Росія і Китай – повторне одруження „за зальотом”

При тому варто нагадати, що це вже не перша спроба створити „вічний китайсько-радянський” союз. В кінці сорокових минулого сторіччя Сталін, думаючи про наступні кроки „світової революції” – і, як наслідок, відчуваючи всезростаючу ізоляцію з боку колишніх західних союзників, вирішив вибудувати тісніші стосунки з ідеологічно близьким Китаєм. Настав період „вічної дружби - „медовий місяць” радянсько-китайських стосунків

Китай отримав фантастичну за розмірами економічну допомогу. Радянський Союз надав вигідні кредити, збудував і оснастив понад 300 великих заводів; більше половини торгівлі КНР припадало на СРСР. У 1954 р. радянська сторона передала Китаю Порт-Артур, а також знамениту Китайсько-Східну залізницю.

Правда, протривала „вічна дружба” менше десяти років. Бо після смерті Сталіна „великий Мао” вирішив, що титул вождя світової революції тепер по праву належить йому. Китайські лідери в пресі почали повчати СРСР і закликати проводити жорстку політику по відношенню до Заходу, не зупинятися перед загрозою збройного конфлікту з ним і навіть світової війни. Подейкують, що Мао зневажливо ставився до Хрущева не через розвінчання культу особи Сталіна, а через те, що... Микита Сергіойвич першим приїхав до нього в Китай. І таким чином опустив себе в очах Мао, який до цього часу вважав себе молодшим партнером, а відтак мав першим їхати в Москву віддати шану. Отакі от складнощі етикету та традиції, які слід враховувати в стосунках з Китаєм.

Радянське керівництво було не в захваті від ролі „молодшого брата” – розбіжності наростали.

І в  1960 році Микита Хрущов, роздратований посиленням критики на його адресу з боку китайців, дав вказівку в три дні відкликати з Китаю всіх технічних фахівців. Почалося 20-річчя відкритої ворожнечі між комуністичними державами.

Апофеозом став Даманський острів, де в ході прикордонного інциденту, що переріс в стрілянину, загинуло кілька сотень радянських та китайських вояків. Так закінчилася радянсько-китайська дружба.

Щодо сьогоднішньої російсько-китайської дружби – вона виникає за цілком аналогічних умов, але зовсім з іншим знаком - тепер Росія в ролі молодшого партнера (хоча би тому що в неї населення меньше в 10 раз, а ВВП меньше в 4 рази). Тому Путін повинен пам'ятати історію Хрущева і Мао. 

Ізоляція Росії внаслідок бажання відновити „велику державу” природнім чином штовхає її в китайські обійми. Хоча б тому, що курс на заміщення російської „газової зброї" звичайним газом із інших джерел загрожує стабільності режиму, котрий тримається на експорті сировини.

При тому для китайської сторони подібна ситуація обіцяє тільки переваги. З одного боку, дружба Росії може бути конвертована в сировину за низькими цінами – якщо покупець безальтернативний, то він може як завгодно впливати на ціну. В пакеті „дружніх пропозицій” підуть і торгові преференції – при чому не тільки в Росії, але, вочевидь і в межах Митного союзу. От хіба дешевих кредитів Путін, на відміну від Сталіна, не надасть – самому вже не вистачає. Та й технологіями сьогоднішня Росія похвалитись не може – „нанопилюка” навряд чи зацікавить китайців.

У свою чергу Захід, не зацікавлений у надто вже глибокій інтеграції Росії та Китаю, залишить відкритими і свої ринки – рівно як і доступ до своїх технологій.

Натомість для Росії дружба з Китаєм виглядає дещо збитковішою. В число переваг можна записати можливість покрасуватись на публічних заходах із керівництвом іншої великої держави – не надто виділяючись при тому малим зростом. Можна запросити дорогих гостей в Сочі – і з’їздити до Шанхаю, можна навіть разом втекти із Радбезу ООН, де говорять про права людини й інші химерні й незрозумілі речі.

Список втрат від нової дружби може виявитись значно довшим. Це – безальтернативність торгівлі, при якій партнер може диктувати ціни. Це – зростання залежності країни від торгівлі сировиною – бо нічого іншого, окрім кількох ще не скопійованих радянських збройних технологій, китайські друзі вже не хочуть. Врешті, це подальше підсилення сусідньої держави, яка має територіальні претензії як до самої Росії (правда, відносно незначні – мова йде про окремі території на Алтаї), так і до більшості азіатських союзників Росії – Таджикистану, Киргизстану та Казахстану.Проте складається враження, що все це для теперішнього російського керівництва не так вже й важливо. За можливість покрасуватись перед камерами й зіграти роль „міцного горішка” для всіх, хто не звик думати власною головою, Володимир Путін готовий без вагань пожертвувати геостратегічною перспективою своєї держави.