Залужний правий у своїх вимогах, але Зеленського також поважають у Вашингтоні, - дипломат Брайза

Перш за все очевидно, що відсутність згоди виходить за межі питання допомоги Україні. Немає згоди й щодо допомоги Ізраїлю й Тайваню, а також щодо посилення захисту й адміністрування американсько-мексиканського кордону, на чому наполягали республіканці як на умові надання допомоги Україні, Ізраїлю й Тайваню.

Таким чином, вся управлінська структура конгресу США, яка охоплює обидві палати, починає розпадатися.

Окрім вищезазначених проблем, є й інші недоліки лідерства в конгресі. Дональд Трамп нехтує домовленостями, які досягли сенатори та члени палати представників, висловлюючи свою незгоду щодо ухвалення законів чи проєктів, оскільки він прагне створити перешкоди для президента Байдена на майбутніх виборах у листопаді. Така непокора ще більше поглиблює дисфункцію політичної та законодавчої системи США. На жаль, Україна опинилася в пастці цього хаотичного стану речей.

Нині політична та законодавча системи США роз’єднані, і невизначеним залишається пошук рішень для їх об’єднання.

Погляньмо на це під іншим кутом. Я не вірю, що Дональд Трамп використовує Україну як політичний інструмент проти Байдена. Натомість одна з теорій припускає, що президент Трамп, можливо, не хоче допомагати Україні, бо хоче підтримати Путіна. Однак схоже, що Україна мимоволі стала побічною жертвою в бажанні Трампа перешкодити Байдену досягти будь-яких законодавчих перемог у конгресі США.

Як я вже згадував раніше, закон, спрямований на посилення охорони та адміністрування кордону США з Мексикою, щоб краще контролювати потік мігрантів, отримав широку підтримку. Однак в останній момент втрутився експрезидент Трамп, який не дозволив республіканцям його ухвалити, бо він не хоче, щоб Байден міг заявляти про певні перемоги. Таким чином, Україна не була в центрі уваги цієї політичної битви, а скоріше стала жертвою цього процесу.

За такого сценарію президент Байден має покладатися на свою політичну кмітливість, зокрема у рік виборів, щоб переконати конгрес, особливо республіканців, виділити більше коштів для України.

Однак Трамп, схоже, має намір позбавити Байдена будь-яких перемог - як у зовнішній політиці, так і в будь-якій іншій сфері. Отже, він швидше за все згуртує членів Республіканської партії, щоб перешкодити будь-яким таким зусиллям.

Більше того, це питання стосується не лише України, а й усіх Сполучених Штатів. Якщо президент Байден і конгрес не зможуть знайти спільного рішення, уряд США може залишитися без фінансування до 1 березня. Видається, що президент Трамп із задоволенням сприймає такий сценарій, бо це може погано відбитися на президентові Байдені, який виглядатиме некомпетентно. Ця ситуація підкреслює розпад всієї політичної системи США, що ускладнює можливість для президента Байдена впроваджувати нові ініціативи.

Нещодавно послухав виступи Тімоті Снайдера, Гілларі Клінтон. Представники американських інтелектуальних еліт усвідомлюють усі загрози. Таке враження, що є якесь негласне рішення, якась «подвійна бухгалтерія».

Що ж, це дійсно так, як ми вже неодноразово обговорювали в цій програмі. Більшість політичних лідерів США на національному рівні, чи то в конгресі, чи то на рівні міністрів, як нинішніх, так і колишніх, одностайні в тому, що допомога Україні має вирішальне значення не лише для самої України, а й для національних інтересів США. Вони розуміють, що боротьба України проти Росії має прямий вплив на більший геополітичний контекст, зокрема на простір НАТО. Неуспіх у стримуванні російської агресії в Україні може призвести до численних додаткових викликів для всіх членів НАТО.

Очевидно, що українці борються не лише за себе, але й за всіх нас. Це розуміння поширене серед експертів і політиків, і в США є значна підтримка надання більшої допомоги Україні.

