За крок до "китайського миру". Таємна зброя Заходу

Фахові історики сприйняли заяви Мензіса з величезним скепсисом і ледве стримуваними посмішками. Але автора доповіді це не зупинило. Він пішов далі та почав переконувати, що китайці випередили європейців у відкритті ще двох материків  - Австралії і Антарктиди. Єдиний континент, до якого уславлений флотодоводець так і не доплив, із сумом визнавав закоханий в його звитяги Мензіс, – це Європа. І підсумовував: якби Чжена Хе не зупинили, "володарями світу стали б китайці, а не європейці".

Книжка Ґевіна Мензіса, яка вийшла в тому ж 2002 році

Не важко зрозуміти, з яким натхненням виступ Мензіса сприйняли в Піднебесній. Адже китайці не перше десятиріччя нагадують світу про свого  "несправедливо забутого" першовідкривача. Хоча з тим, що мандрівки Чжена Хе для того часу були і справді грандіозними подіями – і за розмірами зібраного ним флоту, і за дальністю маршрутів - погоджуються навіть визнані фахівці. Та й які, власне, сумніви можуть бути в тому, що він допливав, скажімо, до Африки, якщо про це свідчать подарунки від місцевих володарів, які Чжен Хе привозив додому, зокрема й живий жираф? Навіть якщо Мензіс із ентузіазмом неофіта просто приписав китайцям мандри в Атлантиці, то в Індійському океані в цей час вони й справді панували – цілком можливо, їхній контроль за тамтешньою торгівлею був навіть жорсткішим за португальський у наступному сторіччі. 

Жираф, привезений до Китаю експедицією Чжена Хе

Пам’ятник Чжену Хе у Малацці. Фото автора

Економічна потуга Китаю за правління перших імператорів з династії Мін теж не підлягає сумніву. Зрештою, навіть за кількістю мешканців він тоді перевищував населення усієї тодішньої Європи. А у виробництві товарів розрив на китайську користь був ще більший – і зберігався аж до того часу, коли на Заході почалася промислова революція. До появи ж фабрик саме Європа потребувала східних товарів, віддаючи за них дефіцитне золото та срібло, а не навпаки. На відміну від американських чи африканських тубільців, військо Піднебесної була добре озброєне, зокрема й вогнепальною зброєю – останню і винайшли саме в Китаї і лише згодом її запозичили європейці. Якщо було потрібно, той же Чжен Хе не соромився доводити свою військову перевагу силою – як це сталося, приміром, на Шри-Ланці. Тож чому б не визнати, що в XV сторіччі світ і справді був у кроці до утвердження на всій планеті "китайського миру"?

Флотилія Чжена Хе. Реконструкція музею мореплавця у Малацці. Фото автора

Але ж не дарма кажуть, що історія не знає умовного способу. Можна, звісно, сперечатися з приводу того, чи міг світ п’ятсот років тому піти за Піднебесною, але ми знаємо точно: він урешті-решт пішов іншим шляхом. Шістнадцяте, та й наступні три сторіччя залишилися за Європою, двадцяте – за Сполученими Штатами, тобто знову ж таки за Заходом. І лише тепер Пекін намагається суперничати з ним – й то не на рівних. Тож що сталося в момент, коли, здавалося, Китай перебував на піку своєї могутності і впливу?

Зазвичай історики просто констатують, що після неймовірних успіхів Чжена Хе практика заморських експедицій несподівано й раптово була припинена імператорським розпорядженням. Пояснюють розпорядження тим, що в боротьбі за владу і вплив на володаря перемогли посадовці, пов’язані із великими землевласниками, джерела збагачення яких знаходилися в самому Китаю, а не за його межами. Вони обурювалися "марнотратством" і скаржилася, що далекі морські походи спустошували скарбницю і при цьому ніяк не "окуповувалися" - коштовні подарунки "розчинялися" серед придворних, а визнання політичної зверхності Китаю володарями далеких країн було здебільшого церемоніальним. Звісно, в скаржників був і особистий інтерес – адже вони сподівалися знайти державним грошам "краще застосування".

