Мирні переговори: Москва ні за яких умов не погодиться на вступ України в НАТО, - Фейгін

Замах на Іллю Пономарьова: ворог застосував «шахед». І тепер виникає безліч запитань про  так звані дивні прильоти. У Кремлі набрали води в рот і нічого про це не говорять.

Щодо замаху на Іллю Пономарьова, то це було цілком прогнозовано. Серед людей, яких Кремль хотів би знищити з-поміж російських емігрантів та опозиціонерів, Ілля Пономарьов посідає почесне місце. Тим більше що в будинок Іллі Пономарьова в Київській області дрони вже прилітали раніше. І не лише він один. Причому є оперативна інформація, яку надають служби, що забезпечують безпеку та активно шукають способи, як знищити якусь дієву частину російських опозиціонерів за кордоном..

Мені важко щось казати про технічний бік, можливо, Київську область складніше прикривати засобами ППО. Київ сам – так, а щоб запобігати ударам по Київській області, засобів, можливо, недостатньо, і там небезпека вища. Але адреса Пономарьова не була секретом, туди вже дрони прилітали – «шахеди», чи «Герань-2», як вони там називаються. Тому це не новина. Є інше: він приїхав, наскільки я розумію, в Київ, ночував удома – могли й повідомити, якась агентура, про те, що він у будинку. Я знаю, що він в Америці був. А дрон посилають тоді, коли хочуть конкретну людину вбити, а не будівлю зруйнувати.

Отже, якусь інформацію оперативну вони отримують від якоїсь агентури, можливо в Києві. Тому, я гадаю, швидше за все такі замахи будуть і надалі, де це можливо, – на дистанції, з допомогою дронів. А десь будуть спроби вбивств, якихось людей посилатимуть.

Тут що важливо? Здавалося б – навіщо вам убивати його, в чому його небезпечність чи таких самих? Це взагалі хибна оцінка. Вони не оцінюють з точки зору конкретних небезпек, які виникають від політичного лідера. Їм потрібно продемонструвати всім, що таким ви займатися не будете – підтримувати Україну, сприяти російським з’єднанням, виступати проти Путіна як його вороги, поширювати інформацію про те, що виробляє Москва в Україні й не лише. Потрібно це продемонструвати – це головна мета. Не конкретна небезпека від окремої людини.

Так само й від Навального якоїсь небезпеки, особливо коли він був у в’язниці, не було, але його потрібно було вбити. Там це було пов’язано з обміном, та все одно потрібно продемонструвати всім, що буде з вами, якщо ви долучитеся до будь-якої діяльності на будь-якому рівні проти режиму в Москві.

Ну, Україна – ворог, Україну вони вбивають просто, а російська опозиція – то такі самі вороги й такі самі мішені. З цього потрібно дуже важливі висновки зробити. Тому захист України, як я багато кажу серед своїх колег – російських опозиціонерів - це і є той редут перед вашою смертю. Захищати Україну необхідно, крім своїх ідеологічних установок проти війни й проти Путіна, також через те, що наступними будете ви, це дуже важливо зрозуміти.

Тому Україна для російської опозиції, для всіх, хто проти Путіна, можливість її захисту – це можливість відтермінувати свою загибель.

Нерозуміння цього призводить до дуже сумних спроб загравання декого з російської опозиції в гру, яку нав’язує Кремль, - що не можна підтримувати військовий спротив росіян на боці України, тому що це власівщина, зрада Батьківщини. Це дуже оманливе, дуже злочинне послання, і людей, які це сприймають, рано чи пізно завербують, це дуже важливо розуміти.

Кому хотіли щось продемонструвати тим замахом? В Україні стаються дивні вбивства. За вбивство Ірини Фаріон ніхто не взяв на себе відповідальності. Підозрюваний є. Але мотиви незрозумілі. Коли стаються подібні атентати, політичні замахи, хтось має брати на себе відповідальність. Якщо це справа рук Кремля, тоді вони можуть готувати якийсь ширший сценарій, тобто каскадні смерті, і потім спробувати переформатувати публічний дискурс чи просто підкориговувати його в такий спосіб.

