Якщо Путін піде на ескалацію і знову нападе на Київ, то НАТО напевне і літаки дасть, і може розпочати бомбардування росіян, – Марк Фейгін

Ключове питання. Неприємна новина – дожерли таки Бориса Джонсона, британського прем'єра. Розуміємо, що це матиме значні наслідки. І тут питання не до британської політики чи якоїсь там стратегічної глобальної безпеки. Йдеться про конкретного друга українського народу, який допомагав нам усім, чим міг. Як зараз це може вплинути на нашу, українську ситуацію?

Справді, потрібно сказати прямо: Джонсон – не лише великий друг України (це зрозуміло, в України чимало друзів), але він був ще й локомотивом усіх антимосковських, антипутінських ініціатив. Багато в чому він був таким елементом, який стабілізував цю підтримку – я сказав би так. Коли були вагання – план Драгі чи поставка озброєнь, домовитись чи продовжувати війну – він схиляв чашу терезів на потрібний бік.

Крім того, дивіться – на Великій сімці він перший публічно зайнявся тролінгом Путіна. Такою мірою, що Москва повинна була навіть реагувати, посилати ноти протесту щодо висловлювань Джонсона і міністра оборони Бена Воллеса. Про "синдром коротуна" йшлося, дуже мені сподобалося – коли вони багато вчинків Путіна пояснили його комплексами.

Нинішній склад уряд, якщо говорити про міністра закордонних справ Ліз Трас, про міністра оборони Бена Воллеса та про самого Бориса Джонсона – він, з точки зору підтримки України в її боротьбі за суверенітет і територіальну цілісність, був найбільш сприятливим. Чи зміниться ситуація з приходом когось із консерваторів, якщо не буде завчасних виборів? Я не думаю, що в цілому ця лінія може змінитись.

Але, звісно, ту роль локомотива лінії підтримки повторити буде складно. Тому що Джонсон – дуже харизматична фігура і людина з переконаннями, а це також дуже важливо.

Апаратні ігри політбюро зжерли британського Черчилля. З іншого боку, буквально кілька хвилин тому ми завершили нашу розмову з генералом Беном Годжесом – колишнім командувачем Сухопутних військ Сполучених Штатів у Європі. І він чітко та прямо каже: Путін і Кремль перебувають зараз у стратегічній пастці. Зараз ключове питання України – просто протриматись певний період. А відчутний перелом, за його, американськими підрахунками, настане десь за 2-3 тижні. Тобто за кілька тижнів вже буде відчутно. Але зараз – теж ключовий момент. Основне – щоби Україна не зневірилась у тому, що відбувається. Тому що Кремль демонструє твердолобу, дуболомну логіку, які проявляли ще Сталін із Жуковим. Тобто перти на будь-який укріпрайон і все закидувати трупами.

Саме так, у цьому немає жодних сумнівів і цього варто було очікувати. Годжес дуже важливу фразу сказав – потрібно протриматися, вистояти певний період.

Я, до речі, читав Вашингтонську декларацію – 5 стаття НАТО починає діяти не відразу. Дається три місяці, щоби сили зібралися, почали діяти. Пам'ятаєте, був скандал, коли естонський президент сказав: а знаєте, що концепція передбачає, що ми, як країна НАТО, 180 днів взагалі повинні будемо перебувати під окупацією, доки натівські сили підтягнуться і почнуть бойові дії з деокупації. Бо зрозуміло, що Естонії проти Москви протистояти буде важкувато.

Тобто на все закладається певний час. Тому Бен Годжес в тому числі має на увазі, що потрібно протриматись до моменту, коли почне повноцінно діяти ленд-ліз, коли позначаться санкції на військово-технічній галузі самої Москви. Коли почнуться проблеми з певними видами озброєння, з боєприпасами. Цього не можна виключати, ми це допускаємо, бо якісь прояви ми вже бачимо. Там зараз секвестр бюджету, шукаються можливості для мілітаризації промисловості – на потреби військового виробництва уряд зобов'язав приватний бізнес виділяти свої промислові можливості і так далі. Це явне свідчення, що, хоча запаси там іще є, бо війна триває лише 4,5 місяці, але вони також витрачаються.

