На яке майбутнє не варто сподіватися українським сепаратистам

Росія і Абхазія підписали договір про союзництво і стратегічне партнерство. Договір укладено терміном на 10 років з можливістю його продовження на наступні п'ятирічні періоди.

Список здобутків Абхазії від договору про союзництво з Росією – чималий. Він включає зростання пенсій абхазьких пенсіонерів (які, фактично, сплачує Росія) до середньоросійського рівня, фінансова підтримка зарплат бюджетників, інженерно-технічне облаштування абазько-грузинського кордону (про яке президент Абхазії Рауль Хаджимба сказав, що воно "буде недешевим навіть для Росії" – себто "відкати" в суму включено), та чимало інших витратних статей.

Навзамін Москва отримує право "проводити скоординовану з Абхазією зовнішню політику (!)". Координуватись потрібно буде, щоправда, лише в тих питаннях, що стосуються обох союзників. В усіх інших випадках Лавров зможе висловлювати свою думку, не узгоджуючи її з Сухумі. "При цьому, природно, ми беремо на себе зобов'язання щодо забезпечення безпеки нашого союзника – Росії", цинічно прокоментував підписане Хаджимба.

Додавши при тому, що тепер російське придане – пардон, "інвестиції" потечуть в економіку Абхазії. "А без економіки не може бути мови про суверенітет, скільки б ми це слово не повторювали", - заявив Хаджимба. Натякаючи в такий прозорий спосіб, що російські інвестиції підуть саме на формування економічного суверенітету. Принаймні, та їх частина, яка дійде до абхазької економіки. Розмір приданого теж озвучений – близько 5 мільярдів рублів (близько 115 млн. доларів за нинішнім курсом) тільки на наступний рік. З можливістю корекції в бік збільшення. При тому цьому приданому передував період недешевого для Росії залицяння. Наприклад, між 2009 та 2013 роками за офіційними каналами Абхазія отримала від Росії близько 320 мільйонів доларів „інвестицій”. До речі, населення Абхазії – 240 тисяч, себто виходить помітно більше ніж тисячу доларів на кожного абхазця.

На 2014-2015 роки було заплановано ще майже 100 мільйонів „інвестицій”, і влітку (вочевидь, під враженням від "абхазького Майдану" прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков розповідав, що Росія готова збільшити фінансову допомогу Абхазії. Що і сталося – в момент оформлення стосунків.

А якщо серйозно – то Росія заплатила немалу ціну за можливість розмістити "спільну" (читай – російську) армію на цьому невеличкому клаптеві вкраденої у Грузії землі. І довести світові, що те, що одного разу зжер ведмідь, поверненню не підлягає. Убезпечившись автоматами своїх солдатів від можливого "Сухумського майдану".

А за добробут абхазів, загалом, можна було б потішитись, якщо не розуміння того, що теперішня влада в республіці – це повний аналог тих сепаратиських фізіономій, які ми зараз спостерігаємо в ДНР з ЛНРом. І колоритний пройдисвіт Хаджимба, який так спритно "видоїв" Путіна – колишній кат. Якщо бувають колишні кати. Під час грузино-абхазької війни 1992-1993 років, він був головою військової розвідки і контррозвідки на східному фронті. Після війни, з 1995 по 1996, він працював головою відділу безпеки так званої Республіки Абхазія. Саме в цей період в Абхазії проходили етнічні чистки, і грузини були змушені або втікати з Абхазії. Або гинути. Кому як більше подобалось.

І сьогодні цей кат забезпечив собі світле політичне майбутнє – коштом великої держави, котра "продовжує ставати з колін". Але купити цяцьку, дорожчу за Абхазію, вже не спроможна.

Адже на місці крихітної Абхазії в планах Кремля ще минулого року, вочевидь, значилась Білорусь з Казахстаном, великий євразійський союз з валютою-алтином і долученими до нього середньоазійськими республіками. Але не склалося.

Як не складеться вже і світле майбутнє ДНРу з ЛНРом. Керівникам яких, схоже, доведеться ділити не мільярдні російські "інвестиції", а банки з китайськими консервами, надіслані з черговим "гумконвоєм", та підстаркуваті "Гради", зібрані по всіх військових частинах неозорої федерації. А на тих, хто розглядає реальну можливість миру, чекає коротка, змістовна, і, на жаль, фатальна розмова з російськими військовими та спецслужбістами.

А війна на Донбасі піде далі своєю кривавою стежкою – попри розбиті сподівання польових командирів на російське вторгнення, попри надію українських солдатів та цивільних мешканців на скорий мир. Піде вперед, до якогось свого далекого кінця, якого не бачать поки ні в Києві, ні у Вашингтоні чи в Брюсселі. Не бачать, схоже, навіть у Москві – але відступати від обраного шляху, схоже, не збираються. Кинувши майбутнє великої країни на вівтар самолюбства і гордині невеличкого чоловічка.