Вони завжди цим займалися. Коригування наслідків фізичного усунення якихось публічних елементів, які заважають і створюють проблеми для дискурсу – так, це частина цієї програми, цієї роботи, ІПСО та решти. Багато хто не розуміє зв’язку цих речей. Наприклад дискурс, який в Україні виступає проти переговорного процесу як такого, оскільки в них є свої міркування. Це правий дискурс переважно, але не лише. Він полягає в тому, що не можна приставати на кабальні умови домовленостей, на ультиматуми, які Москва висуває, потрібно зараз створити максимально комфортну ситуацію щоб в Україні це не було визначальним тезисом у громадській думці. Тобто, якщо ви, наприклад , сильно тиснутимете на радикалів (умовно їх так назвемо) з боку Москви, то цю громадську думку можна буде викривити в потрібний бік. Москві потрібні переговори, потрібне припинення вогню, перемир’я тощо. Тому що є умови, як зовнішні, так і внутрішні.

Внутрішні ми не до кінця розуміємо, можливо, резерви Москви для продовження війни закінчуються й воювати далі все складніше. З багатьох причин – і людей поменшало, які прагнуть вирушити на війну, промисловість оборонна невідомо як працює, все це є таємницею. Але те, що заявляє Набіулліна, голова ЦБ, уже дає підґрунтя казати, що грошей на війну бракує.

Є й зовнішні чинники. Вони полягають у тому, що Москва не може надто довго перебувати під санкціями й тиском, який наростає. Саме таким, що наростає, не стагнуючим, коли кажуть, що Москва адаптувалася до санкцій, а саме таким , що наростає.

Подивіться, що відбувається в Китаї – Китай маневрує, щоб не потрапити під вторинні санкції. І вже фінансові інститути Китаю блокують транзакції, не дають можливості більш вільно взаємодіяти для забезпечення експорту російських вуглеводнів та інших товарів через Китай, задумуються над тим, чи потрібні їм ці стосунки, які несуть загрозу вторинних санкцій.

Процес йде далі, але дуже повільно – на це потрібні місяці, а то й роки, хоча це має ставатися за дні або години.

Поза тим, Москва, підкорюючись цим чинникам, прагне швидких переговорів. А хто проти переговорів в Україні? Це важливо. В Україні це праві, це національно орієнтовані сили, тобто більшість. Потрібен якийсь ефект, щоби вплив цих сил, їхня радикальна позиція менше впливала на громадську думку. Я теж вважаю, що переговори зараз, на тих умовах, які висуває Москва, неприйнятні абсолютно для України. Тому що вони не завершають війну – вони в найкращому випадку її відкладають, а в найгіршому – пролонгують, оце й усе. Бо якщо пристати на умови Москви,  то це означає не просто поступку, а програмування й спокушання агресора на нові дії з окупації території й припинення суверенітету України. Москві буде направлений сигнал, що так можна, що це працює.

І з цієї точки зору потрібно, звісно, щоб такі, як Фаріон (хоча я не вважаю, що вона була надто впливовою, ймовірно, мала недоброзичливців і всередині України – вона з армією лаялася, особливо з російськомовною її частиною), повинні замовкнути. Вона ж не одна така, правильно?

А наскільки великий це може бути потенційний список? Гадаю, ви також у ньому, з урахуванням присуду. Скільки там намальовано адвокату Фейгіну звинувачення - 7 чи 8 років? Чи 13?

Мені дали 11. Мене вже засудили в першій інстанції. Спливло вже кілька тижнів, а все не видають мотивувальну частину вироку моєму адвокатові. Дуже цікаво буде її почитати. Там три епізоди, здається, і три інтерв’ю, де я казав, що в Бучі був геноцид, убивали українців російські військові. За це мене й засудили. Так, я в цьому переліку, але мене охороняє французька поліція, і моя безпека в такому вигляді забезпечена – не знаю, чи може до Франції дрон прилетіти, це мені невідомо. Але з точки зору безпеки, так, я в цьому списку, але в ньому багато людей, я не єдиний. Було б занадто самонадіяно вважати, що вони вибрали мене єдиною мішенню.

