Повсякдення зони АТО. Три дні з життя на лінії вогню

Потяг Київ-Лисичанськ

Відчуття ірреальності з'являється ще на пероні. Спочатку підступає гіркота від присутності військових, яких рідні проводжають на війну, а потім і  сам потяг зліплений з того що було, старий і брудний, нагадує куди ти їдеш. Зі мною в купе двоє молодих хлопців зі Львова та Чернівців повертаються на передову після відпустки. Ігор – водій санітарної машини, їде до військового шпиталю. Це він першим зустрічає усіх поранених і загиблих. Сергій – нащадний військовий і  в пеклі збройних конфліктів вже не вперше, і, навіть, не вдруге. Дома на нього чекає дружина та двоє дітей.  

- Якщо чесно, відчуваю себе новобранцем на цій війні, - розповідає Сергій. - Вона дійсно якась гібридна. Ось їдемо туди, і знаємо ж, що ми просто гарматне м'ясо. А все одно їдемо. Стріляти  заборонено, натомість по нашим позиціям луплять безперервно. Хлопці навіть приказку вигадали - "градам вже не кланяємося". Вже на них не реагуємо взагалі. Якщо пряме влучення, то нічого не врятує. Сидиш в окопі і гадаєш, влучить, чи не влучить. Тільки уяви собі, щойно оголосили про припинення вогню,  вони в нас на очах підганяють екскаватор, закопують танки, і вже за три дні починають нас із них обстрілювати. А ми мовчки на це дивимося. Ось таке от кляте перемир'я. Коли в Афгані, наприклад, спрацьовувала розтяжка,  ми точно знали, що треба всім скопом валити по тому місцю. А тут все по-іншому – "нацгвардійці", які знаходяться за сотні метрів валять, а ми стоїмо поруч і просто спостерігаємо. Бо в нас наказ. А як потім хлопцям в очі дивитись…

- Ти думаєш ми хочемо воювати? - продовжує Сергій. - Я вже давно списаний, в мене, навіть, воєннік на руках. Але коли це все почалося, зрозумів, що не можу спокійно сидіти перед телевізором і дивитися, як молоді хлопці гинуть. Маю їхати. Хоч щось зробити. Оттак і пішов у військкомат. 

Бесіду перериває жінка із сусіднього купе, яка принесла фрукти та маленькі іконки. Вона родом із російського Адлера, прийшла вибачитися за свою країну. Коли за нею закрилися двері, Сергій розповів, що їм суворо заборонено брати їжу від незнайомих людей, адже були випадки отруєння.

- Навіть в цьому нас розділяють. Але я краще отруюся, ніж почну недовіряти цій жінці. От ти знаєш, я наче й не релігіозний, - продовжує він роздивляючись ікону. - Коли хлопців на Побєді (село в Новоайдарському районі - авт.) накрили, розвідники на своєму наметі паперову іконку Богородиці причепили. Все вигоріло, вся техніка була розбита, а цей намет з іконкою так і залишився неураженим. Тут не хочеш, а повіриш.

Дорога довга, і я повністю занурююся в жахливі реалії зони АТО, які для цих чоловіків неочікувано стали повсякденням. Вони розповідають про загиблих товаришів, липові нагороди, політиків, які приїзджають на Схід, щоб уникнути люстрації та про жебрущу армію.

- Найболючіша згадка, - ділиться спогадами Ігор, - коли до нас доправили пораненого, якого переїхав танк. Його рідний брат увесь шлях до шпиталю тримав  його  на руках, а коли передав нам, втратив свідомість. Тоді було відчуття повної безвиході.  А ось інший випадок. Ми зустрічали чергову вертушку. З вертольоту вийшов капітан (у нього саме був день народження) і попросив сигарету. Я невдало пожартував, а він запропонував мені зайти у вертушку. Боковим зором я побачив безліч мішків і спочатку навіть не зрозумів, що це наші хлопці загиблі. Повна вертушка, уявляєш. Промайнула думка – я не зможу їх виносити, не зможу, і одразу ж наступна – але мушу, хлопцям треба додому…

- А коли звідти повертаєшся додому, дивишся на все по-іншому, - додає Сергій. - Нещодавно от бачив по телевізору якусь гладко поголену  істоту, яка віщала, що коли гинуть 5-7 людей на день, то це ще не війна. Цього б урода до Ігоря на декілька днів, щоб він там визначився війна це, чи не війна. Я уявляю, що наші депутати робитимуть, коли хлопці повернуться з цього чистилища.

