Лабіринти нічного життя, маринована класика і закони людської дурості – 5 книг, де відстоюють те, у що вірять

Кейт Аткінсон. Храми веселощів. – К.: Наш Формат, 2024

Ця феєрична історія – новий історичний роман відомої авторки, нагородженої Орденом Британської імперії - запрошує нас у лабіринти нічного життя і кримінального світу міжвоєнного Лондона часів джазової епохи. У місті, яке тільки починає оговтуватися після Першої світової війни, ті, кому пощастило вціліти, намагаються взяти від життя все. Отже, за сюжетом "Храмів веселощів" Кейт Аткінсон, у лондонських нетрях королева нічних клубів намагається зберегти свою кримінальну імперію від наступу конкурентів і руки закону. Бібліотекарка з драматичним минулим розшукує зниклих дітей. Чесний поліціянт розслідує низку загадкових убивств і бореться з корупцією в наскрізь прогнилій лондонській поліції. Через збіг обставин їхні шляхи перетинаються, внаслідок чого зміниться кілька доль і карта кримінального світу Лондона. "Тіньове життя Лондона з усім його брудом і блиском розгорталося в нічних клубах, особливо в "Аметисті" - яскравому діаманті у серці нічного життя Сохо, — дізнаємося ми сюжетні подробиці. - Фробішера обурювала не аморальність, танці, спиртне й навіть не наркотики. Останньою краплею стали дівчата. В Лондоні почали зникати дівчата. За останні кілька тижнів пропало щонайменше п’ятеро, і це тільки ті, про кого він дізнався. Куди вони поділися? Він підозрював, що дівчата заходили у клуби Сохо й більше їх ніхто не бачив". Тож чи встигнуть головні герої роману запобігти новим смертям, захистити своїх людей і відстояти те, у що вірять? Чи вдасться їм усім дожити до ранку в місті, де особи королівської крові збираються в одних клубах з найнебезпечнішими бандами, чутки про прокляття гробниці Тутанхамона переплітаються з кримінальною хронікою, річка переповнена торговим флотом і потопельниками, і всі веселяться до світанку, крім тих, хто уже загинув?

Віталій Хромець. Януш Корчак: педагогічна концепція. – К.: Дух і Літера, 2024

Щодо героя цього дослідження завжди були питання – не такі, звісно, як до Макаренка з його "Педагогічною поемою", дитячою комуною і одночасно службою в НКВД, але все одно: хоч би й про відповідність робочого досвіду літературним працям. Не в останню чергу допоможе відповісти на ці питання книжка Віталія Хромця "Януш Корчак: педагогічна концепція". "Під час виховання важливо також враховувати, що в сучасному суспільстві діти часто піддаються впливу дорослих, що може впливати на їхню шляхетність, - дізнаємося ми подробиці виховного процесу. - Невідомі обмеження та залежність від дорослого можуть призвести до формування нешляхетної людини. При цьому дитина, яка стає нешляхетною, може впливати на інших дітей у класі, збурюючи його спокій і валентність". Здається, сам Корчак – на відміну від Макаренка – дотримувався цих засад і у творчості, і в житті. І лише сучасні перекладачі його "Короля Матіуша Першого" руйнували цю єдність, викидаючи з роману "неполіткоректні" пасажі і про Діву Марію, і про африканського короля, який "не міг обходитися без людського м’яса більше, ніж тиждень і був змушений таємно привезти для себе в Європу діжку маринованих африканців і потроху їх їсти". Здається, лише автор сих рядків, перекладаючи романи Корчака, вперше в українському перекладі відновив ці пасажі (а заодно й історично-педагогічну справедливість). Що ж до саме цього науково-публіцистичного нарису, то в ньому автор розглядає засади, на яких ґрунтуються педагогічні ідеї Корчака, а також коротко висвітлює його життєвий та професійний шлях. Розкриваючи мету, основні принципи та освітні методи Януша Корчака, він здійснює аналіз ключових аспектів педагогічного підходу свого героя, що стали підґрунтям так званої "дітоцентричної освіти", розкриває важливі аспекти, які творять унікальність його педагогічної пропозиції, а також визначає її актуальність для сучасних українських педагогів. Авжеж не для африканських.

Сью Блек. Закарбовано на кістках. Таємниці, які ми залишаємо після себе. – К.: Книголав, 2024

