Екскомандир 72 ОМБр Олександр Вдовиченко про можливий наступ на Київ: Такого, як було 24 лютого, вже тисяча відсотків не буде

Ви сьогодні виглядаєте трошки інакше, порівняно з тим, як ми звикли бачити Вас в інформаційному просторі. Усе у Вашому зовнішньому вигляді говорить про 72-ю окрему механізовану бригаду. Нагадаю, що Київ і Київщина встояли завдяки тому, що бійці цієї бригади вчасно і блискавично відпрацювали, зокрема, під керівництвом пана Олександра. У ці дні ми говоримо про завершення битви за Київ, де була знищена еліта російського війська. Два роки потому так Ви собі уявляли?

Ні. У важкому та страшному березні 2022 року я уявляв, що у березні 2024 року життя піде, і боротьба наша піде трошки по-іншому. Сьогодні я одягнув цей одяг, тому що щойно прибув з патріотичного форуму учнівської молодості "Незламні", який відбувся в Бучанському ліцеї № 3 на вулиці Вокзальній, де 27 лютого 2022 року була героїчно знищена ворожа колона техніки.

Їдучи вулицею, я спочатку думав, що я заблудився. А потім дивлюсь, ні, це все-таки вулиця Вокзальна, але вона вже відбудована. Попри це, там мені все одно відчувається запах смерті. Казав, кажу і буду казати, що в боях за Київ сталися мільйони героїчних вчинків, про які ми ще не знаємо. Про це буде написано тисячі книг, знято сотні фільмів. І кожен, хто бився тоді за Київ, бився сьогодні задля завтра. Тоді не можна було казати "я", його просто не було. Було десятки тисяч "я", які склалися в одне потужне, суцільне "ми".

Ми трималися всі один за одного. Коли, наприклад, прибував хтось, з ким би ти до цього не спілкувався, а він прийшов поряд битися з тобою, ти радів цьому, бо це ще плюс одна людина, плюс один воїн, підрозділ, автомат, гаубиця, танк або БМП.

У боях за Київ брала участь 72-га бригада імені Чорних Запорожців, у якій я з 2005 року по 2018 роки проходив службу від лейтенанта до підполковника і командира батальйону, потім послужив по Україні і повернувся командиром бригади у вересні 2021 року. Ті військовослужбовці за контрактом - це еліта Збройних Сил. Це були навчені, вмотивовані, загартовані у боях воїни. Це були командири, які відчували людей. Вони вірили людям, а люди вірили їм.

Більше 100 км смуги оборони займала бригада - правий та лівий берег Дніпра. Скільки б не було ворога, він розбивався об ту міць і потужність воїнів, героїв 72-ї бригади, якими мені випала честь командувати, і тими воїнами, які прибували до нас в оперативне підпорядкування.

В одному із своїх інтерв'ю Ви зауважили, наскільки важливим моментом для оборони, зокрема Київщини, було те, що рівень довіри від військового керівництва нашої країни до командирів на місцях був дуже високим. Чи вважаєте Ви, що саме це зіграло вирішальну роль? Ви розуміли, що маєте функціонал у своїх руках?

Я виріс у 72-й бригаді, я керував там механізованим батальйоном. Понад рік ми билися в Авдіївській промзоні - жовтень 2016 – жовтень 2017 року. Коли ми вже на початку лютого перейшли під підпорядкування командувача Сухопутних військ на той час генерал-полковника Олександра Сирського, я зібрав нараду і сказав, що нам доручили найвищу честь, якої можуть бути удостоєні військовослужбовці Збройних Сил. Нам доручили битися за Київ.

Я дивився в очі моїх заступників, командирів підрозділів і не бачив якогось страху або непорозуміння. Я бачив тільки жагу до бою, впевненість і холоднокровність. Я запитав Андрія Верхогляда, командира батальйону, позивний "Лівша", чи вірить він мені. Він сказав, що вірить.

Я сказав, що і я вірю вам, у ваших людей, вірю в командувача Сухопутних військ, головнокомандувача Збройних Сил Валерія Залужного, президента України Володимира Зеленського, в увесь український народ і всю спільноту, що ми не будемо одні в цій боротьбі. Так і сталося.

