Архиєпископ Сава: Польське обличчя "русского мира"

Часом варто помовчати, аби не виявити правду про себе, бо ця правда багатьох змусить задуматися над причинами висловлення саме таких, а не інших думок. Це особливо стосується керівників держав і церковних ієрархів щодо війни в Україні, де різниця між добром і злом цілком очевидна. Добро – боротьба українців проти неспровокованої і злочинної російської агресії, зло – російський імперіалізм, підпертий ідеологією „русккого мира” патріарха Кіріла і російської православної церкви. 

Митрополит Сава (Михайло Грицуняк), зверхник Польської автокефальної православної церкви вирішив представити інакшу перспективу. В інтерв’ю, яке дав „Політиці” розповів про причини тривалої мовчанки ПАПЦ у питанні російської агресії, невизнання автокефалії ПЦУ і способи встановлення „справжньої” автокефалії. Також заторкнув питання культу св. Гавриїла і пов’язану з ним легенду про „ритуальне вбивство”, релігійні аспекти історії Польщі, питання хрестових походів, Берестейської унії, поховання Чеслава Кіщака на православному цвинтарі і втягнення самого митрополита до співпраці з комуністичною службою безпеки.

В ході полеміки зосереджуся на війні та релігійній ситуації в Україні, бо щодо цієї тематики митрополит сказав стільки неправди, що просто дивуєшся. Звідтіля і принципове запитання про те, що спричинило таке самовикриття на шостому місяці війни, як принципового прихильника „русского мира”. Без найменшого сорому, охоче і в почутті власної непомильності. А також сили, яку дає влада над Церквою – щоправда, невеликою, але активною і шанованою в світовому православ’ї. І з міцною позицією у польській державі, яку якраз поставив під удар.

Як професор теології і почесний доктор кількох університетів, він розуміє важливість думок, які виголошує. В інтерв’ю демонструє себе духовною особою, далекою від політики, що далеке від правди. Висловлює цілком політичні думки, причому гостро і без завивання у папірці. В турботі про добро Польщі – бо як же інакше – якій загрожує не російський імперіалізм, який ґрунтується на ідеології „русского мира”, а розвиток подій в Україні. Особливо ж, отримання у 2018 році Томосу, тобто документа про автокефалію Православної Церкви України. У його викладі це не що інше, як відновлення Берестейської унії, яка начебто довела до поділів Польщі. Отож, підтримуючи „унійно-берестейську” Україну, Польща готує собі нове падіння.

Українська церква – автокефальна

Для архієпископа Сави Томос 2018 року є не справжнім, а „так званим”. Його видав патріарх константинопольський Варфоломій для митрополита Єпіфанія (Сергій Думенко, предстоятель ПЦУ), якого висвятив колишній митрополит Філарет (Михайло Денисенко). Тобто ієрарх без єпископських свячень, формально профан. Ситуація, подібна до статусу лефебристів у римо-католицькій Церкві.

Вселенський патріарх Варфоломій, аргументує Сава, 22 роки визнавав рішення московського патріархату про позбавлення сану і повернення у світський сан митрополита Філарета. Але втрутилися різні сили, „комусь було потрібно переконати патріарха Варфоломія надати автокефалію українській Церкві під керівництвом Єпіфанія”. Тим часом „усі православні Церкви, у тому числі і наша, визнають, що Філарет був позбавлений сану і не має права висвячувати інших. Йдеться про неканонічність свячень Єпіфанія, який стоїть на чолі цієї нової української Церкви, а не про Україну”.  

Україна, як незалежна держава має право на автокефальну Церкву, над чим Сава працює. Обов’язковою умовою є канонічне висвячення Єпіфанія, бо тільки тоді „може бути в складі українського духовенства. Коли в Україні з’єднаються всі церковні орієнтації, тоді можливе надання автокефалії” – описав свій сценарій. Зараз в Україні діє кілька православних церков – крім ПЦУ, найбільшою є Українська православна церква Московського патріархату, якою править митрополит Онуфрій (Орест Березовський). Сава розмовляв щодо „повної автокефалії” з Варфоломієм у Польщі 28 березня, який начебто з ним погодився, але „йому складно прийняти рішення. А воно може бути тільки одним: зібрати усіх ієрархів, визначитися, як вчинити з Єпіфанієм, щоб надати Церкві в Україні повну автокефалію” – підсумовує.

