Поки Трамп не прийде, не здійме шуму та не змусить діяти, важко очікувати реальних змін в обороні ЄС, - полковник Грант

Прем’єр-міністр Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії Кір Стармер прибув у четвер у Київ із метою підписати угоду між Сполученим Королівством та Україною на сто років. Причина візиту Кіра Стармера, можливо, не лише у підписанні чергової угоди – попередник Стармера вже підписував щось дуже важливе. Ключове тут – прихід нової адміністрації Трампа у Білий дім і прихід Ілона Маска, особистого «друга» Кіра Стармера. Загалом тут ідеться про можливу зміну безпекової ситуації на європейському континенті.

Це цікаво, адже ситуація може розвиватися по-різному. Вона може залишатися такою, як є зараз, із затяжною війною і поступовим просуванням Путіна, або ж можуть відбутися кардинальні зміни. Проте для кардинальних змін необхідні активні та рішучі дії з боку Америки.

Наразі ми не маємо чіткого уявлення про те, яким буде курс Трампа і в якому напрямку він рухатиметься. Однак, якщо послухати його нового спецпредставника з питань Росії та України, генерала Келлога, стає очевидно, що це людина з багатим бойовим досвідом. Крім того, як глибоко віруючий християнин, Келлог, безсумнівно, прагнутиме завершення війни, керуючись своїми моральними переконаннями. У той же час, як досвідчений професіонал і генерал, він навряд чи погодиться кинути Україну напризволяще.

Я переконаний, що якщо Путін не почне діяти — чи то відступати, вести переговори, чи шукати компроміс — Келлог, найімовірніше, порадить Трампу посилити підтримку України з боку США. 

Втім, подальший розвиток подій залежить не від Трампа чи Маска, а виключно від рішень, які ухвалюватиме Путін.

Зрештою, саме рішення Путіна визначатимуть майбутнє міжнародних відносин. Якщо він вирішить продовжувати війну та посилювати агресію, це неминуче спричинить значний тиск на такі країни, як Угорщина, Словаччина, Австрія, та інших його прихильників. Громадськість вимагатиме відповідальності, змушуючи ці держави переглядати свою позицію, особливо якщо Путіну буде запропоновано можливість для переговорів, а він вирішить проігнорувати шанс досягти миру.

Ситуація серйозна, особливо враховуючи те, що спеціального представника американського президента з питань російсько-української війни генерала Келлога призначали не республіканці – його призначатиме особисто Трамп, це буде його персональна номінація. Отже, Келлог транспортуватиме бачення Дональда Трампа.

Зрозуміло, на превеликий жаль, що дипломатичного вирішення не буде. Можливо, Трамп наважиться на ухвалення якихось суттєвих погроз, які могли б зупинити Путіна. Але, радше всього, він не зупинятиметься – ми бачимо російську стратегію впродовж трьох років, це поступове нарощування сил і засобів. Нічого стратегічного їм не світить, якщо Трамп не натисне на Київ з вимогою приймати шкідливі для нас рішення. Але якщо ця справа затягується, росіяни намагатимуться реалізувати свої наступальні плани.

Все, що ви сказали, абсолютно справедливо. Трампу буде надзвичайно складно чинити тиск на Зеленського без надання вагомих гарантій. Вважаю, Зеленський навряд чи погодиться поступитися територіями без чітких перспектив, максимально наближених до вступу України в НАТО.

До того ж, не думаю, що українське суспільство готове змиритися з втратою частини країни. Занадто багато життів було віддано за те, щоб Україна поступилася територією без суттєвих компромісів з боку Путіна та без значних пропозицій з боку Трампа.

Тож, починаючи з понеділка, нас, безсумнівно, очікують непрості, але надзвичайно цікаві часи.

Ми бачимо прояви руйнації світової безпекової архітектури, що розпочав Путін. Але суголосні заяви – про Гренландію, Панамський канал тощо робить Трамп, який ще не пройшов інавгурації, але й як президент-елект не мав би цього робити, адже зрозуміло, як це використає Путін. Хочеться вірити, що не станеться як 100 років тому і Трамп не вдасться до ізоляціонізму.

Я не думаю, що Трамп хоче бути ізоляціоністом. Трамп хоче увійти в історію. Ми всі це знаємо.

Він хоче, щоб його запам’ятали як людину, яка відновила велич Америки і зробила її знову сильною на міжнародній арені.

