Юрій Шухевич: У частини українських політиків залишився генетичний страх перед Росією

Є  відчуття, що в Україні триває так званий повзучий або м’який реванш регіоналів. І дуже часто це проявляється, можливо, не в прямих рішеннях, а у так званих побічних.

Певним лакмусовим папірцем можна вважати ситуацію з рішенням Київради, яка захотіла перейменувати вулицю Генерала Ватутіна на честь Романа Шухевича, головнокомандувача УПА, але отримала зустрічний позов.

«Найгуманніший» український суд чомусь взяв до розгляду подібну ініціативу.

Дійсно, трохи дивно. Бо міська рада – представницький орган населення Києва, виборний орган. І тут якийсь окружний адміністративний суд призупиняє і забороняє міському голові підписати рішення міської ради і опублікувати його.

І хто опротестував це рішення!? Хто подав до суду!? Там дві громадські організації. Дуже цікаво, що і засновники, і члени цієї організації – і одної, і другої – є ті самі особи.

Колишня регіоналка пані Бережна…

Власне, я хотів сказати. Пані Ірина Бережна і її мама там фігурують. Вона - колишня регіоналка – це раз, але друге – вона засуджує так звану антитерористичну операцію, вона проти розриву культурних і інших зв’язків з Росією. Одним словом, така відкрита прихильниця «русского міра».

Але я би спитав її, якшо їй такий милий той «русскій мір», чого ж вона не живе в тому «русскому мірі», а перебазувалася до Києва і тут починає скиглити? Прикладів такої антиукраїнської діяльності дуже багато.

Я вважаю взагалі, що сталося ось що – Революція Гідності йшла під одними прапорами, під одними кличами, але на хвилі прийшли зовсім інші люди, далекі від ідеалів тих людей, які склали свої голови на Інститутській і Грушевського. Прийшли люди минулої епохи.

Будь-який нелінивий колишній регіонал, а, як відомо, колишніх регіоналів не буває, він може через суд фактично узаконити чи спростувати будь-що.

Вони, регіонали, вже подали до Конституційного Суду стосовно законності цих так званих декомунізаційних законів. І вже це є в Конституційному Суді. Але наш Конституційний Суд, безумовно, може підтримати таке клопотання і уневажнити ці закони. Дійсно, так.

Це мені нагадує, ситуацію з рішеннями Мукачівського суду - знаєте чиї то були суди, що спростовували, відміняли рішення, і таке інше – це були медведчуківські суди. І ми маємо ті самі медведчуківські суди, бо ми маємо Медведчука в Києві і пан Медведчук – частий гість вулиці Банковій. Ось на що треба звернути увагу.

Він бере участь в Мінських переговорах чи брав, бо зараз невідомо, що там відбувається.

Як я розумію, бере і далі участь в тих мінських переговорах, а головне – що він бере дуже важливу участь в українській політиці, у внутрішній і зовнішній політиці України.

А чому так звана проукраїнська частина українського політикуму толерує чи, немовби толерує, подібні речі, чи вдає, що нічого не відбувається? Ми вихоплюємо лише ті чи інші фрагменти, але ж  насправді все значно глибше.

Все значно глибше. Чому толерує проукраїнська частина? А хто є ця проукраїнська частина? От візьміть Верховну Раду. Хто є дійсно проукраїнська частина? Я у Верховній Раді сиджу і спостерігаю – говорять про коаліцію.

А мені дуже часто неясно – хто є коаліцією – БПП і «Народний фронт» чи БПП і Опоблок? Ну, і там ще дві групи – «Воля народу» і «Відродження».

Так звані попутчики.

Попутчики. От в чому річ. Тому дійсно, не до кінця зрозуміло з кого в реальності складається коаліція. Бо часто утворюється коаліція БПП і Опоблоку і приймається якесь рішення. Вони мають вплив на процес, і без них теперішній президент Порошенко не може собі дати ради.

А чому він вв’язався у подібну комбінацію? Він же мав прекрасний мандат довіри від народу. Він мав змогу спокійно чистити ті авгієві стайні.

Я вже сказав, що це є люди минулої епохи. Вони тої пуповини відрізати не можуть і не відріжуть. Як сказав покійний Блаженніший Гузар, ми повинні їх пережити. Мені, може, смішно говорити, що  я маю їх переживати, але ті всі оповідання про боротьбу з корупцією, про ще щось – це все байки. Як то кажуть, «сказкі для прієзжих».

А як нам бути з люстрацією? Таке відчуття, що поховали.