Тому ключовим питанням все-таки є постачання озброєнь. Я глибоко переконаний, що мова йде саме про це. Тим паче, що ми вже бачили – варто було поставити кілька "хімарсів", а який ефект вони дають щодо обстрілів складів, техніки, живої сили і так далі. А якщо уявити втричі, вп'ятеро більшу кількість такої зброї? Лише цієї, не кажучи вже про ППО, артилерійські гармати і так далі.

І от остання "патрушатина" від секретаря російського радбезу Патрушева свідчить, що вся ця військова історія – надовго. Чи вони просто імітують свою готовність продовжувати військову кампанію ще невідомо скільки – до досягнення якихось, незрозуміло яких цілей? Давайте поговоримо про ці цілі і про реальний потенціал їхніх можливостей. Вони можуть щоки надувати, скільки їм треба. Але ж ми розуміємо, що по факту закінчується навіть доблесний бурятський народ. І Дагестан також не ґумовий.

Тут є і те, і інше. І вихваляння, демонстрація самовпевненості – мовляв, операція тягнутиметься стільки, скільки потрібно, вона вся розпланована, фаза за фазою. Ці заяви повинні підсолоджувати в цілому невдалу кампанію. Звичайно, на сході у них є успіхи. Безумовно, вони взяли Сєверодонецьк, Лисичанськ, хоча звідтіля і вивели війська. Але там зосереджені 65% всіх військ, які знаходяться в Україні, окупувавши 20% її території. Природньо, що вони мають ці локальні успіхи. Те, чого не вистачає Україні – очевидних і явних успіхів зі свого боку. Деокупації Херсона, чогось такого. Цього не вистачає. Але сказати, що Москві достатньо для демонстрації перемоги виключно захоплення Лисичанська чи Сєверодонецька – явно ні.

З іншого боку, ця методичність і невідступність свідчить про розуміння, що їм назад не можна. Для них ситуація – патова, безвихідна. Тому що відступитись чи програти – означатиме щонайменше політичну смерть. Бо війна перекинеться всередину Росії, адже не того від них чекають. Коли вони починали, то вони ці ризики не оцінили. Якщо ви читали розмову Путіна з Макроном від 20 лютого, то там все кишить тим, що я буквально через тиждень буду з тобою по-іншому розмовляти, вже з Києва. "Альо, Макрон! Чуєш мене?!", як він там каже. На той момент він ще не знає, що це фіаско під Києвом вплине на весь подальший перебіг подій. Я розумію, чому французька сторона продемонструвала цю розмову. Їм потрібно було виправдатись і, з іншого боку, показати цього людожера. Потрібно було показати: ви бачите з ким ми маємо справу?! Чому ви нам дорікаєте сотнею годин, впродовж якої ми з ним спілкуємось? А ви спробуйте з ним порозмовляти бодай хвилину. Він в хокей пішов грати! Йому кажуть "відведи війська", а він у хокей пішов грати…

Звичайно, ми розуміємо, що виходу в Москви немає. Вона повинна воювати, повинна йти далі до Києва. Інше питання: а чи є у неї ці можливості? Я вважаю, що немає. Давайте розберемо конкретні факти. Вони переконують, примушують, шантажують Лукашенка ввести особовий склад збройних сил Білорусі, оскільки 20-25 тисяч, чи скільки там він може надати? Каже 80, але я собі важко уявляю, щоби там така цифра назбиралася…

Ну, доярки є, комбайнери є, мєнтів можна взяти під рушницю. Це ми розуміємо. З іншого боку, ми розуміємо, що ці частини не будуть настільки боєздатними, як би хотіли в Кремлі. Але кремлівці теж туди можуть понапихати частину кремлівських військ, знявши їх із луганського напрямку. Є таке теж побоювання. По-тихому, в "скотовозах" вони їх туди перевезуть. Не за один день, звісно, а, наприклад, за два тижні. Поставлять під кордоном, а потім – раз, і заженуть. Чи ні?

Теоретично це можливо, але ми би це побачили. Бо неможливо до кордонів підвести війська (не важливо чи до безпосередньо російсько-українського, чи з боку Білорусі, на півночі) так, щоб цього ніхто не бачив і не розумів, що там зосереджені якісь сили, особливо російської армії. Врешті-решт, ми живемо в 21-му столітті і всі ці речі непомітними бути не можуть. Є супутникова розвідка, американці, я припускаю допомагають Україні розвідданими. Тому й ГУР Міноборони України також подають інформацію: ми не бачимо скупчення навіть білоруських військ у тому вигляді, тими бойовими порядками, в яких можна виступити та рухатися на територію України. Це означає, що, швидше за все, вони все-таки не можуть "вламати" Лукашенка і він різними способами намагається вирватись із цієї патової ситуації, з цієї пастки. Я це так бачу. Бо риторику він витримує ескалаційну, а в реальності він лише імітує якісь навчання, якісь збори армії.

