Три міфи про східноукраїнський сепаратизм

Міф перший. Лідери східних сепаратистів є дійсно народними і користуються підтримкою населення

Усі сепаратистські акції в східних регіонах проходять за одним сценарієм, який з більшою чи меншою подібністю повторює кримський, – мітинги під триколорами обирають так званих «народних губернаторів». Але через відсутність реальної народної підтримки подібним акціям (про що нижче) «народними губернаторами» стають люди не тільки не впливові навіть в регіональному масштабі, але й просто невідомі широкому загалу.

Першим подібним псевдогубернатором став такий собі 29-річний Павло Губарєв. Його біографія вже з’явилася в російській Вікіпедії і розповідає про героїчну боротьбу за «русскую идею» ще з 2004 року, в тому числі і в лавах ПСПУ Наталії Вітренко. І навіть в цій політсилі, яка спеціалізується переважно на політичній клоунаді і відома власне ідіотськими заявами своєї екзальтованої лідерки, особа Губарєва не мала жодного впливу.

Основним же заняттям Губарєва було керування фірмою з проведення дитячих новорічних свят. Говорячи простою мовою, «народний губернатор» працював Дідом Морозом на замовлення, в чому, власне, нічого ганебного нема, але аж ніяк не свідчить про високу впливовість та суспільний авторитет.

Після арешту Губарєва донецькі сепаратисти висунули нового «народного губернатора» Дениса Пушиліна, працівника комерційної організації «Солодке життя». Цей сепаратист відомий лише тим, що в свій час був керівником одного з підрозділів славнозвісної фінансової піраміди МММ в Україні. Отже працювати на злодіїв «народному губернатору» не звикати. Просто раніше він працював на російських економічних  злодіїв, то тепер масштаб його роботодавців дещо зріс – він працює на злодіїв політичних.

На Луганщині своїм «народним губернатором» обрали так само нікому невідому людину, лідера «Луганської гвардії» Олександра Харитонова. Він, як і його «колега» Губарєв, є вихідцем з партії Вітренко, рейтинги якої вже давно балансують на межі статистичної похибки. Тому нічого дивного, що більшість луганчан навіть не здогадувались про існування такого політика.

Народний губернатор Харківщини людина у своєму регіоні дещо більш відома, але аж ніяк не з кращого боку. «Народним губернатором» Харківщини є голова фронту «Честь и достоинство», керівник центру «Кремлівської стратегії» Ігор Масалов. Цей товариш,колишній комсомолець, а нині член Партії регіонів та активіст руху Віктора Медведчука «Український вибір». 

Масалов відомий у Харкові перш за все тим, що в свій час очолював акціонерне товариство «Саламандра», яке фактично було фінансовою пірамідою і, за допомогою якого, як пишуть місцеві ЗМІ, Масалов ошукав близько сотні тисяч людей. Крім того Масалов керував агенцією з ритуальних послуг. Тобто «народний губернатор» виявився звичайним шахраєм та трунарем, ну а зв’язки з «медведчуківським вибором» говорять самі за себе.

Міф другий. Рух за приєднання до Росії користується широкою народною підтримкою

Російські ЗМІ, серед іншої брехні, активно поширюють міф про те, що більшість населення Південного Сходу України чекають - не дочекаються Путіна-визволителя на танку і мріють про воз’єднання з братньою Росією. Реальність говорить про дещо інші речі. Більшість соціологічних опитувань показують, що на ідею спільної держави з РФ на Південному Сході України та навіть у вже окупованому Криму підтримує меншість населення. Власне у Криму всенародна підтримка Путіна на «референдумі» була можливою лише завдяки російським військам.

Щоб переконатися у тому, що широкої підтримки сепаратисти на Південному Сході не мають достатньо просто подивитися на кількість учасників прокремлівських мітингів, а вона вкрай рідко перевищує 1000 осіб, що не багато не тільки для міст-мільйонників Донецька та Харкова, але й для майже півмільйонного Луганська. Тобто в «масових проросійських мітингах в Донецьку в середньому бере участь 0,1% населення. У Донецьку говорити про масовий рух можна було б, коли на вулиці вийшло б 100 тисяч людей, або хоча б 50. А 1-1,5 тис. учасників мітингу говорять про масштабну провокацію, аніж про широкий народний рух. І навіть серед цих людей широко представлені протестувальники-гастролери з сусідньої держави.

Отже, людський ресурс у посіпак Путіна в України вельми обмежений і його вистачає на те, щоб спровокувати безлади лише в трьох областях одночасно. План Путіна «русской вєсни» по всьому Південному Сходу вочевидь провалився, тому сепаратисти сконцентрували свої зусилля лише на трьох базових областях, які мають стати таким собі російським плацдармом для подальшого російського просування,  – Донецькій, Луганській та Харківській.

Міф третій. Міліція потурає сепаратистам

Останнім часом лише лінивий не критикує міліцію за імітацію протидії сепаратистам, особливо після подій в Донецьку та Харкові, де були постраждалі або навіть вбиті люди. Проте варто розуміти, що українські правоохоронці мають боротися з сепаратистами, зважаючи на величезні сили російської армії, сконцентровані в безпосередній близькості від «гарячих» прикордонних областей. Не потрібно забувати, що масштабна силова акція проти сепаратистів на кшталт розгону мітингу може стати прекрасним приводом для сусідів, щоб ввести війська для «захисту російськомовного населення». Саме тому силовики і взяли на озброєння тактику безкровного придушення сепаратизму.

Також не варто забувати, що міліція кожен день затримує активістів сепаратистського руху, а «народні губернатори» Губарєв та Харитонов уже давненько відпочивають на нарах. Також правоохоронцям більш-менш вдалося встановити контроль за рухом гастролерів-сепаратистів через більш ніж прозорий російсько-український кордон.

Отже міліція обережно, проте системно намагається звести нанівець сепаратистські зусилля Кремля, намагаючись при цьому не спровокувати до у країні серйозне силове протистояння, або навіть військову агресію.