Українська Чеченська Республіка: Що дали Україні нові мінські перемови

Після укладення останніх мінських домовленостей стало зрозуміло, що в умовах можливого крихкого миру з Росією остаточний формат існування ДНР і ЛНР за своєю внутрішньою сутністю нагадуватиме статус Чеченської Республіки у складі РФ. Точніше так: Росія хоче створити саме такий регіон в межах України і послідовно це завдання виконує. Перший вагомий крок, навіть якщо він виявиться невдалим, був зроблений минулого тижня у білоруський столиці. 

Наші силовики втратять контроль над територією Донбасу, а всеукраїнські партії не зможуть і не схочуть брати участь у політичному процесі самопроголошених республік. Так звана «Новоросія» матиме повний внутрішній суверенітет, лише формально обмежений нормами національного законодавства. Формально – бо забезпечити їх виконання легітимними представниками української виконавчої влади буде досить проблематично.

Особливо враховуючи , що 13-й пункт «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод», прийнятого 12 лютого, встановлює абсолютну автономію місцевої влади в питаннях призначення судів і прокурорів, а також дозволяє самопроголошеним республікам формувати власну міліцію, легальність якої буде визнана Києвом.

Та головна поступка сепаратистам, зафіксована в тексті домовленостей, – поновлення соціальних виплат і роботи українських банків на території ДНР і ЛНР. Цей крок встановлює новий формат взаємин між офіційним Києвом і самопроголошеними республіками. У найкращому випадку він виглядатиме, як позиція рекетирів, що обклали даниною комерсантів: платіть нам гроші – і спіть спокійно.

І справа, звісно, н е у виплаті пенсій, стипендій і соціальної допомоги, а в принциповій політичній колізії: якщо державний бюджет (і соціальні дотації як його невід’ємна частина) формується з податків населення, яке легітимним шляхом обрало центральну владу, то чому гроші населення виділяються адміністративним структурам, які цією владою не контролюються?

Відповідь проста – через політичну доцільність. Це не дотації – це данина.

Україна домовилася про мир (тимчасовий чи перманентний – поки що не так важливо), погодившись заплатити за нього значною часткою власної незалежності (навіть у суто політтехнологічному сенсі).

Якщо восени в ДНР і ЛНР проходитимуть вибори, то представники самопроголошених республік вимагатимуть обрання народних депутатів по мажоритарним округам, де через неконтрольовану ситуацію не було змоги провести минуле голосування. Це щонайменше 15 нардепів (9 у Донецькій області та 6 у Луганській). Таким чином до парламенту  можуть потрапити представники сепаратистів.

Крім того, проект «Новоросія», очевидно, наполягатиме на необхідності проведення загальних перевиборів Верховної Ради та президента, адже багатотисячне населення Донбасу не змогло повністю взяти участі в попередніх голосуваннях, а значить, після конституційної реформи має відбутися тотальне перезавантаження влади.

Цей аргумент може стати головною політичною вимогою до Києва, який сепаратисти поширюватимуть через усі можливі засоби комунікації. 

Якщо на останніх виборах рейтинг «Опозиційного блоку» становив 9,5%, то зараз, після масового збіднення, загострення війни й формального вливання в електоральне поле кількох мільйонів мешканців неконтрольованих територій, загальний рівень підтримки «східних проектів» може збільшитись до 30% виборців.

Зрозуміло, що такий поворот не задовольнить Україну, адже дасть п’ятій колоні потужні важелі впливу на парламент. Технічно у Верховній Раді може виникнути ситуація, коли представники сепаратистів увійдуть до владної коаліції, що взагалі є нонсенсом. 

Виглядає безглуздо? Так і є – але саме це дасть Росії змогу й далі дестабілізувати ситуацію в нашій країні руками своїх українських сателітів. Та найімовірніше «Українська Чеченська Республіка» не встигне дійти до таких політичних гасел, бо для цього двосторонні стосунки сторін повинні мати бодай уявну перспективу. 

Бачити перспективу 

Прикро, але на останніх перемовинах у Мінську зовсім не йшлося про Крим. Рятуючи народ від війни, питання півострова відвели на другий план – це можна зрозуміти. І все-таки дивно, що аргумент щодо анексії Криму не використали ні під час торгів, а саму автономію жодним словом не згадали у прийнятих документах. 

Крім того, за 9 пунктом «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод» відновлення східного кордону може відбутися тільки після проведення конституційної реформи та виконання всіх принципових вимог сепаратистів. ДНР і ЛНР (а точніше їх російські патрони) ніколи не погодяться на повернення українських військових частин на територію Донбасу. А це значить, що навіть у разі виконання всіх умов бойовиків кожен український прикордонник, який працюватиме на Донеччині чи Луганщині, перебуватиме під пильним контролем озброєних бандитів, не маючи реальної змоги боронити межі своєї держави.

Отже, Росії вдалося домогтися найголовнішого – зупинити санкційний каток і через ЛНР і ДНР заблокувати інтеграцію України в ЄС і структури НАТО. Київ спромігся лише зупинити війну, але з переговорів вийшов із дуже слабкою позицією: з одного боку, в нас є можливості для проведення реформ і гроші для вирівнювання економіки, а з іншого – немає державної стратегії для протидії сепаратизації політики. 

Плани Путіна очевидні – продемонструвати світові антидемократичність українського політичного режиму, якщо представники «Новоросії» не потраплять до Верховної Ради і перезавантаження влади не буде проходити за погодженим з сепаратистами сценарієм. Плани ж України поки що невідомі. 

Жодна з умов останніх домовленостей не дає підґ рунтя для розбудови довготривалих відносин між сторонами. Водночас слід підкреслити, що ухвалення Мінської угоди дає Україні щонайменше півроку для створення й реалізації нової стратегії повернення Донбасу та Криму.

І цей виграний у білоруській столиці час є поки що єдиним козирем у руках офіційного Києва. Короткотривале перемир’я необхідно використати для реформ, розбудови державних інститутів і модернізації суспільства. Згаємо безцінний час – дамо довге життя українській Чеченській Республіці.