Проблема полягає в тому, що він не має можливості досягти успіху на економічному фронті, оскільки йому бракує знань і чіткого плану дій.

 Замість цього він вдається до гучних жестів, таких як заяви про Панамський канал, Канаду, тиск на Данію або подібні символічні дії. Це радше прояви показової активності, ніж реальна стратегія. Варто також згадати, що раніше він заявляв, що може зупинити війну за 24 години, але тепер цей термін уже змінено до шести місяців. 

Наразі залишається лише чекати, щоб побачити, яку політику він дійсно впроваджуватиме після вступу на посаду 20 січня. Багато з його попередніх заяв здаються малоймовірними до реалізації. Як ви слушно зауважили, його підхід мимоволі сприяє Путіну. 

Експансіоністські ідеї Трампа збігаються з прагненнями Путіна, і, на жаль, вони знаходять підтримку також у Сі Цзіньпіна у Китаї. 

Якщо Трамп не буде обережним, це може призвести до того, що він заохочуватиме деспотів по всьому світу до захоплення нових земель, територій або країн, що стало очевидним з його пропозицій щодо Гренландії.

Якщо ми не будемо діяти з обережністю, це може наблизити нас до ще небезпечніших часів, значно серйозніших, ніж ті, які ми переживаємо зараз.

Є певний ризик того, що Америка може відійти від своєї лідерської ролі в забезпеченні стабільності на Європейському континенті. Це означає, що Великій Британії, Франції, Німеччині, Польщі треба буде зараз виробляти принципові рішення, робити засідання генеральних штабів. Адже російська експансія, виходячи з її злочинної логіки, не має підстав зупинятися.

Європейський Союз заявляє, що має намір взяти на себе ініціативу, але слід пам'ятати, що

 у ЄС практично відсутній власний військовий персонал. Фактично, це "два солдати і собака". 

Політично вони можуть претендувати на лідерство, але з військової точки зору це неможливо.

Британія має відігравати ключову роль у військовій сфері від імені НАТО у регіоні, але наразі вона не надто ефективно виконує це завдання.  Причинами є слабкість британських збройних сил і той факт, що вони все ще перебувають у процесі оборонного огляду, який ініціювала лейбористська партія.

Цей оборонний огляд поки що не дав чітких результатів і не визначив конкретного напрямку британської оборонної політики. Судячи з наявних даних, не схоже, що Лейбористська партія планує суттєво збільшити фінансування оборонного сектора.

Це створює непросту ситуацію. Британія повинна відігравати провідну роль, але їй бракує достатніх оборонних спроможностей. Польща, ймовірно, не прагне взяти на себе лідерство, оскільки зосереджена на забезпеченні власної обороноздатності.

Що стосується Німеччини та Франції, то обидві країни, на мою думку, стикаються з труднощами у формуванні чітких політичних та військових стратегій. У їхніх діях бракує визначеності. У Німеччині це частково пов'язано зі стилем лідерства канцлера Шольца, тоді як у Франції Макрон, здається, ухвалює рішення залежно від впливу його оточення в конкретний момент, що може призводити до суперечливих рішень уже наступного дня.

Таким чином, ми опинилися у стані певного хаосу. Україна може страждати від цієї невизначеності до того часу, поки Центральна та, ймовірно, Північна Європа не виявлять достатньої рішучості, щоб підштовхнути Центральну Європу до серйознішого ставлення до російської загрози.

Війна – це масове вбивство людей. Але вона потребує не лише людських ресурсів, але й технічних. Ми розуміємо, який мобілізаційний ресурс мають Сполучене Королівство, Франція, Польща і який є в нас. Потрібно збільшувати оборонне замовлення загалом на Європейському континенті, адже війна – це не лише про людей і гроші, це ще про товари, які можна купити за ці гроші, - це танки, артилерія, авіація.

Проблема наразі полягає в тому, що все безкоштовне обладнання вже було розподілено. Це створює серйозні труднощі. Наразі ми покладаємося на те, що компанії, такі як Rheinmetall, зможуть значно збільшити виробництво. Однак європейські оборонні компанії досі не досягли рівня, достатнього для задоволення зростаючого попиту. 

Головною причиною цього є те, що, попри свій масштаб, такі компанії, як BAE Systems або Rheinmetall, цілковито залежать від урядових контрактів, які визначають обсяги їхнього виробництва.