Імператор Чжу Чжанцзі, який наказав припинити заморські експедиції

Патріотично налаштовані китайські дослідники не втомлюються ганити мінських можновладців за жадібність і недалекоглядність - особливо помітну, на їхнє переконання, на тлі тогочасних європейців. Та водночас самі демонструють таку ж дивовижну короткозорість – ніби не помічаючи найсуттєвішої різниці між "двома світами" XV сторіччя. Яка полягала зовсім не в тому, що західні монархи цікавилися морськими експедиціями, а китайські сановники  – власними кишенями. Поневіряння того ж Колумба свідчать, що ані в Іспанії, ані в сусідніх європейських країнах володарі не виявляли суттєвого інтересу до його проєкту, а коли королева Ізабелла таки змилостивилася над прохачем - гроші на мандрівку мореплавцю довелося шукати самому. 

Саме в цей момент і виявилася головна відмінність між тогочасною Європою і мінським Китаєм – більшість тодішніх європейських експедицій фінансували не держави, а приватні особи та корпорації. І Америку завойовували, і морський шлях до Індії відкривали за гроші італійських і німецьких банків. А самі мандрівки і загарбницькі походи були ініціативою насамперед їхніх ватажків. Ернан Кортес, скажімо, вирушив захоплювати Мексику взагалі всупереч розпорядженню іспанської влади. Натомість Чжен Хе у свої мандри відпливав за вказівкою імператора і за державний кошт, а як тільки вказівки змінилися – покірно відправився "на пенсію".

Ернан Кортес біля Теночтітлана (сучасного Мехіко)

Це не означає, що приватної ініціативи чи підприємницького духу в Піднебесній не було. Навпаки. Саме за династії Мін відбувалося надзвичайне піднесення китайської економіки й торгівлі – і всередині країни і за її межами, де після мандрівок Чжена Хе з’явилися численні китайські громади. Але підприємництво в Китаї завжди залишалася упослідженим і підпорядкованим бюрократії – принаймні там, де держава була присутня. Винятком стали хіба що останні десятиріччя існування імперії Мін, коли та була вже зруйнована, тож навіть боротьбу із загарбниками її піддані змушені були врешті-решт взяти в свої руки. Але навіть така, цілком патріотична приватна ініціатива сприймалася як "порушення правил" і прирівнювалася новими володарями Піднебесної до розбійництва – за мовчазної згоди багатьох китайців. Цінність ієрархії в суспільній свідомості залишалася вищою за вагу особистих зусиль.

Чжена Ченгуна, який очолив спротив манжурським загарбникам в XVII сторіччі, і досі називають піратом 

Тим часом на Заході особиста ініціатива не просто заохочувалася. Інтерес європейських держав, що, звісно, не відмовлялися від заморських володінь і отримували від їхнього грабунку чималу долю, поєднувалася з приватним інтересом. Та це значною мірою був інтерес колонізатора і визискувача, але водночас - інтерес переселенця, що освоював і перетворював нові землі під прапором метрополії. В той час як для того ж Чжена Хе досить було визнання місцевою владою зверхності імператора з династії Мін і сумлінного виконання нею розпоряджень з Пекіну. Навіть поява китайської діаспори була лише побічним, але зовсім необов’язковим наслідком його мандрівок. Звичайно, і в китайської знаті були свої інтереси – але вони, як ми вже бачили, були спрямовані всередину самої Піднебесної. Або ж зосереджувалися на стосунках з "північними варварами" - цілком реальною на той час загрозою для існування Китаю. А така приголомшлива за формою експансія флотів залишилася в реальності чудернацькою "примхою сина неба".

Васко да Гама перед заморіном Калікута

Звичайно, жодний конкістадор не міг розраховувати на ресурси, співставні з ресурсами, які китайській імператор мав змогу надати китайському флотоводцю. Власне, і будь-яка європейська держава на тлі імперії Мін, якщо вже чесно, виглядала ліліпутом. До того ж ці "ліліпути" постійно сперечалися і воювали між собою. З точки зору тогочасних китайців – це демонструвало слабкість Заходу. Як дивно, але з цим, мабуть, погодилися б і тодішні європейці. Але сучасний дослідник може побачити в цьому радше перевагу – бо знає результат. Конкурентне змагання між державами насправді робило їх сильнішими і пристосованими до зовнішніх обставин, а ще - стимулювало жагу до експансії і розширення, яку не міг зупинити жодний імператорський указ.