Проте основна перешкода полягає в одній особі - і це Дональд Трамп. Його мотивує бажання не допустити політичного успіху Джо Байдена перед президентськими виборами. Трампу добре відомі пріоритети Байдена, зокрема необхідність допомоги Україні, Ізраїлю, та досягнення угод щодо кращого управління американсько-мексиканським кордоном. Отже, Трамп прагне не допустити таких досягнень Байдена.

Хоча такі постаті, як Гілларі Клінтон і Тімоті Снайдер, викликають глибоку повагу і захоплення, їм бракує політичної сили чи здатності змусити Дональда Трампа поводитися по-іншому. Невизначеним залишається те, чи буде Трамп дотримуватися такого підходу щодо України протягом усієї виборчої кампанії або навіть у разі його переобрання на другий термін.

Інтерв'ю з колишнім держсекретарем і директором ЦРУ Майклом Помпео, з яким я тісно співпрацював в останні роки, свідчить про те, що Трамп може врешті-решт дати допомозі Україні зелене світло. Адже незважаючи на прохання України під час президентства Обами, саме Трамп, а не Обама, дозволив продаж Україні протитанкових ракет Javelin. Це свідчить про те, що він розуміє важливість підтримки оборонних зусиль України.

Однак дії Трампа щодо України є непослідовними, що свідчить про брак стратегічного планування. Він коливається між бажанням надати більше допомоги Україні та підривом зусиль, спрямованих на це. Така непослідовність може бути зумовлена його бажанням завдати шкоди Байдену, невирішеними почуттями до президента Путіна, а також прагненням позитивних відносин з Росією. Отже, підхід Трампа до України характеризується відсутністю послідовності та довгострокового планування.

Так, світ настільки змінився, що старі політичні еліти вже не можуть реагувати в належний спосіб. Був прекрасний фільм Коенів «Старим тут не місце» про це - що представники старої політичної епохи вже не можуть давати відповідь на принципово нові, цинічні, страшні виклики. Але ви щойно згадували про Майка Помпео, колишнього шефа ЦРУ й Держдепартаменту - він запевняє, що Трамп буде твердим. Наскільки ми можемо йому вірити, адже він у принципі є людиною Дональда Трампа?

Як я вже згадував, держсекретар Помпео висловив переконання, що Трамп зрештою підтримає допомогу Україні. Хоча я особисто не зустрічався з Дональдом Трампом, я тісно співпрацював з держсекретарем Помпео. З мого досвіду я можу підтвердити репутацію Помпео. Він говорить відверто і щиро, спираючись на свою поінформовану точку зору, отриману завдяки тому, що він обіймав важливі посади в кабінеті президента Трампа. Помпео відомий тим, що висловлює свої справжні переконання, а не просто намагається комусь догодити, навіть якщо комусь може бути неприємно чути його правду.

Тому, коли Помпео заявляє про свою віру в можливу підтримку Трампом допомоги Україні, я схильний довіряти його щирості та авторитету в цьому питанні.

Однак нагальність ситуації в Україні неможливо переоцінити. Україна потребує негайної допомоги і не може дозволити собі чекати на рішення президента Трампа щодо надання підтримки. Нещодавня стаття в The Washington Post, одній з найвпливовіших газет США, підкреслює жахливі обставини, з якими стикаються українські війська на лінії фронту. Є гостра нестача солдатів і артилерійських снарядів, а командири батальйонів отримують мінімальні ресурси для підтримки своїх підрозділів. Наприклад, один командир батальйону повідомив, що за останній місяць отримав лише 10 артилерійських снарядів для своїх гармат, тоді як інший розповів, що отримав лише п'ять свіжих солдатів для свого підрозділу, який потребує 200 для того, щоб бути боєздатним. Отже, Україні терміново потрібні додаткові солдати та артилерійські снаряди. Вже і негайно.