Вночі відчуття нереальності тільки підсилюється. У передчутті зустрічі з іншим світом у вагоні майже ніхто не спить, відпочиває лише провідниця, надавши можливість пасажирам самим наливати собі чай.

Будні під перехресним вогнем

Із Сєвєродонецька ми вирушаємо до Трьохізбенки. Це село вже декілька місяців знаходиться в самісінькому епіцентрі бойових дій. В колишньому районному центрі Слов'яносербськ, який знаходиться в 10 кілометрах, розташувалися підрозділи бойовиків. Від села їх відділяє лише річка Сіверський Донець та зруйнований міст. А прямо за селом знаходяться позиції українських військових, які постійно обстрілюються. Таким чином жителі Трьохізбенки опинилися під майже безперервним перехресним вогнем.

Шлях до села пролягає по сосновому лісу, який розтягнувся на десятки кілометрів. За вікном засніжені сосни та білосніжна нечищена дорога. Однак свіжі воронки від обстрілів на шляху та чорні сліди військової техніки швидко повертають до реальності. За годину опиняємось в сусідній з Трьохізбенкою Кряківці. Водій – місцевий житель – зупиняється біля одного з подвір'їв перед невеличким натовпом. Як виявляється, тут готуються до похорону. Декілька днів тому двоє місцевих пішли по дрова і потрапили під мінометний обстріл. Обидва загинули. Варто зазначити, що в цих селах вже декілька місяців немає газу, і майже місяць не було світла. То ж похід по дрова – це не забаганка, а життєва необхідність в люті морози. І, як виявилося, це дуже небезпечна необхідність.

До нас підходить родичка загиблих і розповідає, що сьогодні  їх повезли на експертизу до Сєвєродонецька, а потім вже будуть ховати.

- Приїхала слідча з Новоайдару, сказала, що потрібно їх обов’язково везти на експертизу, наче й так незрозуміло, від чого вони померли. Пообіцяла, що за ними машина прийде. Так вони чотири дні на веранді й пролежали, а машини і досі нема. До кімнати вже зайти не можна. Ми їздили в комендатуру в Трьохізбенку, а вони нам кажуть, навіщо ж ви викликали міліцію з Новоайдару, тепер ми вже нічого зробити не можемо. То ж вирішили їх самостійно везти. Добре хоч Петро погодився.

За словами нашого водія, машина до Сєвєродонецька коштує 500- 600 грн. Для села, де єдиним доходом мешканців є пенсії в 1 тис. грн. – це майже непідйомні гроші.

В Трьохізбенці вже декілька днів не стріляють. Під час останнього обстрілу, снаряди тричі влучили у місцеву церкву та пошкодили дитячий садочок. В очі одразу кидаються зруйновані будинки. Їх близько десятка. Приблизно стільки ж загиблих від обстрілів та поранених. Люди втомилися від війни і хочуть лише одного – щоб припинили стріляти.

Доводи Путіна про захист російськомовних – тут не діють. Адже в селі мало хто знає як російську, так і українську. Люди розмовляють тут на своїй "тряхибянскай" мові. В черзі за хлібом (його щоденно возять підприємці із Сєвєродонецька) люди діляться наболілим. Передаю бесіду мовою оригіналу.

- Слыхала, Ленка падхадила к апалченцам на блок-посту и пытала, шо ж вы нас бамбитя. А они ей кажуть, стрыляли и будим стрылять. Сидно мы Тряхибинку вазьмем. А тады наденим вашим мужикам лихчики и пагоним па сялу.

- А имне Галка из Луганскага вчирась званила. Голося, шо мы пад нациками, шо они нас грабють да убивають. А я ей кажу, не знаю, как  там у других селах, дурачков увезде хватая, а у нас исшо ни в адин погриб не залезли. Наабарот бабак наших кормють. А убивають нас тэти казачки, защытнички наши. Тета ж они усе кричали, шо нацики прыдуть, будуть нас рэзать. Ничиго такого у нас нима. 

- На тэй недели подъехали ваенныя, Веру Аликсеївну (секретар сільради – авт..) шукали. Я им паказала, а ани патом и пытають, а иде тут у вас сим'я живеть, шо многа детак. Так и сказали ни дитей, а детак.

- Коли наши в апалчении были, ани па сялу не стрыляли, а типерь тети казаки пришли и їм нас ни жалка. Усе кажуть уїзжайтя, уїзжайтя. А куды я паеду? У мине тольки в 33 года свая хата паявилась. Я знаю, как па чужих хатах да па чужих людях хадить.

