Я був би вкрай здивований, якби ЄС та Велика Британія змогли ефективно відповісти Путіну, - Генрі Марш

10 років не бачив тебе в нашій студії, і от ми знову зустрілися, щоб поговорити про вічні проблеми – війну, смерть і Російську Федерацію та її агресію.

Коли я вперше приїхав до України 32 роки тому, то відразу інстинктивно відчув, що це особлива країна. Молода нація, яка боролася за визволення після тривалих років гноблення з боку Росії. Тоді це було мені зрозуміло, адже я вивчав історію Східної Європи в Оксфордському університеті, перед тим як стати нейрохірургом.

Спершу моя діяльність в Україні була зосереджена на нейрохірургії, а саме на запровадженні новітніх технологій та доставці медичного обладнання з Лондона. Проте я швидко усвідомив, що за всім цим стоїть щось значно глибше, ніж просто медицина. Йшлося про допомогу Україні в її поверненні до Західної Європи після довгих років перебування в зоні впливу Росії.

Я ніколи не міг уявити, що почнеться війна. Думаю, мало хто вірив у можливість такого сценарію. І, безумовно, було жахливо спостерігати, як Путін і Росія, злякавшись вільної та успішної України, напали на неї в намаганні знищити.

Всі ці історичні вигадки Путіна – це повний абсурд. Йдеться не про території, а про його прагнення зберегти свою клептократичну імперію. 

Вільна та процвітаюча Україна є прямою загрозою для всього, що Путін уособлює, так само як і для інших диктаторів - в Ірані, Північній Кореї та Китаї.

Для Путіна успіх полягає в руйнуванні України. Але це також означатиме руйнування для всього світу, адже це свого роду передвісник повернення до націоналістичної, автократичної політики, яка  протягом століть призводила до мільйонів смертей у Європі.

А нема в тебе відчуття, що ми стоїмо на порозі Третьої світової війни? Можливо, якраз російська агресія проти України і є початком Третьої світової? Ти згадав про Іран, Північну Корею, диктатури, дуже багато крові, повне падіння моральних орієнтирів – новий світ. Таке відчуття, що ми стоїмо на порозі цього дивного нового світу, глобального перезавантаження, яке може закінчитися глобальним «землетрусом» - великою смертю, великими трагедіями. Нема в тебе відчуття, що ми на порозі великого Армагеддону?

Ні, я так не вважаю. Я переконаний, що Путін діє цілком раціонально. Він не має наміру застосовувати ядерну зброю. Однак він чудово розуміє, як можна налякати Німеччину та Америку, як у нас кажуть, брязкаючи своїми ядерними ракетами.

Гадаю, що справжня загроза від ядерної зброї полягає у випадковості. Якщо ознайомитися з численними ядерними інцидентами в Америці та Росії у 1950-1960-х роках, стає очевидно, що ризик ядерної війни частіше походив від нещасного випадку чи помилки, ніж від навмисного застосування зброї. Путін використовує загрозу ядерної війни виключно для того, щоб залякати Захід, зокрема американців.

Наразі Байден, хоч і надає певну допомогу Україні, постійно поводиться обережно, намагаючись не дратувати Путіна. І це виглядає жалюгідно. Якщо порівняти такі дії з відносинами між Рузвельтом і Сталіним або Джорджем Бушем і Путіним, стає очевидним, що американці часто не усвідомлюють, хто такі росіяни. А росіяни – це агресори. Тому інакше ніж наївними американців назвати я не можу.

Таке відчуття, що ці люди за рівнем компетентності є нижчими, ніж поріг проблем, яких настільки багато й вони настільки складні, що ці люди не в стані їх охопити, щоб знайти рішення. Тому Путіну комфортно вести свою лінію, погрожуючи ядерною війною. Від Путіна ми цього чекали, і 10 років тому ми з тобою про це говорили. Головне завдання – сформулювати відповідь колективного Заходу. Маргарет Тетчер змогла наважитися на боротьбу з Аргентиною за Фолклендські острови. А тепер я не бачу людей, які готові жорстко відповісти Путіну: якщо ти бомбардуватимеш Київ – ми будемо бомбардувати Москву. Такої відповіді нема, і ми в Україні через це надзвичайно переживаємо.

