Програти війну за ідентичність: військова Ярина Чорногуз про булінг україномовних дітей у школах і мобілізацію жінок

Ярина Чорногуз – українська поетеса, волонтерка та військова. Була активісткою Громадянського руху "Відсіч", учасницею Революції гідності, співорганізаторка проєкту "Мовомарафон-25", завдяки якому людям допомагали перейти на українську мову за кілька тижнів

Також у 2020 році організовувала акцію "Весна на граніті" під Офісом президента, на якій вимагали відмовитися від переговорів із сепаратистами.  Тоді ж став відомим інцидент, коли Чорногуз та іншу дівчину висадили на трасі Луцьк – Київ, бо вони протестували проти трансляції в автобусі російських фільмів.

Фото: facebook.com/yaryna.chornohuz

Зараз Ярина Чорногуз військова, у 2020-2023 р.р. служила в морській піхоті, військовий медик та розвідниця.

До 10-ї річниці війни і других роковин повномасштабного вторгнення Еспресо поспілкувався із захисницею про будні та труднощі жінок на фронті та іншу війну, а саме  – за мову та ідентичність, що її Росія веде проти України уже століттями.

---

Коли люди чують словосполучення "морська піхотинка" в уяві виринають кадри з фільму "Солдат Джейн". А як насправді проходила ваша підготовка? Чи важко потрапити в морську піхоту і чому?

Туди й справді потрапили нелегко. Моя подруга, яка тоді служила, попереджала, що жінкам туди важко потрапити. Треба мати надзвичайно добру фізичну підготовку. Оскільки це високомобільні війська, то політика така, що жінок там не надто багато. Я хотіла саме туди, оскільки мені подобається сама ідея цього роду військ, подобається робота і служба біля моря. 

Зараз повсякденна служба в морській піхоті відрізняється від того, що було в 2020-му?

Геть різні речі. Через інтенсивність бойових дій вимоги до фізичної підготовки стали нижчими, а вимоги до виконання задач – більші. Коли я йшла на контракт, то проходила курс молодого бійця, що тривав 2,5 місяці. Там, наприклад, щоб зарахували, потрібно було пройти 8 кілометрів в спорядженні, в одному темпі з чоловіками. Мені це вдалось, зарекомендували мене у розвідувальний батальйон. Там були постійні тренувальні виходи, перебування на спостережних постах

Чому ви, філологиня, вирішили піти в Збройні Сили? Як і коли відчули, що потрібні там, що можете допомогти?

Відчувала це з 2014 року, але підписала контракт лише у 2020 році, бо бачила, що далі є потреба, а про війну забувають. Мені це було цікаво також для того, щоб випробувати себе і пройти цей шлях. Коли я почала служити, проходити навчання, то зрозуміла, що це моє, що військова справа мені подобається. 

Жінці в армії потрібно робити вдвічі більше, ніж чоловікові

Фото: facebook.com/yaryna.chornohuz

Якось ви написали, що підтримуєте ідею мобілізації жінок в армію. Всі знають приклад Ізраїлю, де всі жінки військовозобов'язані, та, як ви думаєте, чи готове українське суспільство до такого кроку? 

Багато хто не готовий, але треба працювати над тим, аби були готові. Якщо ми хочемо бути ще сильнішою військовою державою, ніж ми є, то нам цей крок є обов'язковим. Це мають прийняти всі люди в країні і розуміти, що вони при потребі держави повинні воювати. В нас, на превеликий жаль, до цього не готові, тому треба щось з цим робити. Я хочу підкреслити, що всім потрібно готуватись і йти в армію, хто ще сюди досі не прийшов.