На щастя, Європейський Союз знайшов спосіб обійти опозицію прем'єр-міністра Угорщини Орбана щодо надання більшої допомоги Україні. Втім, Україна все ще потребує значної допомоги від Сполучених Штатів.

На жаль, з огляду на політичні перипетії у Вашингтоні, малоймовірно, що ця допомога надійде в найближчому майбутньому.

Президент Джо Байден мені в чомусь нагадує президента США Вудро Вільсона, який мав надзвичайно добрі й потужні побажання, намагався створити нову систему стосунків у світі. Але американський політичний істеблішмент його не підтримав, і Ліга націй без США була де-факто приречена. Таке відчуття, що президент Джозеф Байден може повторити кар’єру Вудро Вільсона, на превеликий жаль для нас.

З другого боку, нещодавно до нас приїжджала заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд. Вона знає Україну, вона вміє працювати з американськими інституціями. Її візит співпав із чутками про можливу відставку головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного.

Вікторія Нуланд є моїм другом вже понад 30 років, і я мав честь працювати з нею як у Білому домі, так і в Державному департаменті. Я добре пам'ятаю її присутність на Майдані у 2014 році, де вона активно підтримувала рух, роздаючи печиво та демонструючи солідарність. Однак важливо зазначити, що вона не має жодного впливу на рішення, які ухвалюватиме президент Зеленський.

Наскільки я знаю її характер, Вікторія Нуланд ніколи не намагалася б переконати президента Зеленського залишити генерала Залужного на посаді або ж звільнити його. Загалом у Вашингтоні ставляться досить прихильно до Залужного, особливо за його ефективність як командира під час успішного контрнаступу у вересні 2022 року. Цей контрнаступ спричинив звільнення Херсона й вигнання російських військ із Харкова.

Очевидні розбіжності між президентом Зеленським і генералом Залужним, схоже, стосуються відвертої оцінки Залужного щодо ситуації на місцях, зокрема тупикової ситуації на лінії розмежування між українськими та російськими військами на півдні України.

Залужний наголосив на необхідності потенційно непопулярних заходів для посилення передових сил і подолання дефіциту ресурсів, з чим президент Зеленський, схоже, не погоджується.

Хоча я не можу говорити про конкретні зауваження Вікторії Нуланд під час її перебування в Києві, з журналістських репортажів із передової стає все більш очевидно, що точка зору Залужного щодо необхідності більшої кількості солдатів, боєприпасів та озброєння швидше за все є правильною.

Зрештою, суперечка між Залужним і президентом Зеленським є внутрішньою справою України. Як національний лідер і верховний головнокомандувач, президент Зеленський має повноваження приймати рішення щодо кадрових питань. Саме він повинен здійснювати свої судження в інтересах українського народу.

Які ваші думки про Залужного й сприйняття Штатами чергового сценарію війни?

У Вашингтоні є різні погляди на ситуацію, що склалася. Генерал Залужний має високий авторитет у Вашингтоні, як і всі українські військові зрештою. Протягом останніх кількох років, особливо після першого вторгнення Росії в Україну в 2014 році, експерти у Вашингтоні, які стежать за перебігом військових подій в Україні, були вражені еволюцією і досягненнями українських військових. Генералу Залужному приписують важливу роль у цій трансформації.

Багато хто у Вашингтоні сприймає президента Зеленського як героя, якого вважають одним із найбільш значущих і ефективних національних лідерів у світі. Він викликає глибоку повагу й захоплення у вашингтонських колах. Тому, незалежно від рішення президента Зеленського щодо свого головнокомандувача, Вашингтон, ймовірно, продовжуватиме підтримувати його.

Однак особисто я вважаю, що генерал Залужний, ймовірно, має рацію, стверджуючи, що Україні потрібно більше солдатів на полі бою, незалежно від того, чи це 500 000, як пропонує Залужний, чи інша кількість. Україні терміново потрібне поповнення людських ресурсів на фронті, а також значне збільшення артилерійських боєприпасів.