Я цілком поділяю це розчарування. Адже це не просто трагічно — це жахливо. Допомагати Україні на початку, але не довести справу до кінця — це не лише жорстоко, а й безвідповідально. Краще не допомагати зовсім, ніж дарувати надії, а потім їх безжально руйнувати.

Погляньте на історію США. Так, у Першій і Другій світових війнах вона зіграла вирішальну роль. І хоча основні бойові дії Другої світової війни відбувалися на Східному фронті, американська допомога мала колосальне значення. Але що було потім? В'єтнам: Америка обіцяла врятувати його від комунізму. І чим це завершилося - до влади прийшов комуністичний режим. Афганістан: вони казали, що звільняють його від талібів. І що сталося - таліби повернулися. Ірак: вони обіцяли встановити демократію. І чим це обернулося -  повною катастрофою. Історія американської зовнішньої політики після Другої світової війни рясніє прикладами некомпетентності, і це просто жахає.

Зараз Україна, вільна та демократична країна, стоїть перед загрозою знищення з боку Росії, а якою є відповідь Заходу - так, ми допоможемо, але лише трохи. Це трагічно і викликає у мене глибоке обурення. З іншого боку, якщо зараз переможе Трамп, то Боже, бережи нас усіх.

А британський прем’єр-міністр Стармер усвідомлює, що Великій Британії доведеться вступати у війну, для того щоб виконувати свої обов’язки, пов’язані з євроатлантичною спільнотою. Якщо якась ракета прилетить у Вільнюс, чи Варшаву, чи в Будапешт, тоді доведеться давати відповідь. Я собі уявляю: зараз ми сидимо, більше сотні «шахедів» прилетіло в Україну, а в Лондоні все тихо й мирно. І ми розуміємо, що в Йоркширі люди не думають про російську агресію проти України. Вони п’ють пиво й кажуть: так, Путін дуже погана людина, - і не думають про те, що через місяць чи рік, невідомо коли, доведеться виходити з цього стану спокою, бо війна насувається.

Кім Чен Ин готовий відправляти своїх солдатів убивати українців, готовий атакувати Україну, а можливо, й інші європейські країни. Нема відчуття, що війна не за горами, що, можливо, вона вже поблизу Великої Британії?

Ні. І, можливо, я помиляюся, але мені здається, що Європа швидше піде на поступки Путіну, ніж ризикне розпочати війну. Я був би вкрай здивований, якби ЄС та Велика Британія змогли ефективно відповісти Путіну, якби той вирішив вторгнутися в країни Балтії. Вважаю, що НАТО було б складно відреагувати на такий виклик. Але ніхто не може знати цього напевно. Історія надто непередбачувана і часто розвивається під впливом випадкових подій. Скажімо, якби в Сараєво не було вбито ерцгерцога, можливо, ми ніколи не мали б Першої світової війни. Невеликі, на перший погляд, події, подібно до змахів крил метелика, можуть призвести до ураганів на іншому боці світу. Тому бути впевненим у чомусь просто неможливо.

Проте я вважаю, що, якби Путін був серйозно націлений повернути Балтійські республіки, багато європейських політиків не були б здатні координувати рішучий опір. 

І знову ж, хто може це спрогнозувати? Важливо зауважити, що в багатьох європейських країнах проросійські праві партії, такі як AfD у Німеччині та Vox в Іспанії, отримують дедалі більше підтримки. А в Австрії з кожним тижнем спостерігається зростання радикальних нацистських настроїв. Натомість у Великій Британії існує острівна ментальність: у нас усе гаразд, ми маємо Брекзит, а що відбувається в решті світу — це не наша проблема. Таке ставлення, звісно, є нерозумним, але водночас воно дуже характерне для британців.

А чому ти взяв і приїхав, адже міг по зуму читати лекції, міг допомагати Україні віддалено, але ні – ти приїжджаєш, їздиш по тих містах, даруєш віру, надію і любов. Ми звикли, що таку місію реалізують або політики, або військові. А тут британський нейрохірург приїздить в Україну. І не лише у відносно безпечний Львів. Хоча зрозуміло, що ракета може прилетіти у твій готельний номер чи авто, ти приїздиш на схід України, до Києва, ти допомагаєш. І твій приклад дуже важливий, відчувати, що легендарний Генрі Марш тут, він приїхав - отже, не все так погано. Чому ти наважився приїхати?

