Шабля край поля

Шляхтич міг бути босий, в латаних споднях, але коли йшов у поле, то встромляв шаблю в землю, і брався до плуга чи коси. Так було в моєму селі ще трохи за Австрії, яка скасувала всі привілеї шляхти й поробила з неї "підданих" – панщизняних. Ні, не все було так зле. Треба було заплатити великі гроші, аби зберегти собі шляхетство. Така була ціна свободи, й шкода, що українська шляхта не повстала, була вже знекровлена і споневірена поляками, які домінували в Речі Посполитій.

З десятків шляхетських родів у моєму селі Уріж зберегли привілей лише три – Городиські, Винницькі та Добрянські. Їхнім нащадкам тяжко стало знайти собі пару, бо одружившись з не-шляхтичем, дівчина позбавляла себе і своїх дітей статусу шляхтича, і ті мусили їсти панщизняний хліб. Уріж – село, яке перезаснували Саси, що прибули з-за Карпат охороняти військовий шлях. У багатьох з нас в жилах тече угорська і румунська кров.  

Пролитою кров’ю можна було заслужити шмат землі, з умовою, що чоловічі нащадки на перший поклик сюзерена вирушать на війну. Чим більший шмат землі, або ціле село, тим більше вірності та доблесті проявив його власник в минулому. 

Звідти й велика повага до еліти. У всіх великих походах здобувався первинний капітал і приватна власність на землю, а не намародерене добро, допомагала асимілюватись, пустити коріння. 

 Крім вірності й доблесті  в пошані була принципова позиція. В давнину національна ідентичність ототожнювалась з релігійною: якої  ти віри, такої й нації. Ходиш до церкви — русин, і  втрачаєш шанси піднятись на соціальному ліфті, ходиш до костелу — поляк, і перед тобою всі шляхи встелені ружами.  

Я кілька років походила до Історичного архіву і надивилась на здобувачів  карти поляка. Вони були такими поляками, як  і я, але готові були зректися українства за пару злотих. Втім, чимало людей приходили за знаннями, а не за довідками, що мене дуже тішило. Бо то не були науковці – просто  шукали своє коріння. 

Можливість легітимізуватись у Євросоюзі – надто велика спокуса, яка обіцяє гроші й не тільки – це бодай якась, що тебе не назвуть у Польщі схибнуті шовіністи бидлом чи хамом і не ошукають працедавці.

Подібне відбувалось і по той бік України, який окупувала Російська імперія. Або ти йдеш на службу до царя і переходиш у дворянський стан зі шляхетського, або втрачаєш завойоване кров’ю предків і стаєш рабом. Обирали різне, бо раб, який потай ненавидить свого пригноблювача, все ж краще ніж Юда.

Ті давні-предавні часи відгикуються й теперішньому поколінню. Тільки ідентифікують націю вже за мовою, а не за вірою. Річ не у принциповості – яка мова вигідніша, таку й обирають. І хоч війна і трохи збавили темпи чергового зросійщення, ждунів все ще багато в Україні. З картою поляка чи з російським паспортом і готовністю служити сильнішому. Вони огидні, як огидні зрадники, й місце їм в дев’ятому, найгіршому колі пекла.

Навряд чи європейці з країн Євросоюзу, чи американці знають про ці нюанси української історії. Вони черпають з інших історичних джерел, якщо взагалі цікавляться історією. Їхні політичні шлунки перетравлюють легку їжу ЗМІ. Сухарі, які подекуди почали знову сушити українські жінки на випадок війни,  вони не погризуть. 

І те, що на глибинному рівні ми усвідомлюємо, що за землю наші предки заплатили кров’ю, навіть якщо прийшли з інших  країв, але  з часом стали рідними. У  що цьому причина неймовірного героїзму українців на Майданах, і в теперішній війні, теж не розуміють, хоч їхні предки здобували первинний капітал  власною кров’ю. 

Правда, їх називали лицарями і гербів у них не забирали, і дехто досі живе в будинках XIV-XV століть, побудованих переможцями у Грюнвальдській битві чи ще якійсь  іншій. А ось ті, хто володіє своїм леном з Середньовіччя, хай уже й добряче урізаним,  здатні нас зрозуміти. Навіть без мови. 

Жест, яким орач встромляє шаблю в край поля перед початком роботи. І можливо навіть те, що відпустку під час війни намагаються взяти тоді, коли треба садити чи копати картоплю, заготовляти сіно. Сподіваюсь, у нас колись знайдеться український Ремарк, який опише як українські лицарі садили цибулю біля окопів і як переживали, чи є кому подбати про городи вдома. 

І тоді світ зрозуміє, що оновленій військовій еліті треба просто повернути те, що відібрали у  неї – землю, на сторожі якої стане шабля. Мусить стати, бо планету затягує  у вир нової світової  війни. Вірність, почуття обов’язку, принциповість – це ті три камені, на яких може існувати еліта людства.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.