Знову ж таки повторюю – вони не оцінюють ККД за ступенем значущості, наскільки людина впливає на російську аудиторію чи ні. Хоча в мене великий You Tube канал, мене в Росії все ж таки знають за багато років. Ні, це все-таки потрібна демонстрація. Навіть удар по будинку Пономарьова – це також демонстрація для решти: злякайтеся, вклякніть і не заважайте, дайте нам робити що ми хочемо, і взагалі з політичного поля щезніть.

Так, цей блекліст містить людей в Україні. В Україні це важче зробити, це можливо лише дистанційно, на рівні дронів, хоча замовні вбивства можливі також. Тут своя специфіка, це питання до українських спецслужб, як вони з цим працюють, певно вони мають секрети щодо цього.

А на Заході режим контролю все більш послаблюється. Я живу у Франції, тут навіть у зв’язку з Олімпіадою, попри посилені заходи безпеки, ворота відчинилися – приїжджають росіяни, і дуже багато. На курортах Франції їх дуже побільшало. Звідки ви знаєте, хто це їде, хто вони, ці люди? Раз у раз трапляються гучні справи про шпигунів, таємні мережі. У Франції, до речі, кухара затримали, здається, тиждень тому. Його прослуховували, переглядали його пошту й виявили, що він пов’язаний з куратором, своїм начальником із ФСБ.

Тобто такі речі можливі. Єдиний шлях запобігання – це рішуча позиція самого Заходу й жорсткі заходи безпеки в країнах. В Україні вони й так об’єктивно є, хоча їх завжди недостатньо, ніколи не буде абсолютно безпечно. Але щодо підвищення цієї безпеки – тут дуже маленькі спецслужби, в усіх європейських країнах мікроскопічні спецслужби. В Америці також невеликі, але в Америці мережа, і там різні напрями досить вузько розподілені між цими службами – АНБ, ФБР. ЦРУ зовнішньою розвідкою займається.

А в країнах Європи вони дуже обмежені, ці спецслужби, тому вони не справляються. Потрібно збільшувати їхні штати, фінансування, вживати жорсткіших заходів з недопущення на свої території людей із небезпечних країн, більшого контролю, більшої перевірки. Але це не абсолютний засіб, зрозуміло, що допоки в Кремлі сидить Путін і допоки там ця влада, безпеки не буде в усьому світі.

Якщо це справді все так, це означає, що відбувається пожвавлення. Тобто активізація подібних речей свідчить про інші паралельні процеси, про те, що є зацікавленість Кремля в тому, щоб отримувати те, що він хоче, зокрема і в дипломатичний спосіб. Але Кремль відразу озвучив, що він не хоче й не буде спілкуватися з нашою владою, яку він вважає нелегітимною, – хто б це казав.

І другий момент – у Штатах буде гаряче, і Кремль сподівався на те, що Трамп забере владу в Байдена й після листопада може працювати кремлівський сценарій з ультимативним нав’язуванням Україні, погоджений із трампівською адміністрацією. Але ситуація для Кремля ускладнюється, осінній сценарій може відкладатися, тому вони розраховують на енергетичний сценарій – «шахеди», ракети й комплекс заходів, а після того, як будуть безмірні страждання українського народу, як формулюють в Америці, от тоді Кремль і хотів би нав’язувати якийсь «Стамбул-3» чи інший майданчик.

Я вважаю, що восени прямих переговорів чи якихось прямих дій, які сприятимуть цьому, ми не побачимо. Під прямими діями я маю на увазі дії з боку США. Перший і найважливіший чинник – немає визначеності, хто саме керуватиме країною. Це будуть ті самі демократи, їхня лінія, чи Трамп? Цілком очевидно, що це можливо, - навіть діаметрально протилежні позиції. Тому що невизначеність породжує невідомість плану врегулювання, на що погодяться сторони, я маю на увазі – демократи чи Трамп.