Якби я не приїхав сюди, то відчував би, що зраджую своїх українських друзів і саму Україну, країну, яку підтримую вже майже половину свого життя. У мене немає вибору — я мушу бути тут. Моїй дружині важко з цим змиритися. Щодня я змушений писати їй повідомлення, щоб підтвердити, що я живий і що не було ракетних обстрілів. У нас навіть жарт свій є. Якщо ввести слово "сирена", то гугл видасть картинку русалки, тобто сирени – міфічної істоти з "Одіссеї" Гомера, яка зачаровувала своїм співом. Тому щоранку я надсилаю їй повідомлення: "Жодних русалок", - і це хоч трохи заспокоює її.

Проте в мене немає іншого вибору. Я мушу приїхати. Так, робота важка, і, звичайно, моє життя було б простішим, якби я залишався вдома, але я повинен це зробити. Перед поїздкою я не відчуваю великого занепокоєння. Я пообіцяв дружині, що не поїду на схід, оскільки я не військовий хірург і не зможу там допомагати. Я усвідомлюю, що моя місія тут полягає в тому, щоб говорити: "Я тут. Я люблю Україну. Ви не повинні втрачати надію". Адже без надії у нас не залишається нічого.

І, попри всю жахливість ситуації, Україна продовжує боротися. Розумієте, проблема полягає в тому, що Україна показала набагато кращі результати, ніж того очікували всі — німці, американці, усі думали, що вона впаде, як картковий будиночок. Вони вважали, що можуть надати невелику допомогу й цього буде достатньо.

Але Україна виявилася настільки сильною і настільки ефективною в протистоянні російському агресору, що це заскочило Захід зненацька.

Вони почали підтримувати Україну, але потім зупинилися, не віддаючись до кінця, навіть забороняючи Україні атакувати віддалені російські бази, — і це абсолютно неправильно.

Коли Фінляндія і Швеція оголосили про вступ до НАТО, Путін погрожував наслідками, але нічого не сталося — жодних наслідків. Це все порожні погрози. Хуліганська маячня. Вивчаючи російську історію, я зрозумів, що залякування – це звичний для Росії спосіб ведення бізнесу.

На фронті поранення жахливі, поранення голови, хребта, ампутації кінцівок – це жахливо. Наші медики роблять чудеса, але нам потрібно збільшувати обсяг військово-медичної допомоги, треба навчати людей додаткових прийомів, посилювати інтеграцію дорогої західної медицини й нашої медицини, яка під час війни є формально безплатною. Зрозуміло, що це все гроші, та наші бійці потребують невідкладної хірургічної та нейрохірургічної допомоги. Які проблеми ти бачиш зараз у нашій медицині? Не завжди наші медики можуть донести таку інформацію.

Я не військовий хірург, а цивільний нейрохірург, який працює в мирний час, тому мені важко повністю відповісти на це питання. Чесно кажучи, я знаю, що багатьох важкопоранених українських солдатів відправляють до лікарень Західної Європи, але точна статистика,  скільки їх, мені невідома.

Під час мого останнього візиту до Львова чотири місяці тому я відвідав реабілітаційний центр Superhumans у Винниках і був вражений. 

Це фантастичний сучасний заклад, який, як мені сказали, є найкращим в Україні. Однак на кожного солдата з ампутованою кінцівкою, який лікується в цьому центрі, припадає багато інших поранених, які не мають доступу до такого рівня допомоги.

На кожного загиблого солдата, що, безсумнівно, є трагедією, припадає три-чотири тяжко поранених, і ці молоді люди нестимуть свої травми як тягар до кінця життя. Україна також буде змушена нести цей тягар протягом багатьох років. Америці довелося зіткнутися з цією проблемою після війни у В’єтнамі, Афганістані та Іраку — багато її ветеранів страждають від важких психологічних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Жахливий тягар страждань накопичується і продовжуватиме відчуватися ще багато років.

Проте існують ефективні методи лікування. Сучасні підходи до лікування ПТСР є досить перспективними. Хоча це не моя спеціалізація, я не впевнений, наскільки ефективно західні знання, особливо американські, з їхнім великим досвідом лікування ветеранів, передаються українським лікарям. Але дуже сподіваюся, що це відбувається.

