"Анексія: острів Крим. Хроніки "гібридної війни". Уривок з книги Тараса Березовця

У книзі "Анексія: острів Крим. Хроніки "гібридної війни" зібрано з перших вуст свідчення очевидців. На прохання Тараса Березовця українські, російські, міжнародні політики, військові, експерти, журналісти та активісти, які стали свідками тих подій, розповіли про деталі окупації Криму.

Автор люб’язно надав Еспресо.TV уривок із книги.

"Анексія: острів Крим. Хроніки "гібридної війни" (уривок)

Понад половина населення Автономної Республіки Крим не були уродженцями півострова, до того ж значна частина кримчан на момент початку агресії Росії проти України в лютому 2014 року мали або російське, або подвійне українсько-російське громадянство.

Усе це сформувало спільноту, з переважно спільними релігійними та політичними поглядами, попри відмінності в етнічному походженні. Такий собі уламок радянської імперії, "общество советских людей", або "радянців" – людей, чия поведінка й мислення сформувалися за часів Радянського Союзу.

Ще одним аспектом, що суттєво впливав на деформацію політичного поля в Криму, стало масове засилля на вищих і середніх щаблях місцевої влади представників Партії регіонів, особливо вихідців з Донбасу. Після перемоги на президентських виборах у лютому 2010 року Віктор Янукович доволі швидко почав займатися переформатуванням кримського уряду.

Вже 17 березня 2010 р. Верховна Рада АРК за наполяганням Януковича призначила представника так званої "макіївської команди" (за назвою міста Макіївка Донецької області, звідки приїхала значна частина нової кримської команди ПР) Василя Джарти Головою Ради міністрів Криму. Після його раптової смерті, навколо якої в Криму ходило чимало чуток (стверджували, що його отруїли), його змінив інший представник «макіївської команди», екс-начальник Кримського управління МВС та екс-міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, із тієї ж команди Партії регіонів.

Макіївці невдовзі отримали в Криму інше дотепне прізвисько – "македонці", утворене від "Макіївка" і "Донецьк". Згодом «македонцями» називали вже всіх приїжджих членів місцевої Партії регіонів.

Але подальші дії "македонців" протягом 2010–2014 років давали мало приводів для жартів. Донецький «каток» добре пройшовся кримською політичною елітою під час місцевих виборів 2010 року та згодом під час виборів до Верховної Ради України 2012 року. До в’язниці потрапили колишній Голова Верховної Ради АРК Анатолій Гриценко, кілька мерів кримських міст. "Македонці" проводили швидку й жорстку зачистку від місцевих політеліт, унаслідок чого за результатами виборів у жовтні 2010 року до місцевих рад та ВР АРК потрапили багато немісцевих кандидатів – здебільшого привезених з Макіївки та Донеччини.

Доходило до смішного – коли майже половину, наприклад, Ялтинської міськради чи Масандрівської селищної ради складали колишні мешканці Донбасу, привезені й зареєстровані за два-три місяці до дня виборів. Джарти хотів бачити на всіх рівнях лише «своїх», не довіряючи місцевій кримській еліті. Як не парадоксально, але єдине місто, куди "македонці" не змогли делегувати достатньо своїх ставлеників, – Севастополь, де місцева еліта опиралася на підтримку російських спецслужб.

За жорсткого тиску Джарти вкрай низькі показники на виборах 2010 року отримало те же проросійське «Русское единство». Партія, очолювана майбутнім самопроголошеним прем’єром Криму Сергієм Аксьоновим, здобула всього 4,02% голосів кримчан і лише три депутатських крісла зі ста.

Джарти жорстко пресував і швидко маргіналізував місцеву проросійську громаду на півострові, проте саме засилля "македонців" якраз і зіграло свою зловісну роль в анексії Криму. Кадри саме з цієї команди (значна частина депутатів ВР Криму були протеже Голови Ради міністрів Василя Джарти) відіграли ключову роль в ухваленні незаконних рішень Верховної Ради АРК у лютому – березні 2014 року.

Аби обґрунтувати цю тезу, досить згадати кадровий склад останнього легітимного кримського парламенту, обраного 31 жовтня 2010 р. Зі 100 депутатів Верховної Ради АРК 80 представляли Партію регіонів (32 за списками і 48 в одномандатних округах), Комуністична партія України і Народний Рух (від НРУ балотувалися представники Меджлісу) за списками здобули по 5 мандатів, ще 5 виборола партія "Союз" Льва Миримського (3 за списками і 2 в одномандатних округах), "Русское единство" Сергія Аксьонова отримало 3 мандати за списком, 2 мандати за списком здобула "Сильна Україна" Сергія Тігіпка.

Саме ця Верховна Рада АРК, контрольована "регіоналами", урешті й проголосувала та ухвалила всі незаконні рішення, що передували так званому "загальнокримському референдуму" 16 березня 2014 р.

Тепер зосередимось власне на аналізі подій, що безпосередньо передували анексії півострова.

Не можна оминути увагою дві спроби відокремлення Криму від України, здійснені Росією після 1991 року. Насамперед у 1992–1994 роках за прямого політичного та фінансового сприяння Російської Федерації було створено низку партій проросійського спрямування.

Одним з перших пілотних проектів із відокремлення Криму стало створення в 1992 році Республіканського руху Криму (рос. "Республиканское движение Крыма") на чолі з уродженцем м. Синельникове Дніпропетровської області Юрієм Мєшковим. Того ж року РДК створило дві ініціативні групи в Сімферополі та смт Гвардійське, де зібрало підписи за проведення референдуму щодо виходу Республіки Крим зі складу України. Провокація була зупинена рішенням Верховної Ради РК під керівництвом спікера Миколи Багрова, яким накладено мораторій на проведення референдуму.