Камала Гарріс, якщо вона стане кандидатом і переможе на виборах, зрозуміло, продовжуватиме лінію Байдена. Це поміркована лінія підштовхування до переговорів України, але водночас із твердою позицією підтримування України, надання їй військової та фінансової допомоги тощо, не роблячи це умовою – допомога в обмін на участь у переговорах. У Трампа це – я маю на увазі те, що він сам виголошував, я зараз окремо скажу про план Майка Помпео, але все ж таки те, що він каже, і те, що ми чуємо від нього чи сенатора Венса і декого ще, аж до його сина, скоріше можна трактувати так, що він готовий перемовлятися з Путіним сам на сам, жодні формати не потрібні, ні швейцарські, ні в Джидді саудівські формати, ні китайці – та нащо? Він каже: я з Путіним зустрінуся й домовлюся.

Тобто будь-які човникові місії Орбана та інших – це все якісь дії, що обслуговують позицію Трампа, які затіваються, щоби втягнути його в якийсь мирний процес, якийсь формат – стамбульський наприклад. Йому цього не треба, він каже: я з Путіним особисто домовлюся. А чого їм не домовитися? Ми чули параметри найбільш близького Трампу плану, за якого він не відмовляється від допомоги Україні, але ставить її в залежність від готовності України брати участь у мирних переговорах. Тобто ми допомагатимемо військовим шляхом, але Україна повинна погодитися на мирні переговори. Це чи паралельний, чи замінний процес, але досить певний.

Я хочу сказати, що раніше 20 січня це статися не може, тому що Трамп інаугурується – якщо переможе на виборах – лише 20 січня 2025 року. І далі, вже ближче до весни, він зможе провести зустрічі з Путіним і щось визначиться – можуть вони домовитися чи ні принципово. Всі решта аргументів про те, що влада українська не визнана, оскільки після 20 травня президент Зеленський не є легітимним, - це все Москва робить через  ІПСО, щоби понизити, демпінгнути владу в Україні, але не більше, - розуміючи, що насправді це ніякий не аргумент. Авжеж, вони з владою київською розмовлятимуть, звісно, вестимуть переговори, якщо такі розпочнуться.

Що стосується всіх цих форматів – і швейцарський про формулу миру, і попередній стамбульський, і ініціатива Саудівської Аравії, яка 5 серпня 2023 року відбулася, і наступна в них планується, і китайська ініціатива про мирну конференцію з обов’язковою участю Росії, – мені здається, що це лише димова завіса. По-справжньому це все ж таки гра, в яку грають обидві сторони. І США грають. І Київ грає, десь там каже: ну, ми готові до переговорів, розуміючи, що в такому форматі, за якого Москва висуває попередні умови - а Путін висунув перед самітом у Швейцарії свої три важливі попередні умови, які, як він вважає, мають бути реалізовані незалежно від початку переговорів: зняття санкцій, позаблоковий статус України й окупація ще не захоплених територій чотирьох областей (Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської).

Це неприйнятні попередні умови. Москва теоретично може ці умови якось не висувати, ввійти в переговорний процес без цих попередніх умов. Чого вимагає Москва – їй потрібно припинення вогню, їй потрібні передумови для перемир’я, бо це інше, це не просто припинення вогню. У перемир’я завжди є гаранти – припинити вогонь можуть сторони, а от гаранти мають сприяти перемир’ю, хоча б тимчасовому. Потім переговори безпосередньо про деталі якихось домовленостей, угод тощо.

Наразі я не бачу жодної умови для розв’язання цієї проблеми. Не можуть зібратися Київ і Москва просто десь, без посередників. А такий посередник не готовий, у США нема кому, а Ердоган уже втратив свою позицію посередника, якому довіряє Київ. Насамперед США й Захід не бачать в Ердогані такого вже ефективного посередника, оскільки він занадто зблизився з Москвою. Тому ердоганівський майданчик навряд чи зможе бути дієвим.

Щодо Китаю – це більш спокусливо, бо Китай має важливий козир: взаємини з Москвою, можливість впливати на неї й притягнути до переговорів, змусити до участі.