А якщо, наприклад, була б змога залучити потужні провідні медичні центри Великої Британії, Франції, Німеччини та Сполучених Штатів, наскільки це було б дорого й чи вдалося б це централізувати. Часто наші військові їдуть на лікування до Варшави, чи до Берліна, чи часом до США, - тобто є такі програми. Але треба всім, всьому західному людству осмислити цей досвід новітньої війни, коли використовують розривні боєприпаси, коли можливе використання хімічних речовин – росіяни регулярно використовують хімічні отрути на полі бою. Медицина має сказати своє слово й шукати швидкі відповіді, хоча це дорого й там є своя бюрократія та свої медичні клани.

Так, солдати мають безліч складних травм, і їхнє лікування потребує злагодженої командної роботи. Деякі з цих травм, особливо травми обличчя, жахливі. Хоча такі ушкодження не завжди загрожують життю, якщо залишити людину зі спотвореним обличчям, вони можуть повністю зруйнувати його.

Лікування цих травм надзвичайно складне й вимагає співпраці стоматолога, очного хірурга, пластичного хірурга, нейрохірурга та ЛОР-хірурга. Це ідеальний приклад необхідності злагодженої командної роботи. Чи відбувається таке в Україні зараз, не знаю. Так само я не певен, чи надають європейські уряди скоординовану допомогу в цьому плані.

Мені відомо, що багато британських хірургів працюють в Україні, але, ймовірно, як і в моєму випадку, це здебільшого індивідуальні ініціативи. Координація, безумовно, була б значно ефективнішою, але я не впевнений, чи нині вона існує. Повинна бути злагоджена співпраця між європейськими країнами та Великою Британією, адже, попри Brexit, я все ще вважаю нас частиною Європи. Однак я не знаю, чи відбувається це на практиці. Було б чудово, якби така координація існувала.

Військові, які беруть участь у боях, дуже часто переживають не через можливу свою смерть і навіть не через можливе каліцтво, а через те, що каліцтво може залишити їх на ліжку назавжди. Ідеться про дуже складні операції, пов’язані з хребтом, відновленням нейроволокон. Що зараз являє в медичному аспекті спроба працювати з відновленням рухливості, втраченої внаслідок ураження хребта? Чи є зараз якийсь поступ у медицині?

Знову хочу згадати центр Superhumans у Львові, який справив на мене велике враження, зокрема їхні передові протези для рук і ніг. Дослідження травм хребта є неймовірно дорогими та складними. 

Наприклад, у Франції розробили екзоскелет, що дозволяє людині з паралічем нижньої частини тіла ходити, хоч і з обмеженою рухливістю. Але ця історія коштує мільйони доларів. І хоча проводиться багато досліджень, вони все ще перебувають на ранніх стадіях.

Багато українських солдатів могли б отримати користь від цих розробок, але знову ж таки, це питання фінансування. Вартість дуже висока, і наразі не існує чудодійних ліків чи досконалих електричних систем для повного відновлення. Проте є багатообіцяючі дослідження щодо підключення нервів у руках до протезів, а також з’єднання нервів у шиї. Також ведуться роботи з використанням комп’ютерів та електродів, навіть у мозку. Але, як я вже згадував, ці технології перебувають на ранніх етапах розвитку й залишаються дуже дорогими, що створює значні труднощі.

А те, що стосується уражень головного мозку внаслідок поранення голови? Хочеться вірити, що навчаться вирощувати нові кінцівки. Ми побачили клоновану вівцю, клоновану свиню. Сподіваюся, що побачимо технологію, яка допоможе виростити кінцівки. Можливо, вони будуть іншими чи недосконалими, та я хочу вірити в це.

І є ще питання головного мозку, втрати зору, слуху, важливих рефлексів. Як зараз з операціями на головному мозку?

Наразі наші можливості щодо відновлення мозку обмежені. На відміну від шкіри, кісток, серця чи печінки, мозок не має таких відновлювальних властивостей. Він здатен до певного самовідновлення, але не настільки ефективно, як інші органи.

Колись багато сподівань покладалося на імплантацію клітин мозку, зокрема використання ембріональних клітин для лікування хвороби Паркінсона. Однак ці експерименти не дали бажаних результатів. Незважаючи на те, що випробування були революційними, вони не призвели до значного успіху.