Унаслідок такого парламентського рішення РДК у жовтні 1992 р. розкололося на дві нові партії – Республіканську партію Криму під проводом Юрія Мєшкова та Народну партію Криму (майбутню партію "Союз" Льва Миримського) – і припинило існування. Через деякий час на уламках РДК сформувалася третя сила – Російська партія Криму (рос. "Русская партия Крыма") із Сергієм Шувайніковим на чолі. За рік, 23 жовтня 1993 р., Мєшков разом з екс-народними депутатами Верховної Ради УРСР Володимиром Тереховим і Сергієм Цековим провели установчі збори ще одного кремлівського проекту – Російської громади Криму (рос. "Русская община Крыма").

Зрештою, за прямого сприяння Москви 13 жовтня 1993 р. Верховна Рада Криму заснувала посаду президента Республіки Крим. Перші й останні в історії президентські вибори відбулися в Криму в січні 1994 року. Перший тур пройшов 16 січня, найбільше голосів здобули лідер блоку "Россия" Юрій Мєшков (38,5%) та самовисуванець Микола Багров (17,55%). Переможцем другого туру 30 січня 1994 року став Мєшков, який отримав 72,92% голосів, його опоненту Багрову віддали перевагу 23,35% кримчан.

Першим же указом Юрія Мєшкова на посаді президента Криму стало переведення півострова на московський час. Мєшков також публічно задекларував курс на зближення з РФ до повного приєднання. Інструментами інтеграції кримська влада розглядала введення російського рубля, надання жителям Криму російського громадянства, проте через спротив української влади та місцевої опозиції жодної з цих обіцянок реалізувати не вдалося.

Незабаром після обрання президентом Криму Мєшков дав інтерв’ю газеті "Крымский курьер" і заявив: "Кримчани зробили свій вибір, проголосувавши за єднання з Росією, за відновлення економічних відносин, за відновлення військово-політичного союзу з Росією, за все те, що було проголошене РДК ще в серпні 1991 року. Це насамперед дасть змогу врятуватися всім громадянам Республіки Крим від остаточного краху того, що раніше називалося економікою. Природно, цього досягти неможливо, якщо слідувати курсом, запропонованим київським керівництвом на відрив від Росії".

Крім того, Мєшков активно ставив на найвищі посади російських громадян, що налаштувало проти нього значну частину кримської еліти, невдоволеної своїм відстороненням від процесів управління. Особливо скандальним стало призначення віце-прем’єром уряду Криму російського громадянина Євгенія Сабурова. Другим контроверсійним кроком стало лобіювання на посаду спікера Верховної Ради Криму соратника по блоку "Россия" Сергія Цекова. Проте невдовзі партійні соратники пересварилися, що прискорило політичне падіння Юрія Мєшкова.

Провідну роль у дискредитації проросійської команди Мєшкова та розвалі провладної коаліції тоді відіграли українські спецслужби. Головна заслуга в ліквідації сепаратистського гнізда на півострові належить голові Служби безпеки України (1991–1994 рр.) Євгену Марчуку. У 1994 році він стає першим віце-прем’єром України, а 3 березня 1995 р. указом №166/95 Президент України Леонід Кучма призначив Марчука виконувачем обов’язків Прем’єр-міністра. І вже 17 березня за особистого втручання в.о. прем’єра Євгена Марчука Законом України "Про скасування Конституції та деяких законів Автономної Республіки Крим" посаду президента Криму ліквідовано. За деякий час кримський сепаратист Юрій Мєшков виїхав до Москви, де протягом багатьох років викладав у Московській державній юридичній академії.

Загалом "гібридна війна", яка заторкнула український Крим, мала свою передісторію, і ми не можемо не згадати тут російсько-грузинської війни 2008 року. Але помилково думати, що поняття "гібридна війна" виникло саме зараз, на початку XXI століття. Росія почала використовувати методи таємної, "гібридної війни" фактично століття тому. Тільки тоді застосовувалися інші терміни – "визвольний похід Червоної армії на Західну Україну" або ж "війна проти білофінів", як сором’язливо радянська історіографія називала розв’язану Сталіним війну 1939 року проти Фінляндії.

Історія "гібридної війни" в російському виконанні має тривалу передісторію. Цікаво, що технології, застосовані в інформаційному полі Росією проти України під час вторгнення в Крим, багато в чому перетинаються з тим, що відбувалося під час радянсько-фінської війни 1939 року. Складається враження, що нинішні специ з військової пропаганди, які готували тексти й меседжі для спікерів і російських новин, детально вивчали тогочасний досвід.

Тоді, щоб пояснити своїм громадянам, чому Радянський Союз напав на нейтральну Фінляндію, яка нічим не загрожувала великій державі, пропаганда вигадала термін "білофіни", від "білогвардійські фіни". Два десятки років перед тим аналогічний термін застосувався до Польщі, яку іменували тільки "панською Польщею", а самих ворогів у межах технології розлюднення конкретизували як "білополяків".

Технологія розлюднення (рос. "расчеловечивание") у пропаганді – створення ярликів для певного "неугодного"народу, аби зобразити його ворогом і викликати ненависть до нього.

Саме наприкінці березня 2014 року, під час кримського вторгнення, уперше використано терміни "укрофашисти", "укрокарателі", "укропи", "укронацисти", чим створювано пропагандистський міф, у якому ціла нація призначається винною й отримує негативний ярлик".