Це формат, який схвалить сам Китай. Але це стикається з проблемою – США не збираються давати Китаю такі козирі. Вони не бажають, щоби Китай виступив у цьому конфлікті на території Європи як миротворець, посередник, гарант, ще хтось там, укріпивши свій міжнародний авторитет, типу тепер Китай вирішує, коли починати й припиняти війни, – на це США ніколи не пристануть. Ніколи. Трамп узагалі антикитайськи налаштований, та навіть нинішня адміністрація Байдена продовжує за Обамою називати Китай не наддержавою, а регіональною державою в Південно-Західній Азії й не більше того, не визнає його претензії на якийсь там бінарний світ, двополярний, у якому є Вашингтон і Пекін. Тому на це США не погодяться.

На мій погляд, дуже висока ймовірність початку переговорів саме з зустрічі – якщо переможе Трамп – Трампа з Путіним. Якщо Трамп не переможе, то, дуже ймовірно, якийсь чотирикутник  буде утворюватися: США, Китай, Росія, Україна. Такий чотирикутник може виникнути, якщо Камала Гарріс прийде до влади й Трамп програє вибори, - тоді так, ця конфігурація має більші шанси. Але раніше весни це не може статися ніяк.

Але ж Путін недарма озвучив ті умови, які є неприйнятними. Як би до нього не ставитися, але він доволі досвідчений і міг би не озвучувати певних параметрів, зокрема про анексію ще не захоплених українських територій. З урахуванням авіації цей план навіть для путінських генералів є нереальним. Але, можливо, є якісь середовища – адже Абрамович когось же ж представляв у Стамбулі, - і Путін у такий спосіб хоче відсікати альтернативні ідеї. Відповідно, план Помпео – це добре, але не факт, що Трамп стане президентом, а по-друге, він може сказати: ну, це ж план Помпео, я його поважаю, звісно, але це не моя ідея. Тобто тут нас можуть чекати неприємні сюрпризи, тому що Трамп теж хлопець досвідчений, але чи його досвід піде нам во благо.

Що стосується Помпео, так, це доволі ефективний план (той який надрукував The Wall Street Journal). Там є одне застереження, яке може бути сильно болючим для української громадської думки - що Україна може втратити частину території. Щодо решти – це ідеальний план з точки зору суверенітету України – це членство в НАТО й решта речей, які повторюються, як у Бориса Джонсона в його «плані», який у The Daily Mail ми теж бачили напередодні.

Так, поступитися якоюсь частиною території – але якою саме? Чотирма областями плюс Крим? Чи лише частиною цих чотирьох областей? Це питання переговорної позиції, яка, Помпео натякає, буде позицією Трампа по переговорах, а саме по цих частинах.

Біда в тому, що якраз перша частина плану, абсолютний суверенітет України, - неприйнятна для Москви. Ці плани, і Джонсона і Помпео, неприйнятні для Москви.

Вони, можливо, прийнятними будуть для Трампа, але Москва ніколи не погодиться зі зміною позаблокового статусу. Так, імовірно, в цих трьох попередніх умовах, які назвав Путін перед самітом у Швейцарії, провокуючи саміт у Швейцарії на якісь різкі реакції, є умови виходу частин ЗСУ з неокупованої частини територій чотирьох областей. Але, можливо, цим він може поступитися, тут вони можуть посунути адміністративний кордон – можливо.

Умова скасування санкцій – важлива для Москви, бо санкції болючі, дошкульні. Але все-таки це санкції, які ввели треті країни. Українські санкції не найбільш принципові для Москви, а от американські, європейські, австралійські, канадські, японські, решти країн – це потрібно до них звертатися з цим проханням, чому Київ, якщо заявляється про домовленість за попередніми умовами, повинен перейматися тим, щоб ці санкції скасували - це третіх країн санкції.

А от щодо позаблокового статусу, тобто недопущення вступу в НАТО України, - тут Москва не відступить ніколи.

А по землі як вони збираються повертати території? Це ж символічна історія, бо недарма Путін і його поплічники вносили зміни до російської конституції. З позаблоковим статусом України зрозуміло, але ж це зовсім інше.