Отже, з точки зору фізичного відновлення мозку ми поки що не маємо можливості досягти цього. Мозок надзвичайно складний, і оскільки ми досі не маємо повного розуміння, як він функціонує, я не очікую швидкого прогресу в цій галузі найближчим часом.

Усе, що ми можемо зробити, — це зосередитися на реабілітації, допомагаючи людям з черепно-мозковими травмами жити якнайкращим можливим життям. Це також включає підтримку їхніх родин, оскільки часто саме на них лягає найбільший тягар. Для цього потрібні зусилля, ресурсна підтримка, фінансування та навчання спеціалістів.

Хочеться вірити, що будуть державні програми, хоча страхова медицина – це дуже складно, гроші на такі глобальні речі є далеко не в кожної сім’ї.

Одна з твоїх останніх книжок присвячена дослідженням в онкології. Ми всі сподіваємося, що  прекрасна світова медицина рухається в певному напрямку, що винаходять нові засоби й методи, які допоможуть цю мутацію принаймні зупинити. Які зараз є нові кроки й підходи до лікування раку?

Останніми роками спостерігається значний прогрес, особливо в галузі імунотерапії, де імунну систему тренують для боротьби з раком. Проте це лікування є дороговартісним. Воно відоме як таргетна хімієтерапія, що передбачає видалення частини пухлини, а відтак навчання білих кров'яних клітин пацієнта атакувати цю пухлину. Даний підхід продемонстрував обнадійливі результати для деяких видів раку, проте не для таких поширених, як рак молочної залози, кишківника та простати. Натомість він виявився особливо ефективним для деяких форм лейкозу та раку крові.

Імунотерапія виявляється надзвичайно ефективною, але її вартість становить близько півмільйона доларів на пацієнта. Також ведеться захоплива робота з технологією мікроРНК, яка схожа на технологію мРНК, що використовувалася в розробці вакцин проти COVID-19, і нині досліджується як потенційна вакцина проти раку. Таким чином, у цій галузі відкривається цілком новий світ можливостей.

Однак важливо пам'ятати, що врешті-решт ми всі рано чи пізно помремо. Рак, як правило, є хворобою літніх людей. Якщо нам вдасться продовжити життя літніх людей ще на 10 чи 20 років, вилікувавши рак, це може призвести до іншого тяжкого тягаря: вони можуть померти від хвороби Альцгеймера, в лікуванні якої поки що не досягнуто значного прогресу.

Я підтримую прогрес у дослідженні раку, частково тому, що сам хворий на рак на пізній стадії, але розумію, що за все потрібно платити, і ситуація складна. Ми не можемо жити вічно. Особисто я вважаю, що одна з найбільших проблем сучасності — і одна з найбільших трагедій в Україні — це доля дітей.

На Заході ми витрачаємо великі кошти на дослідження раку, щоб допомогти літнім людям, таким як я, жити довше, проте нехтуємо дітьми.

Але наше майбутнє за нашими дітьми, і ми знаємо, що погане дитинство, особливо в перші два-три роки життя, може мати тривалі наслідки. Це як молоде дерево, якщо воно було пошкоджено на початку свого росту, то навряд чи виросте прямим.

У таких країнах, як Англія, попри наявність багатьох мільярдерів, спостерігається високий рівень дитячої бідності. Це створює серйозну соціальну проблему. Психологічні травми, яких зазнають українські діти через війну, матимуть тривалі наслідки впродовж всього їхнього життя. Чимало дітей було викрадено та вивезено до Росії, що лише посилює жахіття цієї трагедії. Втрата молодих солдатів, руйнування довкілля та міст на сході України — це все спустошливі наслідки, і, на жаль, в таких умовах майже немає вибору як такого.

А чому хімієтерапія є такою дорогою? Чому курс лікування від раку такий дорогий? Адже аспірин дешевий, пеніцилін дешевий. Великі компанії хочуть заробляти, зрозуміло, а якийсь водій автобуса не може заплатити такі гроші, як мільйонер. Це є колосальна несправедливість, людям треба давати шанс. І функція держави – давати людині можливість вижити за таких умов. Чи вдасться домовитися з великими фармацевтичними компаніями, які виробляють препарати для хімієтерапії? Адже догляд лікарні здатні забезпечити.