- А у мине тры кошки, сабака, цвяты. На каго я їх бросю.

Ввечері село наче вимирає. На вулицях жодного ліхтаря, а вікна в домівках люди щільно прикривають шторами, бояться привернути увагу бойовиків. Місцеві розповідають, що в одне з подвір'їв, яке господар необачно освітив світлонакопичувальними ліхтариками військові кинули наступальну гранату. І хоча значної шкоди вона не наробила, але налякала господарів добряче.

Бюрократичні кола пекла

Незважаючи на те, що зараз Трьохізбенка знаходиться на території, підконтрольній Україні, жителі села змушені разом з іншими переселенцями з окупованих міст пройти процедуру переоформлення пенсій. Справа в тому, що село увійшло до складу Новоайдарського району лише нещодавно. Районний центр, якому воно підпорядковувалося раніше, знаходиться під контролем бойовиків – а отже робота відділень Держказначейства а інших адміністративних установ була заблокована. Через це жителі села майже півроку не отримували пенсій та інших виплат. І хоча після змінення меж районів, люди отримали довгоочікувані гроші, для подальших виплат вони мають до 1 січня власноруч написати заяву та відвезти документи у відділення пенсійного фонду. Ми вирішили подивитися, які бюрократичні лабіринти доведеться пройти жителям цього села. То ж наступного ранку ми вирушаємо в селище Новоайдар. Єдина маршрутка, яка їде з села, відправляється о 6 ранку. Місцеві порадили  виходити раніше, бо о пів на шосту маршрутка вже повна. Зранку людей на зупинці небагато. Віддалено чутно залпи важкої зброї. Але присутніх це не лякає – занадто далеко. На зупинку підходить жінка з великими сумками. Видно, що вони важкі.

- Ой як важко. Чотири курки везу, - починає вона розмову,- а вони по три з половиною кілограми.

- Мабуть в гості до дітей їдете?

- Та ні, в лікарню. В мене ж дочці ногу відірвало, ви ж чули мабуть? - без емоцій, якось буденно відповідає жінка. – Я не можу їздити кожен день. Медперсонал її там годує. А я оце везу, щоб супчики вони варили.

Для того, щоб переоформити документи в Новоайдарі, пенсіонери мають потрапити в три місця – відділення пенсійного фонду, управління соціального захисту населення (колишні собези), а також відділення банку (в селищі їх аж два - Приват- та Ощад-). В кожному із цих установ свої правила та довжелезні черги. І, як ми пересвідчилися, щоб переоформити документи за один день, у всіх трьох місцях потрібно бути одночасно.

В пенсійному фонді черги цілих дві. В першу записуються заздалегідь на визначений час і вона розписана вже на тиждень вперед. Інша черга - жива. Зранку працівники установи роздають визначену кількість пронумерованих талончиків. Хто не встиг отримати талончик, або не записаний, потрапити до завітного кабінету не зможе. В коридорі поряд із нами стоїть згорблена сухонька бабуся. На вигляд їй років з 90. Вона тільки-но приїхала з Луганська і не встигла взяти талончик. Але люди пропускають її без черги. Разом із нею вирушаємо до Ощадбанку там вона має відкрити рахунок. В банку так само черга по талонам. І хоча в нашої бабусі талону немає, в цій установі їй також не змогли відмовити. Через деякий час одна із працівниць банку оголошує, що прийом за талонами завершено, можуть залишитися тільки ті, в кого вже є картки банку і їх треба лише переоформити. Засмучені пенсіонери, більшість з яких не мають ані талончиків, ані банківських карток все одно наполегливо товпляться в коридорі, але після декількох відмов черга помітно рідіє. В закутку плаче якась жінка. Вона розповіла, що живе в Луганську. Щоб приїхати до Новоайдара і оформити пенсію, зайняла гроші, і якщо їй не вдасться зробити це сьогодні, то доведеться ночувати на вокзалі, адже грошей в неї немає навіть на їжу.  Намагаємося їй допомогти. Після відвідування кабінету завідуючої, їй таки відкривають рахунок.

На відвідування третьої установи часу не вистачило. Але і так зрозуміло, що отримати власну пенсію для українців зі Сходу задача архіскладна і принизлива. Але немає нічого неможливого. Вже в Сєвєродонецьку нам повідомили, що оформленням пенсії для жителів Трьохізбенки буде займатись секретар сільради. І тепер їм не треба долати для цього десятки кілометрів по бездоріжжю.