Ці підприємства досі не отримали необхідного фінансування для значного нарощування виробництва оборонної техніки. Хоча їхній рівень роботи вже перевищує показники мирного часу, він усе ще залишається на рівні, який можна назвати "мирний час плюс", а не повноцінний рівень воєнного часу.

У Європі немає масштабної мобілізації на рівні воєнного часу, за винятком, можливо, Фінляндії та Швеції. Решта країн продовжують діяти так, ніби життя може продовжуватися у звичному ритмі, займаючись буденними справами чи катаючись на лижах. Якщо Трамп закличе країни витрачати 5% ВВП на оборону, багато хто, ймовірно, обмежиться 3,5% і зробить вигляд, що цього цілком достатньо.

Занадто багато країн, відверто кажучи, поводяться так, ніби ховають голову в пісок, як страуси. Допоки Трамп не прийде, не здійме шуму та не змусить діяти, важко очікувати реальних змін. 

Наприклад, 100-річна оборонна угода з Великою Британією звучить вражаюче, але що за нею стоїть насправді? Де танки? Де зброя? Такі угоди можуть виглядати добре на папері, але вони не допомагають вирішувати проблеми на полі бою. Європа потребує реальних змін.

​​У контексті перспективи можливої ситуації без угоди, тобто заморожування, хочеться вірити у появу миротворців. Але я не знаю, яка європейська країна підтвердила - крім Франції, на словах вона завжди все підтверджує, - і готова вислати 10-тисячний контингент, щоби забезпечувати лінію фронту, яка перетвориться на лінію розмежування. Можливо, Кір Стармер підтвердить, що Лондон готовий відправити 20 тисяч, наприклад, шотландських стрільців? Є відчуття, що європейські країни застосовуватимуть своїх людей, щоб стабілізувати ситуацію? Президент Франції сказав, але рішення, схоже, має бути колективним.

Не думаю, що ми зможемо стабілізувати ситуацію. Стабілізація неможлива, поки Росія не зупиниться — повністю не зупиниться. 

Або Росія зупиняється, або іноземні війська не будуть задіяні. 

Навряд чи Британія чи Франція відправлять свої війська. Якщо Росія не виведе свої сили, а лише, умовно кажучи, встановить новий кордон, тоді, можливо, хтось погодиться охороняти цей кордон. Але ніхто не візьметься його охороняти, якщо це потребуватиме ведення бойових дій.

Таким чином, усе зводиться до одного — усе залежить від Путіна.

Ми можемо виголошувати скільки завгодно промов і робити гучні заяви, але це не матиме жодного значення, якщо Путін не має наміру зупинятися. 

І це справді велика проблема. Ми можемо говорити про можливу лінію розмежування, але особисто я не бачу її, адже Путін вважає, що він перемагає. Поки він переконаний у своїй перемозі, він буде продовжувати рухатися вперед і не зупиниться ні перед чим.

Відповідно до ресурсів нашого ворога і його планів у середньостроковій перспективі, ми розуміємо, що Російська Федерація вивела приблизно мільйона особового складу на лінію фронту для забезпечення. Триває рекрутація, триває підготовка. Я регулярно спілкуюся з нашими військовими, і вони по-різному оцінюють російських інтервентів: є підготовлені підрозділи, а є непідготовлені. Проте ворог має достатньо ресурсів, забезпечений їжею, взуттям і певною кількістю іранських, китайських та російських безпілотників. 

З одного боку, ми розуміємо, що ворог не може запропонувати нічого принципово нового. Але вони використовують наявний мобілізаційний ресурс, який значно перевищує наш. До цього також долучаються північнокорейські ресурси. Відповідно, якщо оцінювати ситуацію на лінії фронту, то ворог намагається накопичувати підрозділи на певних ділянках фронту, сподіваючись прорватися там, де наша оборона слабша. 

Ми розуміємо, що ситуація може вимагати ухвалення додаткових принципових рішень. Проте наразі ми бачимо, що ворог очікує, як це передбачали марксисти, переходу кількісних змін у якісні. Це дуже болісний процес, і він стосується також знищення військових об’єктів, зокрема логістики, включаючи нафтопереробні об’єкти ворога. Ворог відчуває значний біль від наших дій, проте продовжує наступати, незважаючи на втрати.

