Хочу в Россию

Як на мене, це бажання є досить зрозумілим і закономірним. Як і нестримна ненависть до України. Ясна річ, говоримо лиш про частину українців, самі знаєте про кого. І я, чесно кажучи, не берусь їх засуджувати. Принаймні, зважаючи на наступні обставини.

Стала я одного разу свідком зародження  у відносно адекватній людині фаната Новоросії. Хлопцеві було близько двадцяти і йому трапилося провести вечір у патріотично налаштованому товаристві. З тими, кого ми нині називаємо "вишиватниками". Чувак любив музику і якраз у той момент добряче присів на гранж. Ну і поки ми сперечалися, чи косив Курт Кобейн під Ніла Янга, на нас почала коситись присутня публіка. Зав’язалась дискусія. Претензії були наступні: "А шо ж це ви, бісові діти, тільки про забугорну музику говорите? А нашу чого не слухаєте?".

І давай тулити нам Івасюка. Благо, я в курсі його життєво-творчого шляху, а от мій знайомий був реально в шоці, що "Червона рута" - то ще й група така колись була. Тому далі пресувати стали тільки його. Любити пісні Володимира Івасюка змушували  за допомогою таких фраз як: "душа українського народу", "його музика лине" та "сором великий не знати співця нації". Аби закріпити ефект, фанати Володимира Михайловича змусили свою жертву влізти до інтернету і послухати творчий доробок співця.

Ну, ясна річ, молодому любителю гранжу пісні просто не могли сподобатися. Тим паче, зважаючи на таку недолугу піар-кампанію. Для нього то була типова радянська естрада, надто солодка і старомодна. Власне, він так і сказав своїм опонентам. Дурило. Краще б змовчав. Бідного хлопця почали обзивати останніми словами, казати, що наша країна ніколи не встане з колін з такими персонажами. І під завісу не полінувалися зробити резюме – данєцкій, шо ти з них візьмеш. І пішли геть. Хлопець був із Дніпропетровська. Але яка між ними, запроданцями, різниця.

Зараз мій знайомий оперує словами "хунта" і "каратели". Рік тому він обзивався "майданутими". І я добре розумію, що під цим словом він розуміє саме тих нарваних дядьків, які патріотичність людини визначали за музичними смаками. Не любиш Івасюка – не любиш Україну. Кепська традиція відомого вірша Сосюри. У той вечір з бідним хлопцем зробили принаймні три маніпуляції. Посіяли зневагу до Івасюка. Відбили бажання взагалі цікавитися українською музикою. І головне – чітко дали зрозуміти, що ти, чуваче, не наш, ти – чужий, мандруй звідси. Ну от вони всі і мандрують. Росія ж їм, здається, такого не каже.

Ще історія. Але ви бодай одну таку ж вже чули. Моя подруга працює в Запоріжжі вчителькою зарубіжної літератури. До 200-річчя Батька нації, ясна річ, були урочистості. І діти ледь не плакали - так не хотіли брати участь у постановці «Катерини». Вони казали, що ненавидять Шевченка і всю українську літературу.  Бо ж вона нудотна і там всі вічно вмирають. Казали, що їм подобається більш Єсенін, бо він крутий мужик, подобався дівчатам і вмів розважитись. А знають вони це з серіалу з Безруковим, а серіалу про Шевченка нема. Є телевізійні програми, але якщо існує на світі справедливість, дітки їх ніколи не побачать. Вчителі, в свою чергу, роблять усе, аби цю ненависть примножити. Мені взагалі часом здається, що українські філфаки – то надуспішна розробка кадебешників. Мало довести Осьмачку до божевілля, а Хвильового – до самогубства. Справжню, масштабнішу розправу над ними роблять на уроках літератури. 

Приклади можу наводити до ранку. Але основна думка, певне, зрозуміла. Маємо картину – Україна робить все, аби здаватися непривабливою, а Росія – все, аби сподобатись. І уявіть, що ви у цій схемі живете все життя, як і ваші батьки з дідами. Це діє елементарно, зважаючи, що багатьом людям для формування світогляду потрібна лиш гарна картинка. Не так давно ми сміялися з дурнуватої моди на широкі плечі, а потім самі купували такі жакети. Бо фешн-індустрія здатна чітко нам пояснити, що вважати потворним, а що – красивим. Точно так можна змусити любити чи не любити країну. Все просто.

Зараз заведено зневажливо ставитися до фрази "услышать Донбасс", мовляв, надто вона егоїстична. Але факт лишається фактом – його таки не чують, а без цього виправити ситуацію нереально. Національно свідомі громадяни просто зобов’язані візуалізувати собі людей, яким від самого народження втовкмачують, що Росія – то круто, а Україна – ні. Те саме робили з їхніми батьками та родичами. І не варто називати їх дурнями, хоча таких є дійсно багато. Я бачила багато мозковитих людей серед "вишиватників", які відштовхують недолугими намаганнями пробудити патріотичні почуття. І вони абсолютно не свідомі своєї поведінки. А що ж до не зовсім розумних, то з ними ще легше. Таку людину можна змусити думати і робити що завгодно – власної думки однаково немає. Відтак, я впевнена, що усіх цих бажаючих від’єднатися перевиховати можна дуже швидко. Лиш тільки варто усвідомити, що поки ми це робимо якось не дуже.