Я погоджуюся, Марку! Лука не хоче, він просто не хоче. Але в нього вибір невеликий, бо йому сформулювали: "хочеш жити – постарайся"... От і все

А як він поступить? Він же також розуміє, що його кидають як розхідний матеріал із тих же "скотовозок". Адже очевидно – якщо щось піде не так, то його кинуть. Москва скаже: ні-ні, це не до нас, нехай він там сам, бо в нас клопотів вистачає. І якщо він ще й бачить, що ніхто не хоче воювати, то навіщо йому це все?

Я почув один важливий аргумент. Гаразд, кине він всіх своїх силовиків – оцих лиходіїв, омонівців. А вони ж не під це контракт підписували, вони не погоджувались помирати. І вони не дурні. Щодо помирати, то вони прекрасно знають, що одна справа на Окрєстіно катувати людей, кийки запихати, а інша справа – зустрітися з ЗСУ, які гарячі, щойно з бою і панькатися не будуть. Мовляв, "ви білоруси, брати". Ні, всіх спалять.

Ні-ні, все буде жорстко! Відповідь прилетить і в Мозир, і в Гомель, і так далі. Тут не буде простої історії.

Звичайно! Ракети долітають. Це ж не до Москви летіти, Мінськ тут зовсім недалеко. Підженуть і накриють всі його палаци, всі його резиденції. Він що, не розуміє цього? Ні, він точно розуміє. Коли мова йде про його особисту безпеку, то, я вас запевняю, що він з олівчиком рахує, що й куди полетить. Він – не дурень.

Інше питання, чи поставить Москва остаточний ультиматум таким чином, що або пістолет, або роби, що тобі кажуть. Ми не розуміємо, як це в них працює.

Якщо говорити, чому Захід не піде на домовленості з Лукашенком, то він вчинив ще одну важливу помилку. Помимо всього, що творилося з серпня 2020 року, треба виділити останнє спілкування з Путіним на камеру про поставки "Іскандерів-М" з боєголовками на бойове чергування на території Білорусі. Все-таки це була рятівна історія – що це була без'ядерна країна, що не втягується в жодне ядерне протистояння. Абсолютне табу!

Будь-який ядерний шантаж, будь-який крок у цьому напрямку означає остаточну і безповоротну відмову в будь-якому компромісі, домовленості тощо. І Лукашенко до останнього моменту, поки це не прозвучало, міг ще щось говорити. Мовляв, а от я політв'язнів відпущу чи ще щось. А тут як? Вони ж бачили, як він із мігрантами влаштовував спочатку на кордоні з Литвою, а потім з Польщею. Вони ж бачили, як він літаки саджав. А тут уже, вибачте, боєголовки. Це вже у всіх відношеннях too much. На це взагалі ніхто не погодиться – щоб йому оце все дозволити. Тому я думаю, що, найвірогідніше, Лукашенко все далі заходитиме в цей тупик. Подивимось, як він спробує "випетляти".

Зараз маємо озброїтись калькулятором і порахувати – скільки психологічних, фізичних і бойових сил зараз буде в розпорядженні Кремля. Ми ж розуміємо, що недарма вони зажували тему мобілізації. Вони розуміють, що, якщо починається мобілізація, відразу починається величезний напряг у суспільстві. Це один момент. А другий момент – так, можна наймати. Вони виплачують дуже великі гроші тим людям, яких вони вербують на війну в Україні. Але це люди, які йдуть за гроші. А якщо починати хапати жителів Петербурга і Москви, то тут може прийти велике прозріння до російського народу. Гроби дуже добре похмеляють.

Не те, щоби прозріння щодо того, навіщо нам це треба. Але це ж – про тебе персонально. Їм завжди, десятиліттями навіювали, що війна – це десь, це з кимось, цим займаються якісь уповноважені люди, які роблять це добровільно. Я оце постійно бачу: а чого це я повинен іти воювати? Є військовослужбовці – нехай вони воюють. Не я ж – обиватель, який ходить по вулиці, п'є пиво і дивиться футбік!