Дійсно, конституція РФ, яка включила ці нові суб’єкти до свого складу, передбачає в тому числі й закони, що з неї випливають, - що неможливо змінювати територіальну цілісність Росії, є кримінальна стаття навіть за заклик (я Ільмі Умєрова захищав у Криму за цією статтею). Взагалі в жодному вигляді не можна говорити про відторгнення територій РФ. Якщо вони включили їх у свою конституцію…

Окупували і включили. З іншого боку, конституція російська – це жований папір у вбиральні. На конституцію ніхто не зважатиме. Просто крім конституції плани в Путіна ще більш амбіційні – він хоче всю Україну, а не лише чотири області. І тут він для себе залишає маневр, я припускаю, що він може десь посунутися, сказати, що ми залишаємо собі окуповані території, це переговірна позиція, а от за неокуповану частину ми готові торгуватися – що нам запропонують.

А що ж він пропонує? Цікаво, а що він пропонує за все це навзамін? А по суті, пропонується лише те, що вони не наступатимуть на Київ. Ну, спробуйте наступати на Київ, особливо після отримання цих літаків Україною (як стверджує Bloomberg, учора, 20, можливо, літаків першої партії – ніхто не знає скільки), не кажучи вже про решту. Ти його спочатку захопи той Київ. Звісно, якби війська під Києвом стояли, інші були б переговори, але ж цього нема.

Як визначити цю військову рівновагу, яка надає перевагу одній чи іншій стороні? Вона така, що коли війна продовжиться, Україна її точно програє? Чи, навпаки, Україна встоїть? У Москви точно забракне сил, щоби втримати окуповані території, чи вона здатна акумулювати ресурс, щоб дійти до регіональних центрів – Харкова, Одеси й інших? Відповіді ніхто не знає. Є військова рівновага, і в умовах військової рівноваги умови повинні бути взаємоприйнятними. А не такими, що нав’язуються однією стороною, що намагається робити Москва. І використовує також інші способи для протискання своєї позиції, бо військовими способами вона цього досягнути не може. Якби вони могли цього досягнути, то вже б досягли й стояли в Києві. Але цього неможливо досягнути.

Тому тут точиться велика гра – хто збільшить кількість союзників своєї позиції, хто вичерпає швидше свої можливості тощо. Зокрема, й інформаційна гра – всі ці ІПСО, які випробовують, вони також для того, щоб підірвати єдність, монолітність, упевненість у своїх силах. І не лише України, а й Заходу.

Звучать же голоси: от, зараз вигідна позиція, нумо влаштовувати переговори – фінський президент про це заявляє, інші також. Тому що, звісно, війна вичерпує ресурси, Європи зокрема.

Тим більше, що всі перебувають у виснажливому очікуванні результату виборів в Америці: Європа боїться приходу Трампа. Цього бояться головні держави – Франція, Німеччина й інші, тому що мають негативний досвід взаємодії з Трампом у період його президентства з 2016 по 2020 рік.

У цій ситуації немає іншого рецепта, іншого способу, окрім як робити те, що робиш, - продовжувати воювати, не приставати на неприйнятні умови, триматися до моменту, поки ситуація не виправиться в потрібний бік. Якщо Україна зараз відступиться й погодиться на якісь умови Путіна, тоді дуже складно буде відігрувати назад, він за це вхопиться й скаже: ви ж самі погодилися, ви ж самі готові чимсь пожертвувати. Відповідно, це пастка. І Кремль хоче в цю пастку загнати Україну.

Територіальне питання не таке важливе для Кремля, як питання суверенітету України, яке передбачає можливість позаблокового статусу в НАТО та інших союзах, типу Європейського й інших. Головне питання – якою буде Україна, якими ті 80% території, що контролює офіційний Київ, вийдуть із цієї війни, чи вони вийдуть із нейтральним статусом, який може бути підірваний черговою новою війною, тому що не в НАТО, ніхто тебе не прикриває. Мережа угод про гарантії, які підписує зараз Київ на поствоєнний період, може й не спрацювати. А от членство в НАТО спрацює, ми таке вже бачили, країни Балтії – приклад того, що цей статус працює. І це є найпринциповішим питанням, і воно не вирішене.