автівки з написами "Діти". Потім хто міг - евакуювався далі, а частина з них поселилася в домах бердянців. Ми сприймали цих людей з великим співчуттям, допомагали їм, а десь за місяць маріупольці-"ждуни", в яких домівки згоріли в рідному місті, поселилися в помешканнях людей, які виїхали. Я максимально не розуміла таких людей. Потім у нас слово "маріупольці" набуло негативного значення, тому що це були ті, хто зайняв наші будинки", – ділиться Наталя.

Першою виїхати вирішила сестра. Вона евакуювалася в Німеччину, коли українців там добре приймали. Зараз живе там, отримує виплати та має квартиру. 

Наталя вирішила виїжджати, коли дійшло до так званих референдумів. Спершу всі дуже хвилювалися за батька. Був ризик того, що його можуть забрати до російської армії, однак чоловік навідріз відмовився евакуюватися, не хотів покидати все нажите та вирушати в невідомість. Відтак Наталя прийняла важке рішення їхати з дому сама. 

"Окупанти вирішили, що від жовтня потрібні перепустки на виїзд. Я ж надумала виїжджати у вересні. Перепустку видавали на п’ять місяців і треба було йти у виконком, подавати документи. Невідомо, коли її мали б схвалити чи не схвалити. І потім у тебе було 5 днів, щоб виїхати, потрібно було потрапити у це "вікно". І незрозуміло, чи будеш ти у списках на виїзд". 

Коли дівчина виїжджала, в машині було 5 жінок, одна з дитиною. Аби мати "відбілену біографію", довелося почистити телефони. Потрібно було подолати 12 блокпостів і спілкуватися з росіянами, які намагалися загравати з пасажирками. З Наталею розмовляв бурят на псевдо Муха, який дуже дивувався, "як у такої красивої дівчини може не бути хлопця" і взяв у неї номер телефону.

На одному з блокпостів рашисти вирішили відібрати автівку. Довелося пересідати до машини херсонців, які місяць чекали на перепустку, однак дістатися до українських блокпостів і побачити українські прапори все ж вдалося.

На "вибори Путіна" бердянців заганяли під дулом автомата

"Зараз мене гарно прийняла родина моєї подружки, у мене був час стати на ноги. Коли йшла вулицею і бачила наших військових, розуміла, що взагалі їх не боюся. До речі, візуально в наших військових форма майже зажди чиста, а окупанти завжди як свині, брудні ходять". 

Дівчині також допоміг Фонд Червоного хреста. Усім, хто жив в окупації, протягом кількох місяців організація надсилала по 5 тисяч гривень. Жити було за що, за квартиру дівчина також не платила. 

Тато й мама Наталі продовжують жити в Бердянську. Коли підприємство батька було змушене переходити під російську систему, всіх працівників "фільтрували", з ним самим не раз спілкувалися ефесбешники. 

"Сьогодні я запитувала, чи ходив він на вибори президента. На жаль, ходив. Їх дуже контролюють, це було під дулом автомата. Зв’язок із батьками є, хоча всі соцмережі в них заблоковані, навіть вайбер", - додає дівчина.

Наталя перейшла на українську мову, але з батьками все одно спілкується російською. Розповідає, що багато проукраїнських бердянців живуть надією. Утім, на жаль, чимало з місцевих, навіть ті, хто був проукраїнський на початку, зараз під впливом пропаганди починають розповідати, мовляв, їх бомбили українці. 

"Я познайомилася з людьми, які розповіли мені про сферу розробки ігор, зараз тут і працюю гейм-дизайнеркою. Відповідаю за механіку гри, визначаю, що робитиме інший спеціаліст. Мені ця робота дуже подобається. Дуже допомогла підтримка друзів, навіть інформаційна. Тож зараз у мене все добре, хоча, звісно, сумно через те, що батьки в окупації".

Дівчина зізнається, що найбільше сумує за батьками та бердянським морем. Водночас цінує те, що вона вільна, й каже, що нарешті її лютий, який тривав рік, закінчився.

---

З міркувань безпеки ми не публікували фото Наталії та не називали її прізвище.