Освіта для майбутнього кращої країни

Доброго дня всім, а хто з вас віруючий християнин, то Христос народився!

Я вітаю вас як переможців, причому відразу в кількох значеннях цього слова. По-перше, ви – переможці в конкретному освітньому проєкті. І щиро вам признаюся: я би з задоволенням скинув з себе під 50 років, щоб опинитися серед вас і відкрити собі нові перспективи. По-білому заздрю вам! По-друге, ви переможці над своєю зайнятістю і над своїми слабинками. Бо участь у цьому проєкті вимагала від вас значних сил і навіть самопожертви. І з цим я також вас вітаю.

Наскільки я розумію, у цьому проєкті вам давали не лише професійні знання, а й доповнювали тим, що можна назвати ціннісною формацією. І це надзвичайно важливо. Ми в УКУ в таких випадках говоримо, що правильна освіта має спиратися на два крила – віру й розум, тобто професійна освіта має бути доповненою ціннісною освітою.

В нинішній Україні це не є самоочевидним. Мені доводилося не раз стикатися з доволі потужним спротивом професіоналів, які стверджували, що їхнє завдання – лише дати добру професійну освіту. А ціннісною освітою мають, мовляв, займатися батьки. Я не заперечую, що батьки є першими вихователями дитини, але єдиними і виключними вихователями вони не є.

По-перше, у кожній професії обов’язково можна виділити те, що ми називаємо професійною етикою. А де з нею можна ознайомитись, як не під час професійного навчання?!

По-друге, кожна професія існує не сама по собі. Вона – важливий інструмент для досягнення спільного блага. Отже, професіонал має розумітися на тому, які цінності скріплюють суспільство.

І нарешті, по-третє, етичний і ціннісний фундамент освіти задає правильний вектор застосуванню здобутих професійних знань. Без цього професійні знання можуть стати інструментом на службі злу. І в історії України так було вже не раз.

Отож бажаю вам бути переконаними членами тої когорти освітян, які професійну освіту доповнюють етичним вишколом своїх учнів чи студентів. А зараз я спробую перелічити кілька суспільних проблем, на вирішення яких ви так чи інакше впливатимете в майбутньому як вчителі. Бо ж ви зараз формуєте тих, хто мінятиме країну через 10-20 років.

Цінності і свідчення про них

Йде війна. Величезна жертва, яку сьогодні платить українська нація, вже тепер стає тим плодоносним зерном, з якого, ми віримо, постане преображена доля нашої землі. З диму й попелу постає нова архітектура міжнародної безпеки, в якій Україна має не лише набути визнаної суб’єктності, а й стати однією з опор безпекової конструкції.

Всі ці завдання потребуватимуть ще однієї необхідної передумови – преображення самих українців. Ми не сміємо й далі бути такими, якими були до 24 лютого 2022 року. Нам потрібні скрижалі нового закону нашого життя – нового суспільного договору, і його має задати "критична маса" тих, хто в пам’ять про невинно убієнних зречеться донедавнього безчестя.

Ці зміни мають торкнутися і школи, яка має бути місцем, де ви свідчите про цінності, не нав’язуючи їх примусом. Це велике слово "свідчення". По ваших діях мають впізнавати, хто ви є. 

Цінності, нав’язані силою, при зникненні сили відшкарублюються. Коли свідчите своєю власною поведінкою, то стаєте зразком для наслідування. Ви, можливо, знаєте важливе місце в ізраїльського пророка Єремії про "слово Господнє: Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці" (Єр. 31:33). Тобто коли людина погоджується вписати Закон Божий у своє серце, вона живе згідно з ним добровільно, з власної волі.

Як випливає з цих слів пророка Єремії, в юдео-християнській традиції головне – "переформатувати" людину, переписати закон, що в її серці й у відповідності до якого вона живе. "А коли зміниться людина – зміниться й суспільство". Отже, допомагайте Богові вкладати цінності в душу дитини – і цим ви зміните суспільство.
Проте без внутрішнього бажання людини змінити її майже неможливо. Як допомогти людині? Передусім важливо зрозуміти особливості духовних процесів, і ви, вчителі, це прекрасно знаєте на своєму власному досвіді.

Особливості духовних процесів

Духовні процеси особливі: вони – квантові, стрибкоподібні. Не можна зрікатися аморальності так, як кидають курити: сьогодні я збрешу 20 разів, завтра – 19, післязавтра – 18, і так через 20 днів узагалі перестану курити/грішити. Все залежить від вашого вольового рішення. І я розумію, що часом прийняти таке рішення непросто.

Так і в суспільстві. "Демократія як вседозволеність" не переходить у "демократію як відповідальність" еволюційним шляхом. Це також квантовий стрибок. Мусить знайтися критична маса тих, хто на це зважиться. Як сказано у Зверненні Єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному суспільстві від 1999 року: "Нашу державу не врятують наймудріші, найсправедливіші закони чи укази, ринкові реформи чи інші засоби, якщо не буде належного числа громадян, які ті приписи та заходи будуть сумлінно сповнювати та справедливо використовувати".