Та єдність, яку я відчув у боях за Київ, коли всі ділилися останнім… Усе було дійсно для фронту і перемоги. Я був постійно на зв'язку з очільниками Києва і Київської області, і Андрій Крищенко, заступник міського голови Києва, якось телефонує і питає, чи я вже на місці і чим допомогти. Я тоді сказав, що нам треба цивільні авто, 9 штук. Я пояснив, що ми їх будемо підривати разом з вибухівкою, тому що основні мости були заміновані, і ми потім зрозуміли, що ворог може йти невеличкими мостами, шлюзами, їх також треба було підривати. Сапери загружали в них вибухівку, підвозили під опори, підривали мости.

Проходить напевно 5-6 годин, мені телефонує Андрій Євгенович, каже, що машини на точці. Виходжу, до мене підходить такий високий чоловік, каже - це тобі, документи і ключи там, 9 машин заправлені. Дивлюсь - обличчя знайоме. А потім спитав у Андрія Євгеновича, хто це приїжджав. Він відповів, що це був Сергій Князєв - начальник поліції України. Я подякував, і ці машини зіграли свою роль.

Все було для перемоги. Ніхто не думав там щось робити проти. От всі збиралися сьогодні задля завтра, і кожен знав, що якщо ти десь підсковзнешся, то тебе підтримають. Пробудилася оця волелюбність українського народу, сила духу. Коли, наприклад, у когось був страх і паніка, то 72-га бригада холоднокровно виконувала поставлену їй задачу і билася.

Коли Ви кажете, що через два роки не могли собі уявити, що зараз все буде так, як є, Ви, зокрема, говорите про те, що українське суспільство, можливо, вже не таке об'єднане довкола бажання перемогти? Чи маєте на увазі інші речі?

Ще з 2014 року Україна стікає кров'ю. 24 лютого 22-го року ворог розпочав широкомасштабне вторгнення, як кажуть, велику війну. Але Збройні Сили, ті, хто у війні, і частина українців, громадського суспільства, у нас ще з 2014 року у війні. А іншій частині пофіг.

24 лютого більшість свідомих українців стояла в чергах у військові комісаріати або прибувала одразу у військові частини, в бригаду. Вони приходили, ставали в стрій, потім командир підрозділу доправляв дані, ми їх оформлювали. Справи йшли не на дні, а на години, можливо, навіть і на хвилини. І оцей потік людей, який прибував у бригаду, одразу вливався в стрій, ставав у бій. І ті, хто лишився тут, чиї сім'ї лишились тут, або ж рідні виїхали десь на Захід чи за кордон, всі дивилися, що зараз відбувається на фронті. Основний погляд був зосереджений на Києві. Всі знали: якщо впаде Київ, впаде Україна.

З часом ті, хто повиїжджав, повернулись сюди. Дехто повернувся, а більшість зрозуміла, що у Києві вже не їздять танки 72-ї бригади, в Києві не стріляють, війна десь там. Хай це хтось робить, хай це роблять Збройні Сили. Але Збройні Сили свою задачу виконали, зараз війна країни.

Казати щось погане проти держави, проти ЗСУ – це грати на руку ворогу. Багато хто хоче розказати щось один одному, кожен має щось сказати. Мені також є що сказати комусь. Це життя, це війна. Але не на часі. На жаль, ми ще не перемогли і зараз ведемо жорсткі кровопролитні бої.

Я періодично заїжджаю на кладовище, мені боляче дивитися, що з кожним днем полеглих додається і додається. А іншій частині суспільства, як було пофіг, їм і є пофіг. Вони думають, що Збройні Сили розберуться. А це не Збройні Сили - уся країна у війні. Не обов'язково, що ти маєш піти у військовий комісаріат, взяти до рук зброю, йти в окопи воювати, вбивати кацапа, але ти маєш допомогти. Кожен на своєму місці має робити все для перемоги, для того, щоб було завтра.

З іншого боку, ми розуміємо, що Сили оборони України - це частина українського суспільства, і для того, щоб взагалі ця спільнота існувала і здійснювала свої прямі функції, частина зараз цивільних людей має стати військовими. Що Ви думаєте про ті речі, які зараз відбуваються довкола дискусії про мобілізацію?