Погоджуюсь. Коли велику фармацевтичну компанію, яку на Заході часто називають "біг-фарма", запитують, чому їхні ліки такі дорогі, вони часто відповідають, що розробка, випробування та вихід на ринок нових препаратів коштує дорого. І хоча це дійсно так, з огляду на численні регуляторні вимоги виникає інше запитання: чому вони витрачають на рекламу втричі більше, ніж на дослідження і розробку?

Відповідь очевидна: фармацевтичні компанії не є альтруїстами, вони функціонують як бізнеси, а отже розглядають пацієнтів як засіб для заробляння грошей і особливо їх не цінують. Ця проблема частково пов'язана з державним регулюванням у Сполучених Штатах, яке зазнало змін в останні роки. Фармацевтичні компанії мають можливість відносно вільно встановлювати ціни.

На відміну від цього, в Англії існує система переговорів із фармацевтичними компаніями, що допомагає встановлювати значно нижчі ціни на ліки порівняно зі США. 

Схожа ситуація спостерігається і в Канаді. Однією з основних проблем у США є те, що фармацевтичним компаніям дозволено рекламувати свої препарати безпосередньо населенню.

Коли людина, хвора на рак, бачить рекламу "чудодійних" ліків для онкохворих, вона тоді йде до свого лікаря з проханням виписати саме ці препарати. Вся ця реклама може ввести в оману, оскільки пацієнти дуже часто піддаються впливу маркетингових стратегій фармацевтичних компаній. Тому дозвіл на рекламування ліків серед населення викликає серйозне занепокоєння.

Крім того, фармацевтичні компанії витрачають величезні суми на переконання та навіть підкуп лікарів, що є ще однією важливою проблемою. І хоча законодавство могло б змінити цю ситуацію, фармацевтичні компанії є потужними гравцями, здатними впливати навіть на політичні рішення.

Весь світ зараз мутує. Мутує РФ, вона вчиться, російський вірус сполучається з вірусом Північної Кореї, продукує іншу форму насильства. Мутують мікроорганізми, але ж ми не можемо нескінченно вживати антибіотики пеніцилінової групи, треба постійно шукати нові. Є ще проблема мутованих інфекцій – так звана шпитальна суперінфекція, яка забирає дуже багато життів. Що сьогодні являють собою антибіотики нових груп?

Стійкість до антибіотиків є серйозною загрозою, яка, з одного боку ще поки не досягла масштабів кліматичних змін, і все ж стрімко набирає обертів. Ця проблема частково виникає через нерегульоване використання антибіотиків у сільському господарстві, зокрема в таких країнах, як США та Китай. У процесі вирощування свиней і корів антибіотики часто використовують для стимулювання швидшого росту та збільшення м'язової маси. Проте така практика сприяє розповсюдженню мікроорганізмів, зокрема бактерій, які стають стійкими до цих ліків.

Сучасна медицина значною мірою залежить від антибіотиків. Якщо протягом наступних п'ятнадцяти-двадцяти років ми не знайдемо нових антибіотиків, ми зіткнемося з серйозною кризою.

Основна проблема полягає в тому, що фармацевтичні компанії не отримують великого прибутку від антибіотиків, оскільки вони відносно недорогі, що призводить до низької прибутковості. Замість цього компанії віддають перевагу розробці дорогих препаратів для лікування раку, які забезпечують вищий прибуток.

У зв'язку з цим розуміємо необхідність державного регулювання, яке стимулювало б фармацевтичні компанії інвестувати в дослідження нових антибіотиків. Наприклад, уряди могли б запровадити фінансові винагороди на суму, скажімо, 20 мільйонів доларів за розробку нового антибіотика. Без такого втручання малоймовірно, що компанії будуть надавати пріоритет цій важливій галузі. Знаю, що Білл Гейтс активно підтримує це питання і робить значний внесок у вирішення критичної проблеми антибіотикорезистентності.

А де поділася епідемія коронавірусу? Нам пророкували, що це буде кінець, але ми пережили епідемію, і зараз її немовби й нема – хоча ВООЗ її не скасовувала.