Друга особливість: зло знайде собі шпарку само, тоді як духовним процесам треба сприяти. Це як у хімії: екзотермічні та ендотермічні реакції. Перші йдуть з виділенням тепла, а щоб відбулись другі, треба додати енергію. Так-от, процеси духовного занепаду відбуваються самі по собі: людину просто тягне вниз. Натомість до духовних процесів треба додавати енергію. Якщо ми не спинаємося вгору – ми падаємо. В духовних процесах немає горизонтальних ліній: точніше, вони можуть бути, але лише тоді, якщо лінію постійно підтримувати.

Я говорю про суспільне значення цінностей, хоч розумію, що світ вступив тепер у дуже небезпечний етап: щораз більше світових лідерів відкладають цінності вбік і покладаються на егоїстичні інтереси. Це дуже небезпечний етап, бо так уже було: національні егоїзми мають тенденцію вступати у конфлікт, і Друга світова війна – цьому яскравий приклад. Як бути нам, українцям? Я певен, що для нас було би вкрай небезпечним заразитися цим вірусом. Бо, як це було вже не раз, ця інфекція у світі швидко мине, а в Україні – припізниться. І на нас врешті показуватимуть пальцем. В середині ХХ століття вся Європа заразилася націоналізмом, а про чий націоналізм згодом говорили чине найбільше? Про український. Бо ми були слабкі.

А щоб стати сильними й утвердити свою суб’єктність, ми маємо мати надійний ціннісний фундамент. Тож погляньмо, що може нам у цьому допомогти.

Солідарність

З одного боку, впродовж 30 років нашої незалежності Ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства був брак солідарності. У нас було багато чесних і незіпсутих людей, але кожен із них почувався "одним у полі воїном". З іншого боку, під час Майданів і на початку повномасштабки наше суспільство виявляло чудеса міжлюдської солідарності. То де тут правда?

Як відомо, "ланцюгова реакція" суспільного діяння розпочинається з Божих заповідей: любов до ближнього → міжлюдська довіра → міжлюдська солідарність → енергія солідарної суспільної дії. Цей ланцюжок взаємозалежностей і творить один із вимірів того, що ми називаємо Божим ладом. Заповідь "Люби ближнього свого як самого себе" справді лежить в основі суспільної довіри. Відберіть у людини здатність до емпатії, до співчуття – і з істоти суспільної вона перетвориться на самотню бджолу, яка згубила шлях до свого вулика і вже не тямить про існування рою.

Блаженніший Любомир Гузар назвав джерело довіри: "Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою". Що ж, як бачимо з ситуації в Україні, це легше сформулювати, ніж цього дотримуватися. У нас іще надто багато тих, хто вважає, що жити чесно й правдиво – це жити собі на шкоду, стати лузером. І навіть війна, як бачимо, не зламала цю поставу: логіка матеріального зиску й життєвої вигоди все ще домінує в душах багатьох над авторитетом Божих заповідей.

То як братися за відновлення довіри? Що ж, ми всі є свідками того, як на наших очах така довіра встановилася між волонтерами й воїнами нашої армії. Саме вони потягнули за той "шнурочок", яким розплутується увесь клубок: любов до ближнього, оперта на правду, породжує міжлюдську довіру, а та, у свою чергу, уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Для цього не треба йти військом на Київ чи громити палаци чиновників, натомість треба лише зазирнути у власну душу й відновити правильну ціннісну матрицю.

Самопожертва

Втім, коли ми говоримо про утвердження цінностей, то майже завжди стикаємося з тим, що такий носій цінностей змушений буде йти проти течії. А це майже неминуче вимагатиме від нього жертви. Хто хоче зрушити віз з місця, мусить стати попереду нього.

Згадайте отой прекрасний момент із Гіббсонівського фільму "Страсті", коли Ісус, несучи на собі хреста, з мукою каже своїй Матері: "Ось нове творю все..." (Од 21:5). Так збудований цей світ, що без жертви ви не створите щось нове. І час творити нове наступає саме тоді, коли для успіху, здавалося б, немає жодного шансу, коли зло переможно шкіриться і навісніє, коли тягар твого життєвого хреста цілковито притискає тебе до землі.

Я не хочу казати, що ми мусимо обов’язково пройти через жертву, але ми мусимо бути готовими обстоювати те, що вважаємо цінністю. Сьогодні ми повинні розуміти, що суспільство, яке не готове іти на маленькі жертви, згодом змушене буде піти на великі жертви.

Пригадую собі, перед Революцією Гідності один молодий киянин відреагував на подібні мої слова так: "Жертва – це ознака вашого часу, пане Мирославе. Сьогодні треба правильно оформити грант, отримати гроші й робити те, що запланував". Через кілька місяців розпочалась Революція Гідності, яка завершилась жертвою Небесної Сотні. Цікаво, чи згадував тоді цей хлопчина нашу розмову і чи відчув, що без цієї жертви майданівців Янукович ніколи б не покинув Україну?