Йому ж навіювали – тебе не стосується, сиди й не смикайся, ми тут самі зі всіма справами будемо розбиратись. Хоч політикою, хоч виборами, хоч війною. І тут в якийсь момент виявляється, що в якийсь момент він безпосередньо залучений у це все. З ризиками, які це несе, а не з якимись там дивідендами, що можуть принести 200 чи 300 тисяч рублів зарплати за місяць. І ось тут починається "а чому я повинен?". А тебе не питають, ти підеш! Але постривайте, ми так не домовлялися. Я готовий аплодувати, але в жодному випадку не хочу перетворюватися в фонтан іскор. Я якось не готовий. Я, каже, інтернет відкрив, подивився. Нічого собі! А чого ти досі не відкривав? А тут він раптом дізнався, що, виявляється, там вбивають людей – десятками тисяч.

Тому я думаю, що вони все-таки будуть уникати мобілізації, що припинить попередній договір із суспільством. Будуть уникати і продовжувати поки що використовувати всі наявні резерви. Зараз вони кримінальників залучають – замінюють невідбуту час терміну можливістю підписати контракт і вирушити в Україну. Інші способи є – резервістів "напрягати" і так далі.

Мені написав адвокат із Хабаровська. Я, каже, представляю тут інтереси групи омонівців. Вони відмовились їхати. В мене є цей лист – я перевірив, справді є така людина. Вони, каже, відмовляються. Я, на жаль, деталей розповісти не можу, бо підписав про таємницю слідства. Вони подали в суд, на них щось завели. Все одно закінчиться нічим, тому що справа добровільна. Але звідси я роблю висновок, що напрягають і беруть резервістів саме з силових структур. Вони ж обширні. В нас там у погонах росгвардії 400 тисяч, федеральна служба виконання покарань, різноманітні омони-поліції. З них намагаються набирати так званих добровільних контрактників. Там неохоче на це йдуть, розумієте? А навіщо це мені? Це спецоперація, не війна. Ніхто мене не зобов'яже, в мене договір, контракт.

А от те, що починає прилітати? Я не знаю, як правильно інтерпретувати, так би мовити, вибухи і в Білгородській області. Чи це "рязанський сахар", чи це справді щось прилетіло. Не знаю, але в будь-якому разі це вже вогонь починає потрошки "підпалювати траву в преріях" і незабаром це все діло може перекинутись на російські голови.

 Ну, по-перше, це війна, вона тотальна. Це навіть не на лінії розмежування війна – якась ділянка, стоять люди з одного й іншого боку та перестрілюються. Вона йде в повітрі, на морі, на землі, вона включає кібератаки, інформаційну війну, все на світі. Чому хтось вирішив: "а як це нас тут обстрілюють у Білгороді?". А за кілька десятків кілометрів обстрілюють Харків. Вам не приходило це в голову, що ця річ може бути цілком взаємною? І це навіть не залежить від думки Банкової чи Києва. Йде війна, розумієте? Як війна, якщо кажуть, що то спецоперація? Ні, це – війна. А війна передбачає щонайменше взаємність. Тобто, якщо ви хочете, щоб ця війна продовжувалась чи не збираєтесь цьому чинити спротив, то ризикуйте. Врешті-решт сідайте і їдьте вглиб Росії. "А навіщо нам їхати?"

Я це до того кажу, що оцей інфантилізм, нерозуміння того, що війна в принципі може перекинутись, незалежно від бажання чи небажання, від заяв політиків. Якщо Київ заявляє, що ми з цивільним населенням не воюємо, то це зовсім не означає, що такі проблеми не можуть у них виникнути. Десь щось зірвалось, десь щось обстріляли. Київ на себе відповідальність не брав, але це не означає, що це щось міняє з точки зору безпеки цих людей. Нічого це не міняє. Небезпечно жити на прикордонній території, ви можете опинитись і під вибухами, і під обстрілами артилерії, ракет, авіації. Це закономірний підсумок.

Інша справа – чи може Москва піти на провокацію? По-перше, ми таке вже бачили і не один раз. Чи здатна на такі речі ця влада, що відома "рязанським цукром" і вибухами будинків? Звичайно, що так і дуже легко. Інше питання, навіщо їй це зараз? Для того, щоб обґрунтувати мобілізацію? Так-от, я раніше сказав – поки що мобілізація як така є дуже дражливою темою. Є ще один важливий аспект. Найбільші проблеми, пов'язані з діями ЗСУ (наприклад, крейсер "Москва" чи обстріл газових платформ у Чорному морі) – Москва каже "ні, це десь покурили не там, детонація, ще щось".

