Бій під Крутами: Як 97 років тому Україну боронили від російської агресії

5 грудня 1917 року більшовицький російський уряд Леніна оголосив війну УНР. В середині грудня розпочалися реальні бойові дії. Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, —  більшовики передбачали поширення революції (те ж саме зараз зветься "Рускім міром") і на терени України.

12 грудня 1917-го Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою. Більшовицьким силам в Україні почала надходити військова допомога (по-сучасному "гуманітарні конвої").

20-тисячний більшовицький загін під командуванням Антонова-Овсєєнка (на фото)  прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Муравйова. Наприкінці грудня 1917 року радянську владу було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917-го до січня 1918-го зменшилося до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. За таких умов, єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Участник боя під Крутами Ігорь Лоський (на фото) - в 1918-му учень Киевскої Кирилло-Мефодіївской гімназії - згадував: "Тодішній український уряд безнадійно прогавив момент національного підйому, який охопив маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію… І лише в останній момент, коли катастрофа була вже неминуча, дехто з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини, але було вже запізно".

Так буквально за три тижні до бою під Крутами виник Студентський курінь Січових стрільців. Підрозділ вважався добровільним, але фактично в нього зараховували добровільно-примусово. За словами Лоського, рішення про формування куреня прийняло студентське віче Університету св. Володимира і щойно утвореного Українського народного університету. Бажаючих вступити в курінь було небагато, тому зібрання постановило, що "дезертири" будуть піддані "загальнотовариському бойкотові". В студентський курінь записалося всього трохи більше сотні осіб.

На військових складах було повно спорядження та амуніції, але курінь отримав рвані шинелі, солдатські штани і арештантські шапки. "Можна собі уявити, пише Лоський, як гротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав’язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли …старі поржавілі рушниці".

Оборону Крут очолював колишній кадровий офіцер російської армії Аверклій Гончаренко (на фото).

Автор перших спогадів про Крути, які були опублікованні ще в 1918 году, студент Університету св. Володимира Иван Шарий (на фото), в публікації "Січовики під Крутами" писав: "Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов на 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, с переляку абсолютно не знав, що йому робити… Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами. Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад. Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками… Битва була програна".

Коло станції Бобрик знаходився великий загін під керуванням Симона Петлюри (на фото), але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з більшовицького боку (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський (на фото) зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати "Ще не вмерла Україна", і решта студентів підтримали спів.

Перепоховання загиблих під Крутами на Аскольдовій могилі

У загибелі студентів звинувачували і керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога.

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі
Поховали їх - 
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! - 
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн? 
Боже, покарай! - 
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх. 

Павло Тичина

Газета "Нова Рада", 1918, (Київ).