При цьому політична конкуренція в Європі доповнювалася "ідейною". Адже саме за доби Великих географічних відкриттів тут почалася Реформація, а потім – Контрреформація. І релігійні війни не зводилися до фізичного знищення суперників (хоча й цього вистачало). У своїй основі це була боротьба за свободу переконань і за свободу слова, коли вчорашній чернець міг заявити в очі імператору, що "стоїть на своєму, і не може інакше" - і не загинути, а перемогти. І йшлося не лише про особисті свободи. Ця боротьба так чи інакше утверджувала у суспільній свідомості вагу раціональних аргументів, стимулювала – не в такій вже віддаленій перспективі - розвиток наукової думки. 

Мартин Лютер на Вормському рейхстазі

Європейська наука не лише навчилася використовувати китайські винаходи – порох, компас, книгодрукування – але й продукувала надалі нові, цілком практичні знання і технології. Звісно, палали багаття інквізиції та її протестантських "колег", ширилися заборони на книжки, але страт науковців, звинувачених у тому, що вони "прогнівили небо", дозволивши собі мати особисту думку, які практикували в мінському Китаї, не було. В Європі університети зберігали неабияку автономію, в них вчили вести дискусії та здобувати знання, а не просто готували чиновників до іспитів за правилами, що не змінювалися століттями. 

Іспити державних чиновників у Китаї

Зрештою, на Заході конкуренція тривала не лише між державами і конфесіями, а й між уже згаданами корпораціями та навіть окремими особами. Франсіско Пісарро насправді просто заздрив Кортесу – і вирушив завойовувати імперію інків. Французький король відмовився "ділитися долею у спадщині прабатька Адама" з імператором – і дозволив "своїм" піратам грабувати кораблі з краденим іспанцями американським золотом та сріблом. Голландська Ост-Індська компанія вибивала португальські гарнізони з островів прянощів і влаштовувала різанину суперників з такої ж Ост-Індської компанії, але британської. Навіть війна Нідерландів за незалежність була насамперед бунтом місцевих торгівців проти іспанських податківців. 

Морський бій між голландцями та іспанцями

Для підданих китайських імператорів події в Європі та навколо виглядали як якась незрозуміла і водночас жахлива вакханалія, тріумф безкінечного кривавого безладу, якому було необхідно покласти край – і якнайшвидше. Хай ціною "відновлення гармонії" стане тотальне закриття своєї країни  від "недосконалого" оточення. І в цьому полягала ще одна разюча відмінність між тодішнім Заходом і Сходом – саме в той час як Європа відкривала для себе світ і відкривалася сама, Китай все більше самоізолювався. Власне, це була цілком зрозуміла і логічна реакція ієрархічної, зосередженої на собі і спрямованої в традиційне минуле системи, якою від самого початку була імперія Мін. Але її наслідки насправді так само були невідворотними.

Макао – перша європейська колонія на теренах Китаю. Заснована через століття після мандрівок Чжена Хе

Звісно, в дослідників є право вважати, що в XV сторіччі Заходу просто пощастило. Бо вдало збіглися обставини і час. В тогочасних китайських імператорів і справді було вдосталь усього, чого тоді (і не лише тоді) так бракувало європейським монархам, – численних дисциплінованих підданих, природних ресурсів, грошей, земель, війська… Суто статистично цього насправді цілком могло вистачити для встановлення "китайського миру" - якби Піднебесна вирішила ними скористатися. Але так само очевидно, що й Захід мав те, чим пишається й досі – потужну приватну ініціативу, що спирається на особистий інтерес, досвід конкуренції в несприятливих умовах і визнання особистої свободи. Власне, це й була "таємна зброя", яка дозволила Європі зрештою перемогти. Незалежно навіть від відповіді на запитання, чиї кораблі першими досягли Америки, Австралії чи Антарктиди.