Щоб не обтяжувати читачів зайвими подробицями історії автокефалії, обмежуся виправленням найбільш вражаючих неправд.

Православна Церква в Україні отримала автокефалію – повну, бо згідно з канонами, і від власне матері-Церкви, тобто Константинопольського Патріархату. Для цього Синод єпископів цього патріархату (9-11 жовтня 2018 р.) скасував документ 1686 року («Синодальний лист»), на підставі якого московські патріархи отримали право висвячувати в Києві київських митрополитів. Цей документ послужив Москві за формальну підставу для підпорядкування собі Київської митрополії.

Синод повернув священичий та єпископський сани Філарету та рукоположеним ним людям, які опинилися в стані розколу «не з догматичних міркувань». Таким чином Вселенський Патріархат визнав дійсність священичої та єпископської хіротонії, серед ін. Єпіфанія, якого на Об’єднавчому соборі православних церков в Україні (15 грудня 2018 року) він обрав митрополитом Київським, і саме в цьому сані Єпіфаній отримав Томос від Патріарха Варфоломія (6 січня 2019 року).

Автокефалія ПЦУ і сан митрополита Єпіфанія визнав Вселенський Патріархат та його структури в Європі і Північній Америці, Патріархат Александрійський та Церкви грецька і кіпрська. Рішуче проти виступили Патріархат Сербський та Патріархат Московський, який розірвав євхаристійну єдність зі Вселенським Патріархатом. Решта автокефальних церков (разом з українською їх є 15) зайняли вичікувальну позицію. 

Coming out архиєпископа Сави

Через висловлювання свого предстоятеля ПАПЦ долучилася до числа агресивних противників української автокефалії. Дивує фундаменталізм його позиції в історичному і канонічному контекстах, позаяк у 1924 році православна церква у Польщі отримала автокефалію від Патріарха Константинопольського серед бурхливих політичних подій і на тих самих канонічних підставах, що й українська церква у 2018 році. Тобто визнання, що приєднання наприкінці XVII століття київської митрополії та залежних від неї митрополії Литви та Польщі відбулося з порушенням канонів.  

Після Другої Світової війни Московський патріархат домігся від православних ієрархів у Польщі відречення автокефалії і 1948 року надав власну. Визнав, що Москва, а не Константинополь, є материнською церквою для польського православ’я. Константинополь тривалий час не погоджувався з цим, зрештою в 80-тих роках ситуацію врегулювали, мовчки визнаючи, що ПАПЦ має два томоси про автокефалію. Тепер Сава каже, що Томос з Константинополя, по суті, не має значення.

Пропонуючи „висвячення” митрополита Єпіфанія, аби той узагалі став священиком,  предстоятель ПАПЦ принижує Вселенський Патріархат і патріарха Варфоломія особисто. Причому робить це брутально, без будь-яких церемоній. Чинить гірше, ніж московський патріарх Алєксєй у 1948 році, який не вимагав від польських православних ієрархів повторних свячень. Хоч в Польщі перебували радянські війська, а в Кремлі сидів Сталін. Єпископи ж їхали до Москви з думкою, шо їхньою кінцевою зупинкою може виявитися Сибір.

Архиєпископ Сава ще не усвідомив, що проблему «повторного висвячення» Єпіфанія та «повної автокефалії» Української Церкви вирішила українська армія, вигнавши російську орду з-під Києва та успішно захищаючи українську незалежність на сході і півдні країни. Бо про власну участь у «висвяченні» предстоятеля української православної церкви він міг би думати тільки в тому випадку, якщо б українська армія програла, а в Києві сидів би гауляйтер, призначений Путіном.  В такій ситуації Сава за компанію з Кіріллом висвятив би будь-кого, кого підкаже фантазія.

Михайло Грицуняк тактовно замовчує суть власної пропозиції – якщо Українська Православна Церква хоче отримати «повну автокефалію», у її наданні має брати участь Москва.