Я не є епідеміологом, але, наскільки мені відомо, серед населення спостерігається зростання стійкості до коронавірусу. Цей вірус починає нагадувати історію з грипом і вже не становить такої великої загрози, як раніше. Завдяки вакцинації ми здобули певний рівень імунітету, і хоча COVID-19 все ще поширений, у більшості людей він уже не викликає серйозних захворювань. Проте вірус може мутувати і змінюватися, що дає змогу йому знову ставати більш небезпечним, подібно до того, як постійно мутує грип. Крім того, завжди існує ризик виникнення нових пандемій, викликаних іншими вірусами. COVID-19, безсумнівно, не стане останньою пандемією; ймовірно, подібні виклики чекають на нас у майбутньому.

Крім війни й великої глобалізації, яку ми не контролюємо, є ще реакція людського мозку. Складається враження, що час починає текти швидше, події прискорюються. Наша молодь стала залежною від ґаджетів. Віртуальний світ, реакція на месенджери стає хворобою. І ці всі речі супроводжують появу нового покоління. Чи проводилися відповідні досліди на Заході? Можливо, є якісь свої спостереження?

І тут я поділюсь не своїми спостереженнями. Моя дружина, Кейт Фокс, відома антропологиня з Англії, займається дослідженням цифрових медіа та сучасного життя, пов'язуючи їх з нашою еволюцією протягом мільйонів років, тобто від життя на деревах до ходіння на двох ногах, від мисливців-збирачів до розвитку міст, тиранії, рабства та всіх негативних аспектів, включаючи інфекції та пандемії, що виникали внаслідок змін епох.

Кейт звертає увагу на те, що на Заході б'ють на сполох щодо того, як часто діти використовують телефони та цифрові медіа. Хоча багато вчених стверджують, що це може шкодити психічному здоров'ю дітей, серйозні соціологічні дослідження про дітей і соціальні медіа, включаючи смартфони, не надають переконливих доказів того, що це завдає серйозної шкоди.

Моя дружина вважає, що нам потрібно поставити інше запитання. Дійсно, серед молоді на Заході спостерігається зростання проблем із психічним здоров'ям. Однак, можливо, це не пов'язано з використанням цифрових медіа. Цілком ймовірно, що на тривожність впливають їхні занепокоєння щодо зміни клімату, війн та нестабільності сучасного світу.

Коли я згадую про світ, у якому виріс 70 років тому в Оксфорді, Англія, він був простим, передбачуваним і безпечним. Натомість світ, у якому живуть молоді люди сьогодні, будь то на Заході чи в Україні, виглядає лячним і загрозливим.

 Це може пояснити, чому сьогодні діти все частіше стикаються з проблемами психічного здоров'я в порівнянні з минулим. І, хоча це не обов'язково пов'язано з залежністю від соціальних мереж, молодь часто використовує їх як засіб для подолання тривог, що виникають через численні виклики сучасного світу.

Це стосується і нашого майбутнього. Нова генерація, яку ми не до кінця розуміємо, як вона формується, буде формувати світ, можливо, через 5 чи 10 років, стане менеджерами середньої та вищої ланки. Я дуже слабо розумію, що відбувається в голові Ілона Маска – він крутий, спілкується з Трампом, вони можуть щось таке наконструювати, що в цьому не захочеться жити.

З другого боку, є стабільна людська природа: людина - ссавець, вона має базові потреби, вона теплокровна, з температурою 36,6 градуса. І тут ми опиняємося в такому дивному світі, де так багато подразників, а ми просто неготові. Яка природа людського мислення, трансформації мислення в теперішній час, коли з’являються додаткові виклики, коли все мерехтить? Але ж людська природа реагує на холод чи на біль, коли вкололи палець – людина забирає руку. А коли вкололи мозок, – з’являється якась інша реакція?

Обговорюючи таких впливових осіб, як Ілон Маск і Дональд Трамп, важко не замислитися над тим, як одна чи дві людини можуть мати такий величезний вплив. Це явище є антидемократичним і виникає внаслідок того, що заможна еліта та великі фінансові інтереси фактично захопили політичну систему в багатьох країнах, зокрема в США та Великій Британії.

Це питання викликає глибоку стурбованість. Нерівність, що є найглибшою прірвою між багатими та бідними, призводить до нещастя обох груп, викликаючи соціальну нестабільність та інші проблеми. У більшості західних країн спостерігається значне зростання нерівності, що стало можливим завдяки глобалізації та розвитку світового ринку.