Ви повинні чітко розділити ці питання. По-перше, Росія на фронті все ще має ресурси, і я впевнений, що вона зможе отримати додаткові постачання, зокрема, від Північної Кореї. Тому я не вважаю, що Росія стикається з браком ресурсів. Однак я також не вірю, що їй вдасться прорватися.

Вони могли б прорватися, але проблема полягає в тому, що вони втратили значний потенціал, особливо лідерський. Для прориву потрібна виняткова підготовка та реалізація, і я не думаю, що на даний момент вони здатні це зробити. Натомість вони, схоже, продовжують дотримуватися своєї поточної тактики: завдають ударів по українській лінії фронту, використовуючи чисельну перевагу для обходу та локальних проривів, і завдають втрат українцям у темпі, якому Україні важко протистояти. Це саме те, що вони роблять зараз, і роблять це досить ефективно. Росіяни дотримуються цієї стратегії вже два роки і, схоже, не збираються від неї відмовлятися. Крім того, вони отримують дедалі більше безпілотників, оскільки російська оборонна промисловість уже повністю адаптована до потреб війни.

Ніхто з європейських країн, включно з Україною, цілковито не переналаштувався на війну. Україна досі не налаштована на війну серйозно — ми все ще «граємося» у війну. На фронті залишається надто багато людей, які не демонструють належного рівня підготовки, включно з генералами. Даруйте, але така реальність. Крім того, логістична система все ще залишає бажати кращого. 

Поки всі ці проблеми не будуть вирішені, Україні рано чи пізно прийдеться рухатися назад. Нам потрібно ставити на керівні посади компетентних полковників і бригадирів. Тоді, якщо ми зможемо також упоратися з питаннями логістики та розвитку оборонної промисловості, я вважаю, що ми знову почнемо рухатися вперед.

Однак попереду ще багато роботи. 

На жаль, Зеленський, схоже, поки не усвідомлює, що ключ до перемоги — у його руках. Йому потрібно перестати призначати на керівні посади друзів і почати обирати компетентних фахівців. 

Перемога вимагає компетентних людей, а не друзів у владі.

А як, наприклад, визначати компетентність того чи іншого високопоставленого офіцера або управлінця? Ми розуміємо, що адміністрація Байдена може порадити одну кандидатуру, а адміністрація Трампа – зовсім іншу. Водночас існують, наприклад, військові колективи, які дуже добре орієнтуються, хто з генералів є кращим, хто компетентний, хто менш підготовлений, хто сміливий, а хто обережний. Але тут постає питання, як це все працює в комплексі, в системі, і відповідно питання критеріїв.

Це досить просто. У сучасних умовах генерали, перш за все, повинні володіти англійською мовою. Без знання англійської вони не зможуть ефективно спілкуватися зі своїми колегами та союзниками, читати найновішу оборонну літературу або отримувати доступ до важливої історичної інформації. Це базова вимога. 

По-друге, генерали мають бути лідерами, за якими готові йти інші, яким довіряють і які мають значний військовий досвід. Часто це означає офіцерів, які навчалися за кордоном, а не лише випускників місцевих військових закладів. 

Слід також зазначити величезну різницю між тим, як Захід навчає своїх офіцерів воювати, які навички та інструменти надає, і підходами, характерними для радянської системи підготовки. Це абсолютно різні підходи, і генерали, які опановували лише радянські норми, часто не готові до сучасних викликів війни.

Отже, необхідно обирати людей, яким можна довіряти, які самі довіряють своїм підлеглим і не зловживають своєю владою. Це мають бути лідери, які особисто виїжджають на фронт, щоб зрозуміти реальну ситуацію, і формують свою стратегію на основі того, що відбувається в дійсності. Не на картах, не в звітах і не на позитивних рапортах, а на реальних умовах. 

Крім того, таким лідерам повинні настільки довіряти їхні підлеглі, щоб вони могли відкрито говорити правду про стан справ, не побоюючись наслідків.

На багатьох ділянках фронту зараз серйозно бракує правди, адже тих, хто наважується говорити правду, нерідко звільняють або відсторонюють.

Тому для генералів ключовим є прагнення до правди. Як їх сприймають люди? Чи довіряють їм? Чи мають вони необхідні знання та досвід? Чи є вони професійними та компетентними? І найголовніше — чи здатні вони створювати культуру правди у своїх організаціях? Чи, навпаки, вони спотворюють реальність, пристосовуючи її до власних уявлень і переконань?