Знаєте, я керую людьми з 2015 року. Моя перша командна посада була у 2015 році, коли я прийняв керування першою батальйонною 72-ї бригади. Якби не було важко, які б не були обставини, не може бути так, що білим діткам білий хліб, а чорним діткам чорний хліб. Все має бути рівно.

Згідно з Конституційними обов’язками ти маєш захищати свою країну, то йди захищай. Це закон так пише. Не будеш захищати ти сьогодні Україну, то підеш битися за Росію. Це всі мають розуміти, що кацап - він є кацап. Він зараз не може проламати фронт, тож розпочинає ламати тил. Росіяни на міжнародному рівні дискредитують Україну для того, щоб нам не було допомоги від західних партнерів. Вони це роблять, і у них це поки що виходить.

Ми чекаємо всі допомоги від Сполучених Штатів. Я думаю, що вона буде, тому що є така фраза, що ми у відповіді за тих, кого приручили. США стали з нами пліч-о-пліч у 2022 році, і ми вистояли, ми повернули частину території. Київ дихає вільно, ми звільнили Харківщину. Так, зараз там всі прикордонні території обстрілюються, але ми маємо битися. Путін увійшов у кураж.

Або просто не може собі дозволити піти, зробити крок назад, бо розуміє, що для нього це буде фіаско.

А ми не можемо відступити, адже це наша Україна. Не ми пішли до них. У середині березня до мене привезли полоненого важкопораненого десантника начебто зі Пскова. Це еліта, контрактник. Він каже, що прийшов мене звільняти. Я питаю, від чого ти мене прийшов звільняти. Він каже: "Вас опоїли, одурманили. Ми ж слов’яни".

Тобто вони свято вірять в те, що у них є народна місія. Якщо згадати їхні старі фільми, до війни, простежуються два наративи: Захід - ворог, і ти маєш вмерти за свою "вєлікую". Байдуже де, ти маєш знайти місце, де здохнути за свою землю. І вони так роблять.

Дивіться, що показали результати "виборів" у РФ. Так, те, що там намальовано і розіграно - це тисяча відсотків, але якась частина суспільства дійсно так думає. А у нас на п'ять людей три отамани. Ми зараз всі у війні. Час —найсправедливіший суддя, він кожному поставить оцінку за його діяння або бездіяння. Найголовніше — дожити до цього часу.

Коли росіяни відступили з Київщини, Сумщини, Чернігівської області і навіть зі шматочка Житомирської, багато хто казав, що починається другий етап війни, яку охрестили битвою за Донбас. Швидких успіхів у росіян на Донеччині і Луганщині не відбулося. Що Ви як людина, яка до 2022 року мала досвід війни, зокрема в Авдіївці, можете сказати про реальну нашу готовність і кропітку працю протягом восьми років обороняти цю землю? Бо дуже багато є різних спекуляцій. Хтось каже, що в Авдіївці було все сильно окопано, саме тому вона так довго і трималася. А дехто каже, що там не так і добре було з інженерно-фортифікаційними спорудами. Як воно виглядало для тих людей, які не бачили це на власні очі?

На початку квітня я в фейсбуці написав пост: "У боях за Київ ми перемогли, попереду битву за Україну". Щодо того, як ми зустріли ворога на Київщині, Сумщині, на півдні України – уявіть собі понад 100 км фронту для однієї бригади. Так, з часом сюди долучилися і перша, і четверта бригади Нацгвардії, Сили ТрО, сили самооборони, підрозділи ГУР, ССО, поліції - вся еліта билася за Київ з нашої сторони. Це була одна механізована бригада, такий фронт на правий і лівий берег.

На сході бригади були розтягнуті, але там вони були закопані. Вони стояли на підготовлених позиціях, тому ворогу було набагато важче. Але він все одно вклинився в бойові порядки, знайшов слабкі місця і пішов у наступ.

Усе в житті відносно, окрім самого життя. Те, що там під час АТО, потім ООС смуга оборони була підготовлена в інженерному відношенні - це 1000%. Ми стільки років стояли на місці, закопувалися, обладнували, доналаштовували. Там були укріплення. А які були укріплення на Київщині 24 лютого 2022 року?