 Ідеї ​​Сави щодо врегулювання ситуації в українському православ’ї настільки безглузді, що питання про причини такого камінг-ауту в ім’я «русского мира» саме крутиться на язику. Кого чи чого він боїться настільки, що рветься натягнути на себе одіж з чужого плеча?  Адже ж він не може вирішувати долю Київської митрополії з її понад тисячолітньою традицією, бо він є митрополитом Варшави, а не патріархом Константинопольським. Щонайбільше архієпископ Сава може визнавати чи не визнавати вже надану автокефалію.

Він уникає визнання, як, грубо кажучи, нечистий святої води. Це проблема для польської держави та ПАПЦ, адже зневага автокефалії ПЦУ та агресивна критика діяльності Вселенського патріархату означає підтримку Москви та Кіріла. Це також є проблемою для нового глави польської православної церкви, хоча я, звісно, ​​бажаю міцного здоров’я митрополиту. Юридичні, канонічні, державні, військові та соціальні міркування підказують, що наступник не матиме іншого вибору, як визнати важливість фактів.

Згідно з останніми опитуваннями громадської думки, в Україні 54% українців вважає себе вірними ПЦУ, тільки 4% зараховує себе до московського патріархату. Після 24 лютого нахлинула друга хвиля переходів парафій з тієї церкви до ПЦУ (перша мала місце після отримання Томосу), частина єпископів і духовенства перестала поминати Кіріла під час богослужіння, з’явилася група з кількасот священиків, які вимагають розриву усіх зв’язків з Москвою.

У парламент подано два законопроекти з забороною діяльності УПЦ МП, але поки що вони перебувають у замороженому вигляді. Влада намагається діяти делікатно,  організовуючи зустрічі представників обох Церков для обговорення шляхів об’єднання.  Міністр культури, який відповідає за  конфесійну політику, запросив на зустріч з Міжнародною Радою Церков представників обох спільнот, надто, що їхні представники були запрошені на найближче пленарне засідання Ради (31 серпня – 8 вересня).

Кіріл в ролі Папи

Сам Онуфрій розривається між необхідністю засудження російської агресії і розривом з Москвою та лояльністю відносно Росії. Визнав агресію „каїновим гріхом”, а 27 травня зібрав Собор своєї Церкви, який оголосив „повну незалежність” від Москви. Одначе автокефалія не була проголошена і про неї не просили ні Москву, ні Константинополь. В оновленому статусі УПЦ залишено лазівку для відновлення формальних зв’язків з Москвою. Адже підставою „повної незалежності” від Москви визначено документ московського патріарха від 1992 року, у якому йдеться про незалежність Церкви в Україні, але, як складової частини Московського патріархату.

УПЦ – як образно кажуть експерти в Києві – „зависла” поміж бажанням величезної частини громади розірвати усі зв’язки з Росією і власною лояльністю щодо колишньої колоніальної метрополії. Сподіваючись перечекати лихоліття з найменшими втратами структури і майна. УПЦ все ще володіє трьома лаврами – у Києві, Почаєві та Святогірську. Найбільші православні святині на Сході Європи.

Завдяки грі ієрархії УПЦ МП Кіріл може вважати, що церковні структури залишаються частиною російської церкви і на цій підставі вся Україна є його канонічною територією. І використовує це – у недавньому листі до митрополита УПЦ МП у Львові висловив переконання, що „канонічний устрій” на території його єпархії швидко буде відновлений.

Архієпископа Саву поєднують глибокі і щирі зв’язки з Онуфрієм і УПЦ МП. Одначе, якщо вважає, що допомагає їм своїми концептами, то помиляється. Адже діє відповідно до принципу: „чого не може сказати предстоятель УПЦ МП, те від його імені скаже митрополит варшавський”. А позаяк промовляє „русским миром”, то тим самим підтверджує, що Онуфрій керує Церквою, яка лояльна Москві і її релігійній політиці навіть під час теперішньої фази війни.

Митрополит Онуфрій мав шанс зіграти позитивну роль в історії українського православ’я через участь у процесі об’єднання і долучившись до процесу отримання автокефалії. Одначе вибрав лояльність відносно Росії, так як майже всі єпископи УПЦ МП (більш ніж 80). Сподіваючись, що президент Порошенко не виграє президентських виборів удруге, а новий президент перестане підтримувати справу автокефалії. Російська агресія від 24 лютого остаточно перекреслила  ці розрахунки.