Добру волю продемонстрували і поставили швиденько баржу з відбивачами радіосигналу. І димову завісу на кримський міст кинули. Відразу, зі старту.

Так, але вони все-таки уникають у всіх випадках звинувачувати Україну. От востаннє саме з Білгородом сказали, що ніби ЗСУ. А до цього вони весь час уникали цих заяв. Чому? Вони не хочуть саме провокувати населення. Оця вся нервозність, коли вже вимагають від губернаторів, від Путіна, від міноборони. "Ви нас захищаєте? А що ви робите?". Тобто виникає напруга. От у прикордонних областях хочуть окупувати. Ну й нічого страшного, все нормально. Подумаєш, нафтобаза вибухнула. Чи починалось із Міллєрово в Ростовській області, з військового аеродрому. Типу "та щось тут таке своє, не звертайте уваги".

Тобто все-таки вони не йдуть до кінця по цьому шляху, побоюючись, що населення може не так відреагувати. Тобто краще мовчати і не будоражити суспільство. Бо тоді ж запитають: "Це що, війна? Це нам що, гинути?". Навпаки заспокоюють – це не ЗСУ, армії там вже давним-давно нема, вони все деморалізовані, зброї немає, ми в них все забрали. Їм вигідніше цю ситуацію саме таким способом подавати. А не так – "небезпека реальна, у них там тепер HIMARS, вони нас всіх обстріляють, всіх уб'ють, за 70 кілометрів можуть стріляти". А населення може сказати: "А ми чого дохнути повинні? Вивозіть нас, щось робіть, будуйте нам будинки. Не в Білгороді, то хоч під Москвою, ми туди з задоволенням переїдемо".  І тут починаються проблеми військово-соціального характеру, які треба вирішувати. А вирішувати їх ніхто не планує. Тому я б сказав, якщо обстріли продовжаться (або оці загоряння , типу хтось не там покурив), то це може дратувати ситуацію значно сильніше, безумовно.

Ну, з другого боку, ще є такий момент – чинник “дєдушки". Багато років тому ми з вами намагались аналізувати подібні речі і вийшли до формули, що він мила не їсть. Тут з'ясувалося, що він наївся кривавого мила і все, і пішов у всі тяжкіє. Але в нього ж теж спрацьовує той чи інший інстинкт самозбереження. Тобто він відвів війська від Фінляндії. Він не почав прорубувати коридор до Калінінграда. Танкові колони десь там зупинились на кордоні з Польщею – тобто розмістились десь там у Білорусі, але в Польщу не пішли, і так далі. Тобто в нього є якийсь внутрішній інстинкт, який ним керує, чи там якісь голоси до нього промовляють – Івана Грозного і так далі. Неважливо, але по факту бачимо те, що він, в разі чогось, зупиняється. і тут питання – на чому він би зараз зміг зупинитись? Який би тригер спрацював, щоб він почав відповзати? Вони з Патрушевим можуть там довго й нудно демонструвати свою незламність, впертість, імперську міць і так далі. Але це понти. А насправді – що на вашу думку в ньому всередині могло б зіграти?

Так, це важливо. От моя відповідь – це інституціональність відповіді. Що це означає? От судіть самі – можна які завгодно продукувати загрози, але перед НАТО і перед небезпекою цієї 5 статті Вашингтонської декларації він зупиняється. З Литвою зрозуміло. Спробуєш пробити цей Сувалькський коридор – отримаєш війну з усім НАТО. Йому про це відверто кажуть. І в цьому, до речі, немає сумнівів, що НАТО розпочне війну. Так, розпочне спершу конвенційну, але ми розуміємо, яке співвідношення не на користь Москви буде. Навіть із Фінляндією та Швецією.

Пам'ятаєте, там доволі цікавий епізод був – там цей їхній придурок такий сивуватий  полковник-пропагандист. Його з армії звільнили у 90-х при Єльцині. Він казав "ми на Ґотланд висадимось", план указкою показував, як вони сядуть, блокувати всіх будуть, радіомовчання. І "всіх візьмемо – і Литву, і Швецію, і Фінляндію, і позбивали всі натівські літаки". Так що ж? Давайте! На Ґотланд – просто зараз.