Ще з часів попередніх воєн є стійка асоціація про жінку-медика на фронті. Зокрема, поки в хлопців у школі була допризовна підготовка, у дівчат були уроки медичної допомоги. Які ще функції в ЗСУ можуть виконувати жінки? Дрону ж, скажімо, все одно, хто ним керує…

Відразу скажу про бойових медиків, бо бойовий медик – це не медсестричка, хоч іноді в школі привчали до цього стереотипу. Бойовий медик – це дуже складна бойова спеціальність, яка передбачає, що людина має базові медичні навички на рівні фельдшера і такого маленького сімейного лікаря для свого взводу чи роти. Та водночас ти маєш бути витривалим бійцем і виконувати завдання з автоматом. Зараз на цю посаду беруть багато жінок. І жінкам на цих посадах треба опанувати, по суті, й військові спеціальності. 

Чим відрізняється служба в час АТО/ООС і після повномасштабного вторгнення? Наприклад, в контексті парамедиків і їхнього забезпечення?

В часи ООС, особливо на пізній стадії, коли я прийшла на контракт, з медичним забезпеченням усе було дуже погано. Пригадую, як у липні 2021 року готувались до виїзду на довгу ротацію, то було проблемно і з такмедом, і з медикаментами. Багато усього купували за свій рахунок. Пам'ятаю, як ми самі собі купували турнікети. Зараз багато що тримається на великих медичних волонтерських організаціях, які присилають такмед. Але зараз взагалі є більше медичних засобів.

Багато жінок вже служать у ЗСУ. Якщо відкинути банальне, що для них донедавна навіть не було спеціальної форми, то які проблеми виникають у жінок зі службою в армії?

Форма насправді є найменшою проблемою. Коли ти хочеш бути професіоналом у своїй справі, ти все одно знайдеш вихід. На ринку багато військового спорядження, яке можна підібрати, я носила багато і чоловічих моделей. 

Але найбільша проблема це те, що й досі важко потрапити на бойову посаду, якщо ти жінка. Сприйняття багатьох чоловіків, напевно, навіть більшості, які служать в армії, щодо жінки доволі стереотипне. І коли ти приходиш у новий підрозділ, незалежно від твого бекграунду, ти маєш з нуля доводити, що ти не слабка стать і можеш все робити так само, як вони. Якщо чоловіку достатньо бути посередністю, то жінці потрібно бути вдвічі кращою за середньостатистичного чоловіка і бути вдвічі більше вмотивованою, щоб тебе прийняли в підрозділі. І робити, звісно, вдвічі більше.

А взагалі, як вдається поєднувати службу в армії і материнство?

Це справді нелегко, особливо, якщо в тебе дитина тільки росте. Але якщо діти зовсім маленькі, то це є певна жертва в контексті дитини. Мені впродовж цих чотирьох років вдавалось підтримувати контакт з дочкою і виховувати її дистанційно. 

Мене всі питають про материнство, але в чоловіків зазвичай не питають про батьківство. Якщо чоловіку піти, хоч він теж є одним із батьків, то це ні в кого не викликає жодного подиву, навіть заохочується. А до жінок виникають навіть претензії. Хоч насправді батько не менш важливий дитині, ніж матір. Тому тут моя позиція така, що має йти хтось один із батьків, особливо в такі часи, як зараз. Хто саме, має вирішувати кожна сім'я. 

Російськомовна Україна не позбудеться зазіхань Росії ніколи

Ще до повномасштабного вторгнення ви організовували акції, які пропагували українську мову та перехід на неї. Коли і чому особисто ви зрозуміли, що мова – це дуже важливо? 

Це сталося в перших класах школи, коли я була однією з трьох дітей, які постійно говорили українською, не переходячи на російську мову. В мене вже відтоді було розуміння, що проти нас ведуть війну. Ще в початкових класах, я постійно мусила пояснювати і дітям, і дорослим, чому розмовляю українською мовою. Я розуміла, що проти нас ведеться невидима війна, яку багато хто не розуміє. Так само я хочу, щоб моя дитина говорила українською, аби традиції мої сім'ї були збережені. 

Зараз, коли починаються розмови про мову, противники українізації завжди використовують стандартний аргумент про "російськомовних воїнів". Що би ви на нього відповіли?