Не передбачаю успіху архієпископа Сави також з тієї причини, що шиє свою інтригу дуже грубими нитками і в повному відриві від суспільних настроїв в Україні. Вважає, що там триває „релігійна війна”, хоч це повторення наративів російської пропаганди і виправдовування (уточнимо – середньої сили) її „денацифікації”. При цьому переконує, що „не підтримує” агресії росіян проти України і патріарх Кіріл не „повинен втручатися у ті справи”. Але „папа також благословляв хрестові походи”. На зауваження журналістки, що це були інші часи, випалив: „У Церкви немає інших часів!”. 

Що ж, може здатися, що кожна аналогія має право на існування, бо в Америці б’ють негрів, отже, СРСР може застосовувати політичні репресії. Одначе це не міняє факту, що, апелюючи до подій восьмисотрічної давності, митрополит Сава пробує замаскувати суть вибору, який постав перед православними світу. Стати на боці патріарха Варфоломія та визнати автокефалію української Церкви. Або вибрати Кіріла з його ідеологією „русского мира”, Церквою на службі в Путіна і розривом євхаристійного зв’язку зі Вселенським Патріархатом.

Предстоятель ПАПЦ вибрав не на користь Варфоломія.

Злочин геноциду

А тепер щодо домашніх справа, бо ж Сава не був би собою, якби не нарікав на Берестейську унію 1596 року. Для греко-католиків це пустий звук, бо позиція Сави не має жодного впливу на розвиток їхньої Церкви. Одначе цього разу він перевершив самого себе. В урочистому богослужінні з нагоди поминання св. Гавриїла (3 травня), застеріг перед Берестейською унією, яка знову існує в Україні і додав, що наслідком подій чотирьохсотлітньої давності були поділи Польщі і її занепад наприкінці XVIII століття.

„Зараз в Україні -  сказав в інтерв’ю – у зв’язку з політичною та релігійною ситуацією використовують неканонічного Єпіфанія, щоб об’єднався з уніатами, тобто греко-католиками. У нас в Польщі греко-католики отримали зелене світло для такого об’єднання”.

„Страхи на ляхи” і спроба доносу. Українські греко-католики втішилися з автокефалії ПЦУ, тому що кожна незалежна держава повинна мати власну автокефальну церкву. Облаштування ситуації в українському православ’ї – це шанс на стримування згубного впливу „русского мира” на суспільство і державу, а також шанс відродження київського християнства. Традиції церковної, духовної і культурної, частиною якої є греко-католики. Тепер до цього додалася необхідність оборони перед смертельною загрозою з боку Росії.

Залякування нас згубними наслідками уявного „об’єднання з уніатами” українських православних це не що інше, як спроба руйнації тієї єдності і дії на користь агресора.

Сава поскаржився на архієпископа Станіслава Гондецького (або Годецького. Наявність носового голосного вимагає його враховувати, але цього часто не роблять – О.І.), голову Конференції Єпископату Польщі, який під час подорожі Україною (17 – 20 травня) зустрівся з Єпіфанієм. „Ми визнаємо – заявив – суспензу Католицької церкви (щодо лефебристів). А католики…?” Саме на Великдень архієпископ Гондецький „дозволив представникові Єпіфанія відправити в познанському костелі богослужіння. Це означає, що надає йому місце. І це мене найбільше вражає” – поскаржився.

Під час перебування Варфоломія в Польщі керівник КЄП довго бесідував з ним, разом помолилися і відвідали українських біженців. Гондецький подякував патріархові за солідарність і згадав жертв війни – тисячі невинно вбитих людей, жінок і дітей, старих, які не мають нічого спільного з війною, зруйновані домівки, бомбардування міст і сіл. „Багато з дій агресора мають ознаки геноциду” – підкреслив він.

Під час травневого богослужіння архієписком Савва підкреслив, що православ’я є релігією миру. Так, православ’я, яке представляє патріарх Варфоломій є релігією миру, милосердя і любові до ближнього. Натомість православ’я, яке представляє Кіріл є релігією на службі держави, що несе війну, руйнацію і геноцид. І цього не змінять ніяк історичні викрутаси. 