Щодо люстрації, то я скажу, що сам закон про люстрацію є дуже кволий, дуже нікчемний, там є дуже багато суперечностей, за які може вчепитися перший-ліпший суд, і не тільки наші корумповані суди.

Якщо таким безстороннім буде суддя, вчепиться і відмінить це рішення. Тому про нього просто не згадують тепер.

От Бережна і інші подали до суду про відміну рішення Київради про перейменування. Хто би мав першим підняти голос? Я думаю, що Інститут пам’яті. Але ж Інститут пам’яті теж так собі…

Ну, перейменовують якесь село з ленінською назвою, повертають йому стару назву, ще щось. А більше що!? А облікували і оприлюднити повністю всі списки катів нашого народу!? Недавно вшановували жертв в Биківні. То добре.

Треба встановити всі прізвища, треба, але є й інший момент – а прізвища катів? Прецінь до «трійки» входив перший секретар обкому, начальник НКВД, прокурор області. І відомі прізвища тих «трійок», у всіх областях.

А була така ідея – написати їхні прізвища, прибити їх до стовпу ганьби. Але ж не зробили цього. А хто би мав постаратися? Я думаю, що Інститут пам’яті.

А операція «Вісла»?! Що зробив Інститут пам’яті для того, щоб сказати всю правду про цю операцію? А це ж був злочин щодо українського народу, особливо тих людей, які мешкали там, - лемків, холмщаків. Говорять радше у загальних рисах – було, було. Десь якийсь віночок покладемо і на тому заспокоїмось.

А які би мали бути правдиві і серйозні кроки стосовно декадебізації і декомунізації?!

Я, прийшовши до парламенту, зробив запит до президента, щоб він розсекретив секретні пенсії колишніх секретарів обкомів, ЦК, керівників Верховної Ради, Кабінету Міністрів, які дістають величезні пенсії, а ми сьогодні скаржимось, що в нас пенсійний фонд тріщить по швах.

А чому ж не розсекретити, ну, і врешті решт, не відмінити ту ганьбу?

Ну, можливо, впливає певний страх перед Росією, тому що ми розуміємо, що Росія досі намагається тримати руку на українському пульсі, якщо не сказати на українській сонній артерії. Можливо, просто частина наших політиків боїться?

Дійсно, боїться. В них вже є такий патологічний страх. То вже вроджене, то вже на генетичному рівні – аби щось Росія не сказала, аби Росія не загнівалася. Так воно є. І, власне, поки ті люди, які мають генетичний страх перед Росією, будуть при владі, так воно й буде. Слід розірвати з цим.

Потім впливає невизначеність нашого уряду. Приклад блокада Донбасу – спочатку були ніби проти. Заблокували. І наразі уряд визнає – так, і він приєднується до блокади. То вони за чи проти? І так на кожному кроці.

То де ж ми? Ми ще в Радянському Союзі чи вже перейшли через ту межу? Ми ще ніде – одною ногою тут, другою – там. І не вирішуємо – ні сюди, ні туди. Врешті решт, навіть, якби вирішили туди, то було би ясно з ким ми маємо справу. А так – ніби так, і ніби ні.

А які кроки мала би зробити наша держава, щоби справедливо вчинити з гебнею?

Перш ніж врівноважити з гебнею, то треба бодай сказати правду про ту гебню, що вона робила, що вона витворяла. До речі, в Берліні, в Бундестагу, проводились такі слухання, на яких відомий історик Тімоті Снайдер, казав про відповідальність Німеччини не перед Росією, а перед двома республіками – Україною і Білоруссю.

Сталінізм був не меншим злом, ніж нацизм, а я би сказав, що ще більшим злом за кількістю жертв большевизму, не тільки сталінізму. І то треба сказати людям, щоби люди усвідомили, щоб не так себе залюлькували – «так-так, ми перемогли нацизм, таке зло» і так далі.

Але перемогли нацизм, в той же час посиливши большевизм. І зробили те, що большевизм залишився непокараним і за Голодомор, і за депортацію народів з їхніх земель, і масові жертви, розстріли, і так далі – мільйони-мільйони, які значно перевершують мільйони тих, яких знищив Гітлер.

Отже, люди повинні про це знати і в світлі цього і повинні віднестися до тої гебні. Я не кажу, що вона була причиною, бо сама система, той большевизм, виховав їх і нацькував на свої власні народи, але все ж таки їхніми руками це робилося. Ну, то не робіть їх хоч героями сьогодні і не утворюйте якісь дуже комфортне, дуже привілейоване життя в той час як люди не мають за що вижити.