23 лютого другий механізований батальйон, на долю якого випав основний тягар у боях за Київ, правобережна Україна, тільки зосередився в районах Стоянка, Пуща, Мощун, Казарович. Того ж дня мені прийшло повідомлення від друга, в якому він сказав, що завтра зранку Росія точно нападе. Я дав команду комбатам займати райони оборони. Але що можна було підготувати до ранку за 10-12 годин? А 24 лютого росіяни вже були у Гостомелі.

Так, на лівому березі вони пізніше вступили в бій, тому що оборонці Чернігова під командуванням генерал-майора Віктора Ніколюка, 1-та танкова бригада, 58-а бригада й інші підрозділи стримали просування, не дали окупантам піти прямо трасою. Їм приходилось обходити через Ніжин. 24 лютого вранці тільки ешелон бойової техніки другого батальйону вирушив з Білої Церкви. Він мав розвантажуватися в Бучі, але своїм ходом вступав у бій і займав бойові позиції з Почайної.

Те, що укріплення потрібно будувати, мінувати - це факт. Їх потрібно постійно облаштовувати і покращувати. Війна за Україну триває, і дивлячись на те, що окупанти насідають, вона не закінчиться сьогодні, на жаль.

Як Ви думаєте, чи можуть росіяни здійснити спробу повернутися під Київ, Харків, під якийсь обласний центр, який буде дуже вагомою ціллю для них?

23 лютого 2022 року мені прийшло повідомлення від друга, що завтра наступатимуть росіяни. Я тоді стояв на зупинці і побачив, як вийшла жіночка з машини з двома дітками. Я так хотів до неї підбігти і спитати, що ви тут робите, чого ви не виїжджаєте?

Потім з’явилося на думці, що у мене самого вдома трирічний син і донька, якій сім днів. До останнього не хотілося вірити. Коли я проїжджав Лютеж, дивився на ці братські могили, де був Лютізький плацдарм, де тисячі загиблих дідів і прадідів - і наших, і росіян, - я думав, що знову такого точно не може бути.

Що може викинути божевільний кремлівський упир, я не знаю. І ніхто не знає. Навіть дивлячись його відео рік або півтора роки тому, видно, що він був пониклий. Зараз, після "виборів", він розпряг і став нарваний. Росіяни змінили свою риторику і наративи. Те, що вже такого не буде, як це було 24 лютого, - це тисяча відсотків. Адже по всій смузі, де ворог може здійснити наступ, вже є підготовлені позиції, є підрозділи, військові частини. Але що може здумати божевільний?

Нещодавно очільник Головного управління розвідки Кирило Буданов зауважував, що головним планом росіян із захоплення Києва було саме посадити військово-транспортні "Іли", зокрема в Гостомелі. А усі ці колони техніки, які йшли на Київ, були більше для окозамилювання. Враховуючи жорстокість боїв на Київщині, чи могли б росіяни навіть без своєї потужної авіації, посадженої в Київській області, захопити українську столицю? Чи це все працювало у них у комплексі?

Життя навчило мене казати тільки те, що знаю, і те, в чому я брав участь. 24 лютого головнокомандувач Збройних Сил Залужний і командувач Сухопутний військ Сирський постійно були зі мною на зв'язку. Вони питали, де твоя артилерія? Казав - йде своїм ходом. Вони наголосили, що треба терміново відкривати вогонь по злітній смузі. Це було близько 16:00. Через годину друга батарея другого дивізіону під керівництвом Кобзаренка, позивний "Дельфін", зайняла позиції в районі Стоянки. Дивізіону дав координати і командир батареї каже, що це ж Гостомельський аеродром, там наші. Я кажу, що там уже кацапи.

Воїни-герої як Кобзаренко, на чиї долю випало вести бої на правому березі, розпочали вести вогонь, і транспортні "Іли" росіян так і не сіли. Вони не змогли здійснити посадку і вигрузити техніку. Вночі 24 лютого ще були спроби відбити Гостомельський аеродром, але ворог уже по суходолу з Білорусі підтягував сили. Проте зі сходу вони зайти в Київ не змогли, мости були заміновані. Другий батальйон техніки тільки доходив, з ешелонів одразу вступали в бій, а ми вже 24 числа були готові битися.

