Коли спорт перетворюється на війну

Останнім часом, стосовно подій у країні, у більшості наших спортивних функціонерів та спортсменів виникло, виникає або виникне питання, на яке кожен з них повинен буде дати свою суто особисту громадянську зважену відповідь. Від цієї відповіді багато в чому буде залежити їх майбутнє у спорті та подальшому житті. Особливо це стосується наших співгромадян, що проживають у Криму, або тісно з ним пов´язані. Думаю, це дуже нелегкий вибір.

Але сьогодні, у рамках спортивного блогу на політично-новинному сайті, хотів би поговорити про те, чи існує або має бути зв´язок між політикою та спортом. Чи можливий взаємний вплив цих важливих видів людської суспільної діяльності, або, за словами деяких наших функціонерів та політиків, ці сфери потрібно розрізняти та розмежовувати, дотримуючись відомого принципу «Спорт поза політикою».

Як завжди, хочу наголосити, що викладені далі думки є суто власним баченням та особистою позицією щодо предмету блогу.

Спочатку трохи історії. Якщо залишити поза увагою другорядні моменти, можна дійти висновку, що спорт, як і міжнародна державна політика, мають собі на меті схожі завдання і використовують майже однакові методи для їх вирішення.

Навіть виникнення та розвиток, схожого на сучасний, спорту у Стародавній Греції як більш-менш регламентованого змагання за сталими правилами, має завдячувати постійним воєнним кампаніям еллінів та розвиненому у ті часи культу сили та краси (а, отже, і здоров´я) тіла. А війна, як відомо, це, перш за все, найбрутальніший інструмент політики. В ідеалі, звісно, спорт повинен бути вище за політику. Старше покоління ще з радянських часів пам´ятає гасло «О, спорт, ти - мир». Але, за неупередженого аналізу подій навіть тільки останнього століття, ми дійдемо невтішного висновку, що спорт, на жаль, ніколи не був самостійною сферою людської діяльності. Весь час спорт, як і, певною мірою, мистецтво, наука чи культура, «обслуговував» її величність політику. А також, без перебільшення, був її частиною та засобом досягнення певних, суто політично вмотивованих, цілей.

На мою думку, тема відносин та взаємовпливу спорту та політики вражаюче масштабна, що може слугувати серйозною темою для дисертації. Політика та спорт настільки пов´язані, що сьогодні важко уявити будь-яке змагання на найвищому рівні, яке б було повністю вільне від політичного підтексту.

Причому, різні спортивні види мають свої «класичні» протистояння. Зазвичай, ці протистояння майже ідентичні політичним антагоністам. Згадаємо тільки легкоатлетичні, хокейні або баскетбольні битви колишнього СРСР (а зараз Росії) проти США, «німецькі дербі» у футболі, легкій атлетиці, ковзанах та велоспорті ФРН проти НДР, а також «особливого» ставлення до радянських спортсменів з боку їх колег з певних країн соціалістичного табору після політичних подій у цих регіонах.

Іноді у цих «битвах гігантів» брали участь кубинці (легка атлетика), румуни (гімнастика), або болгари (важка атлетика). За останнє століття можна пригадати, принаймні, дві Олімпіади - у Москві та Лос-Анжелесі - що були бойкотовані певними країнами за суто політичними мотивами.

Слід зазначити, що сучасні Олімпіади часто стають заручниками саме політичних проблем. Як тут не згадати літню Олімпіаду у Берліні 1936 року, невдовзі після приходу нацистів до влади у Німеччині, коли МОК навіть зробив публічне зауваження Гітлеру про необхідність тиснути руки виключно всім переможцям, незважаючи на так звану «расову належність».

Або відомі «мюнхенські події» 1972 року, коли від рук терористів загиноло 12 людей. Також ні для кого не секрет, що за рахунок організації та успішного виступу у змаганнях найвищого рангу країни намагаються або вирішити, або приховати певні політичні та економічні проблеми.