Втім важливо зрозуміти, що жертва виконує свою очищувальну функцію лише тоді, коли є добровільною. Адже недобровільна жертва стає катуванням.

Добровільність жертви дає вам один бонус: ви не маєте підстав скаржитися ні на Бога, ні на людей. Ви самі вибрали цей шлях. І повірте, це значно спрощує людське життя.

Потреба в самопожертві начебто суперечить формулі успіху: авта, палац, басейн, слава… Але я вважаю себе успішною людиною, але мій успіх прийшов внаслідок 10 років позбавлення волі. А хто в тверезому розумі скаже, що тюрма – це шлях до успіху?

Отже, прошу вас: міняйте оці хибні формули успіху як у собі, так і в учнях.

Служіння

Наш народ надто довго жив у країні, в якій служіння підміняли пануванням. Саме слово "служіння" люди сприймали як принизливе прислужництво. Але ми знаємо Ісусове: "Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою" (Мр. 9:35). Отож зробіть усе, щоб ми обірвали цю хибну традицію. Хай ваші учні відчують, яким радісним є служіння людині, як воно збагачує тебе самого. Навчіть їх того парадоксу: коли ти віддаєш, ти здобуваєш.

Мій порятунок від відчаю, коли вчиню гріх — терміново робити безоплатне добро якійсь людині. І в душу повертається мир.

Моральна гемофілія і свобода

Можна легко припустити, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх відмінностей. Важливо, щоб вони не переходили у ворожнечу. Шептицький дав прекрасний діагноз нашій традиційній недузі: "моральна гемофілія". Це коли від найменшої суперечки люди стають ворогами. Отож потрібні "сеанси психотерапії", щоб суспільство усвідомило наявність цієї недуги, яку можуть лише обтяжити травми війни. Навчіть дітей розрізняти поняття "опонент" і "ворог".

Це триватиме довго, але час має значення. І тут дуже помічною може виявитися формула Блаженнішого Любомира Гузара: "Дайте людям вирости у свободі". Формуйте школярів так, щоб вони виростали у свободі. Щоб вони виростали у гідності, без якої немислима свобода. Але при цьому навчіть їх розрізняти свободу і вседозволеність, яка свободою не є. Тому, що свобода неможлива без відповідальності.

На жаль, у нашому посткомуністичному суспільстві є все ще дуже багато духовно травмованих людей, які переконані, що їхня свобода дорівнює вседозволеності і сваволі. Вони не хочуть визнати, що справжня свобода – це відповідальна свобода. Бо людина має не лише права, а й обов’язки – перед Богом і людьми.

Європейська традиція також поєднує свободу з відповідальністю. Про це саме говорить і Українська Хартія вільної людини: "Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність". І далі: "Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе".

Цікавими були докори людей під час обговорення цієї Хартії: "Та чого ви до нас звертаєтесь з вимогою бути відповідальними? Ви до них, угорі, її спрямуйте!" Слухати це було страшенно прикро, бо це звучав голос патерналізму. Якщо ти делегуєш відповідальність за своє життя тим, що "нагорі", то ти визнаєш, що ти – лише раб, суспільний "гвинтик". Індивід стає Людиною не лише тоді, коли реалізує свою вільну волю і відчуває свою людську гідність, а й тоді, коли бере на себе відповідальність за свої вільні дії.

Перетворення раба у вільну людину чимось нагадує пологи: дитина не народиться з одного лише зусилля матері. 

Проте в цьому нема песимізму. Просто вміймо побачити не лише перейми, які видаються безконечними, а й той дивовижний шлях громадянського змужніння, що його з часу незалежності Україна все-таки пройшла. Боротьба за незалежність, українські Майдани, а тоді духовне піднесення після вторгнення Росії були фантастичними етапами отого зростання українців у свободі. Пройдено багато – але ще не весь шлях: треба зростати у свободі далі! 

Таке зростання врешті-решт має привести до формування нового суспільного договору.

Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від Мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років сім. Але є тут одна заковика: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітовану відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32,1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.

Так-от, досі ми вже тридцять років блукали по своїх пустелях, але на свою гору Синай так і не зійшли. Тому ми й повинні оновити нашу країну на основі якісно іншої концепції управління державою і на основі нового "суспільного договору". А обидві ці зміни мають вирости з нових ідей та одвічних духовних цінностей. Тому сьогодні ми й мусимо наново переосмислювати їх.

24 січня 2025 року, Львів, Центр ім. митрополита Андрея Шептицького, Український католицький університет

Освітня програма для вчителів інформатики "Leave no one behind partnership" реалізується ГО “Всеукраїнський демократичний форум” у співпраці із Українським католицьким університетом за підтримки Тайваню та за сприяння Миколи Княжицького.