Наче зазираючи в нашу споконвіку тоталітарну історію, де фрагменти знайденого в могилі тіла відомого письменника, якого "евакуювали" в Сибір, можуть виявитися собачими кістками, авторка цієї книжки одразу запитує: Перше запитання: чи належать ці рештки людині?" "Щоб прочитати "закарбоване", неначе щоденник, - пояснює вона, - судовий антрополог вишуковує короткі, упізнавані сегменти тілесної пам'яті, з яких почасти й складається пісня життя, і видобуває давно закладені фрагменти мелодії. Зазвичай ідеться вже про завершене життя. Нам цікаво, яким було воно і якою була людина, що прожила це життя. Ми хочемо віднайти закарбоване на кістках, щоб розповісти історію тіла, а можливо, навіть повернути мерцю ім'я". Тож наразі у книжці Сью Блек "Закарбовано на кістках. Таємниці, які ми залишаємо після себе" всесвітньо відома судова антропологиня запрошує читачів у захопливу подорож людським тілом, від маківки до стоп, досліджуючи кістки голови, тулуба й кінцівок та розповідаючи історії людей, яким ці кістки належали. Авторка впевнена, що кожна частина нашого тіла може розповісти історію, і те, що ми їмо, усе, що робимо, залишає сліди - повідомлення, які терпляче чекають місяцями, роками і навіть століттями, доки судово-медичний антрополог їх розшифрує.  Попри серйозність теми книжка написана з гумором. Кожна історія авторки сповнена поваги до людей і любові до власної справи.

Олексій Коваленко. Звичайна екзотика. Історія рослин, які ми їмо. – К.: Віхола, 2024

Щодо тематики цієї книжки – екзотичні рослини у наших краях – варто згадати, а що такого "українського" їли наші предки? Невже це картопля, гречка чи огірки? Навряд чи, якщо до правди. Що вже казати про різноманітні небачені речі, про які мова у дослідженні Олексія Коваленка "Звичайна екзотика. Історія рослин, які ми їмо". Хоч іноді їх так само вважають "українськими", бо це, мовляв, наближає нас до Європи, з якої вони бувають завезені. Насправді як переконує нас автор, абсолютна більшість рослин, які оточують нас на городах і в садках, - це чужинці, до яких ми звикли, яких полюбили та вважаємо своїми. Така сама ситуація коїться і в наших холодильниках. "Екзотика - дуже суб’єктивна штука, - нагадує автор. - Одного разу мені довелося побувати на території з модним ландшафтним озелененням, яка гордо іменувалася "Українське село". Це була вкрай цікава композиція, особливо примітна тим, що в ній не було використано жодної рослини з природної флори України. Звісно, під ногами зростали спориш і тонконіг, але вони явно вписалися в цей ландшафт самостійно. Тин тут обвивали пагони кручених паничів пурпурових, які причвалали до нас із Центральної Америки, рідку гомеопатичну тінь створювали деревцята північноамериканського оцтового дерева, біля хати-мазанки зростали квітки з поетичною назвою рожа рожева. а на квітниках бундючилися чорнобривці розлогі, які в нас нагадують про затишок батьківської хати, а в Мексиці відомі під назвою "квітка смерті" й використовуються в ритуалах Дня мертвих. Не приховуватиму: разом усі ці рослини-зайди формували образ українського села, але, як і на зображеннях, що згенерувала нейромережа, тут краще не розглядати деталі, бо бульки магії луснуть". Саме таким чином, нова книжка відомого ботаніка знайомить нас зі світом через фрукти та овочі: від анісу, інжиру й дині до базиліку, ківі та лічі, від Середземноморʼя й Китаю до Австралії, Аргентини та Канади.

Карло Чіполла. Закони дурості людської. – К.: Наш Формат, 2024

На самому початку може видатися, що книжка відомого італійського історика економіки, професора Каліфорнійського університету в Берклі, члена-кореспондента Британської академії - це жарт, сатира чи розіграш. Але ні: це жодною мірою не продукт цинізму чи прояв капітулянтських настроїв, а ґрунтовна праця з економічного аналізу, яку читати весело і приємно. Ба більше, це конструктивна спроба визначити, зрозуміти й, можливо, нейтралізувати одну з найпотужніших і найтемніших сил, що заважають щастю й добробуту людства, - дурість. Але чому у своїх "Законах дурості людської" Карло Чіполла вважає дурнів небезпечнішими за мафію, хоч вони й діють без статутів і лідера? Якими є дурні за природою, характером і поведінкою? Саме це - тема книжки, підкріпленої спостереженнями, експериментами й графіками. "Дурень - найнебезпечніший тип людини, - переконаний автор. - По суті, дурні небезпечні й шкідливі тому, що розумним людям важко уявити й збагнути ірраціональну поведінку. Розумна людина здатна зрозуміти логіку зловмисника: він поводиться раціонально. Негідно, але цілком раціонально - зловмисник розраховує отримати вигоду. Йому бракує клепки придумати так, щоб вигоду отримали й ви, і він, тому його плюс - це ваш мінус. Хорошого мало, але це раціональна поведінка, і розумна людина здатна її зрозуміти. З дурнем так не вийде через Третій закон. Дурень шкодитиме вам без причини, без вигоди для себе, без плану й наміру, у найбільш несподіваний час і в найменш очікуваному місці". Тож навіть якщо сприймати цю книжку зі скепсисом, то до кінця читання можна цілком змінити ставлення й, можливо, погодитися з усіма законами дурості людської. Або принаймні запам’ятати їх назавжди.