У зв´язку з цим згадується остання зимова Олімпіада у Сочі, фінал европейського футбольного чемпіонату в Україні, відносно недавні фінальні футбольні турніри чемпіонатів світу у ПАР та Мексіці, тощо. Адже великі спортивні форуми, попри можливі певні економічні та суспільні позитивні чи, часом, негативні зрушення, як правило, додають суто політичні дивіденди владі або окремим персонам, яких пов´язують зі здобуттям такого почесного права для країни. Найкращий і близький до нас приклад – фігура Григорія Суркіса та його роль в отриманні права проведення фіналу футбольної європейської першості в Україні. Зараз можна дискутувати про те, чи треба було проводити такий фінансово та економічно витратний спортивний форум у країні, що мала та має безліч інших, більш серйозних проблем, але українці досі з радістю і гордістю згадують ті дні.

Стосовно близького до мене футболу, можна згадати ще один епізод, коли політика напряму вплинула на спортивне рішення. Восени 1973 року радянська футбольна збірна, зігравши вдома нульову нічію з чілійцями, відмовилась їхати у Чилі і грати на Національному стадіоні у Сантьяго, де за часів диктатури був влаштований концентраційний табір та загинуло багато людей. Важко зараз гадати про те, чого було більше в цьому рішенні: побоювання програти на футбольному полі сильному супернику або дійсно політики. Але це рішення коштувало радянській збірній можливого місця у фіналі світової футбольної першості.

Не можу не згадати розповіді наших заслужених футбольних ветеранів, як було важко грати за збірну чи клуб проти, наприклад, угорців після 1956 року або збірної Чехословаччини після 1968-го. Події тих часів, коли військові дії радянських військ, що виконували суто політичні накази, безпосередньо впливали на спортивні відносини між країнами.

Лише згадайте, ще безвідносно до останніх ворожих дій північного сусіда стосовно нашої країни, який був ажіотаж та підйом національної свідомості серед уболівальників та пересічних українців, коли київське «Динамо» або збірна України вигравали у московитів та росіян. Звичайно, тоді більшість українців, на відміну від сьогодення, не сприймали Росію як агресора, але політичну складову у тих протистояннях не бачив або сліпий, або нещирий. Зараз, коли наша країна переживає нелегкі часи і невідомо, що нас чекає надалі, Гімн України, який лунає на спортивних аренах у кількатисячному виконанні, слугує на користь внутрішнього зміцнення українського народу і вселяє надію на майбутнє. А що це, як не політика? Де більш щиро виконують Гімн – депутати у Верховній Раді чи глядачі перед грою, наприклад, національної футбольної збірної? Відповідь, як на мене, більш ніж очевидна.

Спорт і політика – це схожі прояви різнопланової людської суті. Вони близькі за дією та впливом на спільноту, вони мають схожі засоби суспільного прояву і дуже часто мають на меті досягнення схожих цілей. Спорт і політика доповнюють одне одного, та своїми специфічними засобами намагаються вирішити нагальні проблеми. Зважаючи на майже все моє свідоме життя у спорті, хочеться думати: спорт краще за політику, адже у спорті більш прозорі та прийнятні правила. Але це дуже дискусійне питання. Єдине, у чому я досить впевнений, це те, що великого спорту без політичної складової, на превеликий жаль, не існує. І поки існує спорт, політика буде грати у ньому велику, можливо, визначальну, роль. І за кількістю медалей, рекордів, кубків та чемпіонів світ буде судити про розвиток самої країни.

Можна сперечатися та дискутувати стосовно вислова, що був винесений в епіграф і передує блогу. Можна по-різному ставитись до людини, що колись озвучила таку думку. 40-й президент Сполучених Штатів був неоднозначною людиною, особливо таким він залишився у свідомості мого покоління, що формувалося у 80-ті роки минулого сторіччя. Але той факт, що один з найкращих футболістів сучасності Кріштіану Роналду отримав своє друге ім´я на честь Рональда Рейгана дозволяє нам, хоч і з певною іронією, говорити про те, що ця людина теж має певне відношення до спорту взагалі і до футболу частково.