На початку березня цього року кілька православних теологів видали декларацію, у якій засудили ідеологію „русского мира”, як єресь етнофілетизму. „Путін і патріарх Кіріл – підкреслили – використовують ідеологію „русского мира” для виправдання вторгнення. У своїх науках проголошують існування надаціонального простору, інакше кажучи, російської цивілізації, відомої під іменем „святой Руси”, яка охоплює Росію, Україну та Білорусь (інколи також Молдову та Казахстан), а також етнічних росіян та російськомовних людей по всьому світі”.

У 2018 році Вселенський Патріархат поставив заслону перед цією єрессю в Україні, а зараз українці, попри конфесійні різниці, поділ на віруючих та невіруючих спільно захищаються від „русского мира”.

Запитання до капелана

Савва порушив питання безпеки Польщі, отож годиться розглянути і цей бік справи. Близько двох мільйонів православних українців знайшло притулок в Польщі (станом на травень-червень, бо зараз їхня кількість менша), в тому числі в парафіях, монастирях і серед вірних ПАПЦ.  І те, що чують з уст предстоятеля своїх польських братів по вірі, має значення. Бо в Україні сенси, які він висловлює, є злочином поширення ворожої пропаганди, діями, спрямованими проти єдності нації і розпалюванням релігійної ворожнечі.

Польща – не Україна і українське законодавство не є тут обов’язковим для виконання. Але після 24 лютого підтримка сусіда у його боротьбі з російською агресією є життєвим інтересом Польщі. Російська влада цілком чітко дала зрозуміти, що після можливої перемоги над Україною наступною буде Польща. Отож, той, хто свідомо послаблює здатність України до опору, діє проти безпеки Польщі. Застерігаючи Польщу перед Берестейською унією і „об’єднання” греко-католиків з ПЦУ, глава польського православ’я каже неправду, розпалюючи релігійну і національну ворожнечу всередині Польщі. 

Архиєпископ Сава знає, що таке національна безпека. У 1994-98 роках був православним польовим єпископом Війська Польського, сьогодні він  - бригадний генерал у відставці. Під час його служіння Польща стала членом НАТО, православний польовий ординаріат діє також і сьогодні, коли Альянс ухвалив нову оборонну доктрину, у якій  Росія визначена противником. Інформаційна війна є важливим елементом протидії російській агресії, яка  спрямована на розпад Альянсу та Європейського Союзу. Проповідування неправди про ПЦУ та УГКЦ та "релігійну війну" в Україні, як і релятивізація позиції Кіріла -  частина інформаційної війни. На боці агресора, а не жертви.

Тому варто запитати, чи погляди, висловлені архієпископом Савою, відображають позицію архієпископа Єжи (Паньковського), нинішнього православного польового єпископа. Отже, чи він також згоден з тим, що митрополит Єпіфаній є мирянином і його слід знову «висвятити»? Чи Вселенський  Патріархат, надаючи автокефалію Православній Церкві України, діяв на основі православного канонічного права,  чи він порушив канони? Якщо так, то які саме?  Чи територія України належить до канонічної території Московського Патріархат? Чи Православний Польовий Ординаріат визнає Томос про надання автокефалії Православній Церкві в Польській державі від 1924 року?

Чи війна Росії проти України є неспровокованою, несправедливою і злочинною, чи Росія мала причини розпочати 24 лютого цього року „спеціальну військову операцію”? Якщо мала такі причини, то які саме? Чи дії військ Російської Федерації на території України мають ознаки геноциду? Чи патріарх Кіріл, предстоятель РПЦ, підтримуючи агресію РФ проти України, порушив науки і канони православної церкви? Чи хтось з єпископів РПЦ засудив російську агресію проти України?

Чи діяльність УГКЦ в Польщі (тобто католицької церкви східно-візантійського обряду) загрожує безпеці Польщі? Якщо загрожує, то в чому ця загроза проявляється?

Ці запитання слід адресувати також Міністерству Оборони і Агентству Національної безпеки Польщі, бо турбота про безпеку держави є їхнім конституційним обов’язком.

Стаття перекладена з видання "Wyborcza"