Хоча Ілон Маск безперечно є талановитим підприємцем, який заснував такі компанії, як PayPal, SpaceX і Tesla, це не дає йому права управляти світом або вирішувати, як має відбуватися життя суспільства. 

Ситуація виглядає абсурдно. Нам необхідно демократично переосмислити нашу політичну систему і прагнути повернутися до практик 30-40-річної давності, коли заможні люди сплачували значно вищі податки. Однак через глобалізацію досягти цього вкрай складно. Якщо підвищувати податки для багатих, є ризик, що вони просто покинуть країну і переїдуть до держав із нижчими податковими ставками. Це створює непросту задачу для розв'язання, але ми повинні усвідомлювати, що нерівність шкодить усім нам.

Але ж тоді якщо людська природа перебуває в таких обставинах і людина неготова, це означає, що людина змінюватиметься. Чи є розуміння, в який бік вона буде змінюватись?

Наскільки нам відомо, людський мозок зазнав незначних змін протягом сотень тисяч років. Homo sapiens, якими ми є, з'явилися близько 300 000 років тому, і наш мозок сьогодні не суттєво відрізняється від мозку ранніх Homo sapiens.

Твердження, що люди за своєю природою є добрими або поганими, є хибним. Все залежить від обставин. Люди можуть вчиняти погані вчинки в негативному середовищі та добрі вчинки в позитивному. У нас є вроджені схильності та глибокі емоційні потреби, сформовані нашою історією життя в малих групах як мисливців-збирачів у Великій Рифтовій долині Східної Африки. Я вважаю, що наші емоційні потреби в любові, дружбі та спільноті залишатимуться незмінними.

Моя дружина, дослідниця, яка набагато розумніша і начитаніша за мене, є великою прихильницею Теорії особистісного самовизначення. Вона стверджує, що для нашого процвітання необхідні три основні речі. Це як коли ви купуєте рослину, на ній є етикетка з рекомендаціями щодо догляду, в якій зазначені умови, в яких вона буде процвітати, такі як температура, вологість і добрива. Так от, за її словами, люди в цьому плані не відрізняються від рослин. Якщо ви звернете увагу на «етикетку» догляду за людиною, то побачите, що нам потрібні автономія, свобода та відчуття контролю над власним життям. Також нам важливо відчувати, що наше життя має сенс, і бути частиною соціальної групи, де нас цінують. Отже, автономія, відчуття сенсу і мети, а також третій компонент, який я не можу точно пригадати, є надзвичайно важливими. Кейт Фокс вважає, що ці ідеали відповідають принципам Французької революції: свободі, рівності та братерству. Коли ми маємо ці елементи, ми можемо бути щасливими.

Однак сучасне життя, особливо після неолітичної революції, ускладнило задоволення наших потреб. З'явилося рабство, диктатори на кшталт Путіна та багато інших проблем. Значною мірою це пов'язано з технологіями, які можуть бути як інструментом для розширення можливостей, так і зброєю для знищення.

Технологія може мати вигляд палиці, якою можна відбиватися від тигра, або автомата Калашникова — принцип один і той самий. Ми створили технології, які ускладнили наше життя, але водночас вони зробили нас успішнішими. Адже якщо б ви стояли голими в африканській Великій Рифтовій долині, лев легко вас з'їв би. Однак якби поруч із вами було 20 людей, озброєних палицями, лев, швидше за все, втік би.

Отже, технології стали визначальним чинником нашого успіху. Це стосується не лише сучасних інновацій, таких як фотоапарати й ракети "Іскандер", а й простих інструментів, як-от палиці та камені, які використовувалися 300 000 або навіть мільйон років тому.

Всі переживають зараз невроз, депресію. Ситуація важка, і ми не бачимо світла в кінці тунелю. Але є речі, за які ми всі тримаємося, які допомагають нам жити й сподіватися, християнські цінності – віра, надія, любов. Можливо, на щось варто звернути увагу, щоби знайти опору під ногами, бо навколо якщо не Армагеддон, так потоп, а попереду смерть у будь-якому разі. Як нам зберігати себе в цей важкий час?

Пережити все це вам допоможуть ваші друзі, ваша сім'я, а ваша віра в українську справу нагадуватиме вам, що ви боретеся за найцінніше - за свободу, волю та гідність. Це дуже важко, але саме в цьому полягає ваша сила.