Півтора року тому відбувалися стамбульські зустрічі, певні перемовини. Зараз Путін їде до Ердогана особисто. Не Шойгу, не Абрамович - сам. Обговорюватимуть безліч питань: палаючий Близький і Середній Схід, перспективи Третьої світової війни на берегах Червоного моря. Але Путін наполягатиме й на своєму порядку денному, зокрема на обговоренні російсько-української війни.

Я не зовсім упевнений щодо цілей візиту президента Путіна до Туреччини та його зустрічі з президентом Ердоганом. Однак одне питання, яке на мою думку точно буде, - це їхні переговори щодо турецького хабу для російського природного газу. Туреччина і Росія, в особі Ердогана і Путіна відповідно, ведуть тривалі переговори щодо нової угоди про збільшення поставок російського природного газу до Туреччини, причому Туреччина прагне отримати знижки на значну частину газу і має намір транспортувати решту газу до Європи через Болгарію, Сербію та Угорщину. Незважаючи на численні раунди переговорів, обидві сторони досі не уклали цю угоду. Мені відомо, що президент Путін зацікавлений в її укладенні, тож вона, ймовірно, і буде на порядку денному.

Окрім того, президент Путін може хотіти схилити Туреччину до позиції Росії щодо України. Однак президент Ердоган дотримується послідовної та виваженої політики щодо Росії, спрямованої на протистояння російській експансії в Чорноморському регіоні, уникаючи при цьому непотрібної напруженості.

Туреччина послідовно підтримує територіальну цілісність України, засуджує анексію Криму і закликає до припинення військових дій Росії. Утім, попри надання Україні військової підтримки, від безпілотників до військово-морського потенціалу, Туреччина утримується від приєднання до санкцій проти Росії і заохочує турецькі компанії продовжувати вести бізнес із Росією. Такий збалансований підхід слугує національним інтересам Туреччини, і навряд чи президент Путін зможе переконати Туреччину відмовитися від нього на користь підтримки Росії проти України, оскільки такий крок суперечив би основним інтересам Туреччини.

На Близькому Сході, в Ер-Ріяді й інших місцях, відбувалися різного плану зустрічі радників із питань національної безпеки. Також міністр закордонних справ Швейцарії висловився щодо пошуку формули миру.

Я вважаю, що зараз не найкращий час для переговорів, якщо тільки Україна не готова до них. Якщо президент Зеленський не дійде висновку, що не існує реального способу витіснити Росію з Криму та Донбасу, і не зробить вибір на користь переговорів, то зараз передчасно говорити про якісь переговори. Наразі Україна націлена на відвоювання своїх територій, на відновлення територіальної цілісності та утвердження свого суверенітету. Тому підтримка мирного врегулювання на цьому етапі грає на руку Путіну, потенційно дозволяючи Росії закріпити свої територіальні здобутки в Україні, подібно до ситуації, в якій опинилася Грузія у 2008 році, коли Росія залишила там свої окупаційні війська, а Грузія була змушена вивести свої війська з власної ж території.

Щодо потенційного порядку денного Путіна, варто зазначити, що Туреччина вже виступала посередником між Україною та Росією у березні 2022 року, сприяючи переговорам про припинення війни. Тоді Україна запропонувала угоду про припинення вогню, згідно з якою Росія мала б вивести усі свої війська, які увійшли в Україну після 24 лютого 2022 року. Україна проголосила б нейтралітет, утрималася б від вступу до НАТО і обговорила б правовий статус Донбасу через 15 років. Хоча ця пропозиція більше не обговорюється, вона свідчила про готовність України розглядати дипломатичні рішення. Однак Росія відхилила цю пропозицію, так як Путін віддав перевагу продовженню конфлікту.

Тому, враховуючи рішучість України захищати і повертати свою територію, зовнішні сторони, включаючи Швейцарію, повинні утримуватися від тиску на Україну щодо припинення бойових дій, якщо Україна не готова до цього.