Коли ми зараз говоримо про необхідність мобілізувати людей у військо, необхідність їх навчити й мотивувати, багато хто зауважує, що ми уже втратили золотий фонд командирів середньої і низової ланки, які були готові ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність. Як думаєте, чи можемо ми оперативно відновити цей наш золотий фонд зараз? Чи можемо ми створити плеяду людей, які зможуть користуватися великою підтримкою і довірою своїх підлеглих?

Я був на патріотичному форумі учнівської молодості "Незламні" у Бучі… Зараз це зовсім інше покоління. Росте покоління, яке буде виховане на героїчних вчинках українських воїнів. Покоління волелюбних людей, які вже точно не зігнуть свої голови під цим кацапським ярмом.

У 2016 році перший батальйон 72-ї бригади, яким мені випала доля командувати, був відправлений на міжнародні навчання Rapid Trident-2016. Вони пройшли два місяці підготовки, після цього зайшли в Авдіївку. Це був кістяк батальйону, згодом командири рот стали всі командирами батальйонів, ріс сержантський корпус.

Останній раз я був на похороні, до мене кажуть: "Командире, як нас мало лишилось з нашого батальйону". Загинуло багато людей, багато отримали поранення, скалічені долі. Але якщо, наприклад, прибуває молоде поповнення після проходження курсів підготовки, що раніше називалися курсом молодого бійця, і такий боєць попадає у підрозділ, який вже має бойовий досвід, - він перебирає його на себе.

Не всі народжуються лідерами, не всі народжуються воїнами. Але якщо у підрозділі є оцей дух, він непереможний. Як зараз у навчальних закладах виховується нове покоління, так само і на війні. Нове покоління вміє воювати і вбивати. Але люди на війні вже втомлені.

На заході у Бучі, на якому Ви побували, діти подарували Вам артефакти. Чи побачили Ви у їхніх очах усвідомлення, з ким вони зустрічаються і говорять?

Мені особливо було важко слухати дітей, наприклад, з Іванкова, що були в окупації. Вони розказували, як хлібзавод випікав хліб, рибовоз давав рибу, і це все, що в них було. Вони були цілі, разом всі в окупації. Слухаючи розповіді Гостомельського ліцею, бучанських дітей, розумієш, що діти це пережили.

У 2014 році 11 липня росіяни завдали перший удар з реактивної артилерії з території Російської Федерації по населеному пункту Зеленопілля. Я був у складі тої колони і після обстрілу я почав відчувати енергетику людей. Мені вистачає 30 секунд відчути, як людина до мене ставиться. Сьогодні, спілкуючись з дітьми, я відчув від них цю волю і внутрішню силу. Зараз виховується майбутнє покоління героїв.

Коли у 2015 році я прийняв керування першим батальйоном, до мене прийшли два лейтенанти Ріхард Поп "Спартак" і Роман Волос "Шериф", а через рік ще Василь Тарасюк "Тайфун" і Андрій Верхолят "Лівша". Я дивився на молодших за мене хлопців, воїнів, офіцерів, які прийшли одразу на війну. Вони не бачили нічого, крім війни. Проте як вони себе ведуть у спілкуванні, як слухають і поважають 50-річних чоловіків, які їм в батьки годяться…

Ось це нове покоління, яке не знає цього всього блядства. Молодь – чисті, світлі, волелюбні українці, які люблять Батьківщину. Вони не роблять це для когось, вони роблять це для себе, для майбутнього своїх дітей. Вони б’ються за Україну, тому що вони – українці.

Завдяки Вам тисячам українців вдалося повернутися до вільного Києва і Київщини. Доволі складно уявити взагалі долю української столиці без 72-ї окремої механізованої бригади.

Усе те, що маю я, - це заслуга найкращих у світі людей, якими мені випала доля командувати. Я завжди робив все задля тих, хто був поруч, для України. Вічна пам’ять всім тим, хто віддав своє життя. Найшвидшого повернення полонених до рідних домівок. Ну і все ж таки шукати ті ниточки, де поховані тіла людей чи, можливо, знаходяться самі люди, які вважалися безвісті зниклими.