На Аляску! Відкрилось вікно можливостей повертати Аляску.

Ну от ключове питання – яка би, я не знаю, формула можливого миру (тобто нашої перемоги), яка би влаштувала, наприклад, кремль. Для цього мало би бути що? Якась велика військова поразка? Чи він би під гнітом санкцій поступово почав би сипатись? Надзвичайно істотний момент – що би настільки могло заболіти в кремлі, що могло би настільки перестрашити чи еліти, чи Путіна особисто, щоб він нарешті погодився залишити нашу територію?

От просто з відведенням військ хоча б до ситуації 24 лютого – навіть не берусь судити. Це мало би статись щось неймовірне. А от зупинити бойові дії без вимог капітуляції, звернених до Києва, то я би вважав – якби НАТО зважилось ввести війська на захід України з якимось лагом – "ми вам даємо місяць,щоби все припинити, інакше ми рухатимемось у східному напрямку і будемо накривати міста парасольками".

Будемо рухатись в напрямку Калуги…

Навіть в напрямку Донецька вистачить, без Калуги. А якщо піде погано, то ми й дальше підемо. Давайте цю війну припинимо. Ми довго терпіли, довго чекали.

Що в нього залишається? Лише можливість вдарити мегатонними бомбами, почати термоядерну війну. Або по Україні вдарити тактичною бомбою – п'ятикілотонною чи двокілотонною. Ну, іншого в нього ж нічого немає. Проти НАТО у них більше нічого немає.

Вони заявили, що зараз збільшують угруповання до 300 тисяч. Хоча я думаю, вона там сягне 500-600 тисяч. Вони зараз і американські війська підтягнуть, знову почнуть бази рости – і навіть не в Рамштайні, а в Польщі, ще десь недалеко від Виборга, та ще й з ядерними боєголовками. У Польщі та Румунії будуть стояти ракети з ядерними боєголовками, бо всі знають, що в Калінінграді стоять "іскандери" з боєголовками.

Тому, чесно кажучи, я не впевнений, що за таких умов він зробить крок у напрямку термоядерної війни. Якщо таке почне відбуватися, йому дадуть місяць часу для того, щоб усе припинити. От у тебе є місяць, потім ми починаємо заходити. Це все офіційно – з урядом в Києві підписати угоду про часовий лаг. Вступ і покриття частинами території України "парасолькою НАТО". Не в один день, а рухатися поступово – спочатку західні регіони України, потім центральні, далі вся правобережна Україна. До Херсона, скажімо, там де в них плацдарм. А потім і туди, вибачайте.

Дуже цікавий момент – історія про візит, який не відбувся. Йдеться про рандеву між Путіним і Сі Цзиньпінем. Я бачив певні вкиди. Кажуть, що в Пекіні, м'яко кажучи, були дуже подивовані – це не використовуючи обсценно-матерну лексику. Відповідно зараз дружба з Путіним є дорожчою, ніж усі ці проблеми, що валяться на голову. Чи що відбувається? Чому оця зустріч чи то провалилася, чи зависла?

Я думаю, що її просто відмінили. Її може й обговорювали, він же був на початку лютого на олімпіаду. Він сидів з коциком окремо, а Сі Цзиньпін сидів з президентом МОК, на іншій частині трибуни. Я думаю, що Москва сприймала візит Сі Цзиньпіна як візит-відповідь на знак поваги. Бо обговорювати ж по суті немає чого. Пекін уже відмовив у всьому, в чому тільки було можна, в тому числі в воєнно-технічній підтримці. Крім риторики проти однополярного світу. А більше ми нічого й не бачимо з боку Пекіна. Якась неймовірна підтримка? А в чому вона виражається? В купівлі нафти та газу? Так вони й до цього купували, там не видно суттєвого приросту. Тим паче, що умови напівкабальні для Москви.

Навіщо Пекіну зв'язувати себе відносинами чи, тим паче, зобов'язаннями з країною, яка сама може виявитися призом у його боротьбі за вплив.

До речі, мало хто знає, але туди, куди приходить китайський бізнес, туди зазвичай приходить і китайська Тріада (тобто мафія). Як наслідок, потім приходять китайські спецслужби і китайські чиновники. Навіть на території Росії, там де компактно проживають і працюють китайці (на Далекому Сході), вони в основному підкоряються власним правилам всередині спільноти. Так, вони взаємодіють з російською владою, для цього в них є спеціальні різноманітні комунікаційні механізми – і люди спеціальні, і представники керівництва КНР. Але, розумієте, вони дедалі менше підкоряються правилам, які встановлені в Росії для звичайних аборигенів. Вони хочуть для себе особливих правил.