Я б сказала таким людям не прикриватись українськими воїнами. Якщо вже прикриваються їхніми життями, то не треба прикриватися тими російськомовними бійцями в своєму небажанні переходити на українську. Людина, яка воює на передовій, мої побратими зокрема, які говорять і українською, і російською мовами, вони жертвують за Україну своє життя. На передовій вони собі можуть дозволити говорити, як хочуть (хоча українську у війську варто заохочувати). Всі мої побратими, російськомовні в тому числі, хочуть, щоб їхні діти говорили українською. А ті, хто в тилу, на таку аргументацію не мають морального права, мовляв "десь хтось на передовій говорить російською і я можу".

Як ви вважаєте, чи буде наступне покоління українців, скажімо ті, що зараз навчаються в школі, більш україномовним у відсотковому відношенні, ніж, скажімо, ми з вами – народжені у 80-х – 90-х?

Очевидно, буде трохи краще. Вже нема того стереотипу, що українська мова – це мова неосвічених провінціалів. Але далі існує проблема в школах, що діти далі продовжують говорити російською. Я бачу навіть це на прикладі з класом, в якому навчалась моя дитина. Вчителі їм нічого не кажуть, цей стас-кво зберігається. Люди в тилу, які русифікувались, нічого не роблять, аби це виправити. Моя дочка мала в школі булінг на початку цього року через українську мову і я була вимушена її забрати з цього навчального закладу. Це, зауважу, приватна школа. В Києві, до речі, з цим ситуація складна, бо знайти справді україномовну школу, ще треба постаратись. 

Відсутність національної ідентифікації в багатьох людей грає на руку російському агресору? Я маю на увазі, що рашистам легше контролювати людей, яким не принципово бути українцем, росіянином чи, умовно кажучи, радянською людиною…

Аби не говорити загальними фразами, мені пригадався приклад з "Мистецтва війни". Завоювати державу, якщо ти завойовник, ти мусиш так, щоб вона програла ще до того, як ти на неї нападеш. От вам приклад нашої держави, яка великою мірою програла війну за свою ідентичність ще до того, як на нас напали. Тобто дозволила себе русифікувати, розробити навколо себе такий же простір, як у ворога. От якщо ми програємо війну за ідентичність, за українську мову, яка нас робить не схожим ні на кого, то ми ніколи не позбудемось зазіхань Росії на нас. Вони будуть хотіти зробити нас Росією до кінця.

Фото: facebook.com/yaryna.chornohuz 

Потрібно відчувати себе не жертвою, а тим, хто бере плату за відібрані життя

Що для вас на війні є найважчим? Що найбільше пригнічує і від чого, буває, опускаються руки?

Найважче, звісно, витримувати вбивства людей, своїх побратимів, близьких, цілих сімей з дітьми. Це те, до чого неможливо звикнути. Але найгірше й те, що нас певною мірою змусили до цього звикнути. Змусили сприймати це, як реалії геноцидної війни. Я проти того, щоб позиціонувати себе жертвою, адже ми успішно знищуємо окупантів. Але переживати оці всі втрати, тримати їх у пам'яті і, водночас, не відчувати себе жертвою, а тими, хто бере плату за всі ці відібрані життя – це найважче. 

А що натомість надає наснаги? Дозволяє відкинути песимізм і рухатися далі?

Усіх нас підбадьорює розуміння, що немає іншого шляху. Я концентруюсь на моментах, на певних завданнях. Мені приносить задоволення, коли я відмінно виконала завдання. Намагаюсь отримувати задоволення від дрібних моментів.

Чи зможе Україна вистояти у війні з таким великим і сильним противником? Що для цього потрібно?

Вірю, що ми на це здатні. Від нашої перемоги дуже багато чого залежить для усього демократичного світу. Та війна, яку почала проти нас Росія, є показовою для усього світу у плані – чи може велика тоталітарна держава виграти з меншою в рази демократичною державою, якій допомагають інші маленькі демократії. Чи переможе єдність багатьох окремих вільних організмів один великий невільний організм. Тому в нас дуже велика відповідальність за себе і за світ, який розуміє, що станеться у випадку нашого програшу.