Абсолютної справедливості не існує

Блін. Знову національні танці на граблях. Один військовий, судячи з відгуків спільних знайомих, реальний воїн, з тих, кого називають "справжніми", обурений тим, що пацанам не дають заслужені нагороди, накидав лайна на жінок, які ті нагороди отримали. Назвавши їх при цьому найбруднішими словами. І розгорівся ср*ч!

Хлопцеві, судячи з усього, як і багатьом іншим, війна і втома добряче поплавили дах. Йому б попросити вибачення перед дівчатами, та й усім закрити цю гидку тему.

Але ж вона ширша, ніж просто відверте хамство хлопця з поплавленим дахом. Ширша, ніж відома проблема з "корупційним" нагородженням недостойних — як жінок, так і чоловіків.

Три речі хочу сказати.

1. Якщо вам або вашому побратимові не дали заслужену нагороду, то це не вина і не проблема інших людей, які нагороди отримали. Проблема або у вашому командирі (не подав), або у бюрократах нагорі (загубили подання), або у часі (подав, не загубили, нагорода ще прийде). У нас з певних бюрократичних причин деякі хлопці чекали на свої нагороди майже рік.

Читайте також: Коли у суспільстві розкол, то ворог обов'язково цим скористається

1.1. Кожній добрій справі, особливо, якщо вона має форму "бамажки", треба "приробляти ноги". Нехай кілька найбільш адекватних людей зі взводу підійдуть до командира і нагадають: Микола герой, він вже підбив десять одиниць бронетехніки, Миколу подадуть на нагороду? І не соромтесь перепитати потім, чи подали. Це, звісно, не зовсім так має працювати, ну, але що ж, не в ідеальному світі живемо.

2. Якщо комусь дали нагороду, яка вам здається незаслуженою, особливо, якщо ви про цю людину нічого не знаєте — от просто проходьте повз. Бо це трохи не ваша справа. Обурення несправедливістю у таких випадках настільки наближається до жаби, що перестає відрізнятись від неї й б'є не по тих нагороджених, а по вас. У давні домайданні часи існував абсолютно огидний проплачений "жіночий рух", учасниці якого приходили на протестні заходи (іноді власні, але зазвичай чужі) і світили там голими цицьками. За всі роки, що оце тривало, я принципово не згадала їх публічно жодним словом. Бо вони нав'язали власні правила гри, за якими їх неможливо було критикувати. Якби це зробив чоловік — виглядав би імпотентом чи невдахою, в якого проблеми з жінками. Якщо жінка — було б схоже на заздрість їхній молодості й красі. І мовчиш, бо що тут зробиш? Тільки дочекатися, поки кудись подінуться їхні фінансові покровителі й вони розсмокчуться самі собою. Що, звісно, невдовзі й відбулося.

Якщо у вас є достойний побратим — добивайтеся визнання державою/відомством його заслуг. А чужі нагороди хай вам не муляють очі, бо на виході з того — сама ганьба, недостойний вигляд.

Трохи інший варіант — коли політичний чи фінансовий шахрай добуває собі плюшки, козиряючи нагородами, яких не отримував, чи вигадуючи собі героїчну біографію, якої не було. У таких випадках слід провести ґрунтовне розслідування (що не так вже й складно, бо фронт — маленьке село, через одне-два рукостискання всі всіх знають) і довести шахрайство. Але в жодному разі не слід бездоказово бризкати жовчю.

Читайте також: Воїни Гобітширу

3. Абсолютної справедливості не існує. Всього на всіх ніколи не вистачить, бо всіх багато, а всього мало. І виступати проти цього — це змагатися з вітряками. Припустімо, розвідвзвод блискуче виконав бойове завдання і повернувся, прихопивши з собою секретні документи та важливих полонених. Вони всі в рівній мірі герої. Навіть ті, хто не виходив "за нитку", а забезпечував їхню логістику. Але ж 30, чи скільки їх там було, нагород не виділять ніколи. В ідеальній ситуації буде орден командиру і ще кілька відзнак, і от як вибрати, кому їх дати? Якось розподілять, звісно, але принцип справедливості вже порушений. У нормальному підрозділі решту бійців подадуть наступного разу. Але все одно — всім достойним нагород все одно забракне. А якась частина недостойних десь там все одно їх отримає.

І перейматися через це — агов, вам власних нервів і власного запасу жовчі не шкода? Якби ви точно знали, що вам ніколи не дадуть жодної відзнаки — ви що, воювати б не пішли? Чи якби знали, що вам не дадуть, а дадуть кухарю генерала — теж не пішли б?

Наша колективна скажена реакція на найслабший подразник у вигляді нерівності — це було б смішно, якби не було так сумно. На чому, думаєте, більшовики захопили державу? Саме на цьому темному інстинкті. Він дуже небезпечний насправді. Відстоювати себе і своїх — норм. Перейматися чужими справами — не дуже.

Джерело

Про авторку. Олена Білозерська, офіцер ЗСУ, волонтерка, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.