Якщо це й надалі розвиватиметься в цьому напрямку, то Сибір поросте якимись мегаанклавами, які складатимуться з китайців, які експлуатуватимуть природні багатства території.  А там ви вже розумієте, що й про війну мова не йтиме, бо там усюди китайці житимуть. Оформлять ці території офіційно чи ні, встромлять там китайський прапор чи ні. Але головне, що по суті він працюватиме на економіку Китаю, на його соціальний і демографічний ресурс. І цілком можливо, такі проєкти між Пекіном та Москвою можуть обговорюватись. Була така потужна історія по демаркації кордонів, після якої була втрачена дельта Амура – десятки квадратних кілометрів. Чому це не може трапитися в іншому вигляді, під іншим приводом? Ще раз чи сотню раз.

Порожня, незаповнена земля. Адже Росія за Уралом – це порожня країна. Її ні обороняти, ні освоювати нікому. 25 мільйонів там живе. А через Амур – там живе 1,5 мільярди, там компактність населення інша. Картинки можна глянути. Сараї і туалети на вулиці, а через ріку, через паркан – сяючі міста. Це не може тривати вічно. Так не може стагнувати одна територія, а буквально через кілометр-два-три, через ріку – зовсім інша картина.

Так-так, можливе таке поступове, повільне поглинання. З одного боку, дуже тішив би китайський прапор над Хабаровськом, але мене надзвичайно тішить і повернення нашого прапору на острів Зміїний. І на останок хотів би уточнити… Бути пророком чи футурологом  у такій справі як війна – справа невдячна. Але все одно – наскільки, на вашу думку, у кремля може вистачити сил на оцю літню кампанію?

Максимум, що вони можуть собі дозволити – це вийти на кордон іще й Донецької області, крім Луганської. На це буде затрачено стільки сил, що уявити собі наступ ще з Донецької області в напрямку Києва дуже складно, майже нереально. Можуть бути ще якісь потуги під Харковом через близькість міста до російського кордону. Але уявити собі якесь масштабне захоплення, як було заплановано спочатку, з висадкою в Київській області, з можливістю захоплення Києва та висадкою десанту з боку Білорусі в Гостомелі… Для цього немає сил.

Але ж натякають вони, що можуть немовби намагатись повторити. З другого боку, в нас вся країна вже на вухах ходить. Тобто такого фактору, як несподіванка, вже не буде.

Я впевнений, що такого не буде. Для цього потрібно не розуміти, як вони спочатку не розуміли, яким буде ступінь спротиву. А зараз вони це розуміють.

Ну посунуть вони знову на Київ. Уявіть – знову Буча, Гостомель, Ірпінь, Бородянка. Знову там іти. Не дай Боже, звісно. Вже не буде навіть того, що було раніше – з підпалами тощо. В полон не будуть брати, вбиватимуть всіх – командирів, таких-сяких, п'яних, косих, кривих, тих, хто здався.

І найцікавіше, Заходу цей сценарій теж підійде. Скажуть: ну слухайте, ми звісно думали, що ви барани. Але ж не настільки, щоб по другому колу повторяти. Давайте вже напевне все – ми й літаки дамо, і побомбимо вас. Це все пов'язано. Вони весь час наполягають на капітуляції, їм увесь потрібна добровільна капітуляція Києва. Що би вони не робили, будь-яку публічну розмову вони закінчують тим, що Київ повинен погодитись з нашими умовами. З якого дива? Чому? Які ви такі переваги продемонстрували? Так, вони пускатимуть в розхід тисячі солдатів на сході, опираючись на заяву, що ми спочатку планували допомогти "ЛНР", "ДНР" і ми її здійснюємо з виходом на конституційні (в їхньому розумінні) кордони Луганської та Донецької області. Для цього в них є якесь обґрунтування.

Але що в цей час буде відбуватись із Херсоном, наприклад? Його оборона набагато слабша і взагалі плацдарм – два боки і ріка – навіть географічно захищати складно. Тому насправді я вважаю, що найгірше, що загрожує Україні в цю літню кампанію – це вихід на адміністративні кордони Донецької області. Це найгірше, що може статися цього літа.