Локальні бандерівці, викрадач дракона та економіка на тарілці – 5 книг про спротив

Інна Березніцька, Христина Коціра, Оксана Левантович. Сила опору. Українці в радянських таборах. – К.: Локальна історія, 2024

Редактори цього видання, очевидно, люди молоді й максимально зацікавлені у тому, щоб донести правду про нашу "локальну" - а насправді дуже масштабну в межах минулого – історію визвольних змагань, які не завершувалися навіть у радянських таборах, а подекуди тривають аж до нашого часу. Тому наївно було би вважати, що таким борцям за свободу, яку вони виборювали навіть у "незалежні" часи – вічним політзекам своєї країни – хтось поспішав надати "реабілітацію". "Особливо прикро, що ці люди, які дочекалися відновлення Незалежності України, не одразу стали своїми у нашій державі. Іван Мирон, учитель із Закарпаття, який відбув 25 років таборів, чекав амністії аж до 2019 року. Сотенний УПА Мирослав Симчич, який провів в ув'язненні понад тридцять три роки, отримав звання Героя України лише у 99 років, за кілька місяців до смерти. А чиясь боротьба триває і досі. Позбавленого батьківщини Мустафу Джемілєва у Кремлі й нині вважають небезпечним ворогом", - підтверджує головний редактор проєкту Віталій Ляска.

Утім, не в Кремлі, а в рідній Україні чимало борців за незалежність згадану "реабілітацію" так і не отримали. Це нашим дисидентам її автоматично кидали у поштову скриньку, а не тим, хто до 1950-х кришив з автомату енкаведистів по лісах, а в 1990-х продовжував нищити справу їхніх нащадків (а іноді й самих нащадків) вже у "зрусифікованих містах", як лагідно співали в ті часи. Хай там як, але в "Силі опору", де мова про українців в радянських таборах, де ті ж бандерівці, між іншим, були єдині, хто давав відсіч тамтешнім уркам, вміщено 25 біографічних портретів тих, хто відбували багаторічні терміни ув’язнення у радянських виправно-трудових таборах та тюрмах і яким вдалося вижити. Це не лише драматичні особисті історії страждань жертв комуністичного режиму, а й приклади незламності та гідності, збереження людяності в умовах абсолютного зла. Герої цієї книжки дуже різні - від бандерівців, ув’язнених у 1940-х роках, до дисидентів, останні з яких вийшли на волю 1991 року перед відновленням Незалежності України. Їхні долі об’єднані боротьбою проти одвічного ворога - московської "імперії зла" - і заради однієї мети: бути вільними громадянами Української держави.

Ха-Джун Чанґ. Економіка на тарілці. Пояснення складних процесів на звичайних продуктах. – К.: Наш Формат, 2024

Автор цієї книжки недаремно від самого початку заводить мову про те, як десятиліттями у світовій економіці домінувала єдина філософія вільного ринку, і це було прісно і шкідливо, як британська їжа 1980-х років, коли він вперше приїхав з Південної Кореї до Великої Британії. "Справжньою емоційною травмою була їжа, - згадує він. - Ще в Кореї мене попереджали (у книжках, адже мало хто з корейців насправді там бував), що британська кухня не найкраща. Але я навіть не уявляв собі, наскільки все погано. Добре, я розкопав кілька страв у Кембриджі, які мені сподобалися, - пиріг із м'ясом і нирками, смажена риба з картоплею фрі, корнуольські пиріжки. Але переважно їжа була, м'яко кажучи, жахлива. М'ясо подавали пересмаженим і недоприправленим. Його було неможливо їсти без соусу, який часом міг бути як дуже гарним, так і просто нестерпним. Моєю найефективнішою зброєю в боротьбі з британськими обідами стала англійська гірчиця, у яку я закохався". Тож, як і вживання страв різноманітних кухонь світу сприяє цікавішому і збалансованішому харчуванню, так і ми – слідом за автором "Економіки на тарілці" Ха-Джун Чанґом маємо прислухатись до різноманітних економічних перспектив. Тим паче, що економічне мислення - про глобалізацію, зміну клімату, імміграцію, жорстку економію, автоматизацію та багато іншого  подані у цій книжці у найзручнішій формі. Так, її автор робить складні економічні ідеї привабливішими, поєднуючи їх із історіями про їжу з усього світу. Він використовує історію знайомих харчових продуктів - звідки вони походять, як їх готують і споживають, що вони означають для різних культур - щоб дослідити економічну теорію. Для автора шоколад - це залежність на все життя, але більш захопливим є те, що він пропонує розуміння постіндустріальної економіки знань; і хоча бамія робить південний гумбо неймовірно м’яким, вона також свідчить про заплутані відносини капіталізму зі свободою та несвободою. Таким чином, пояснюючи все, починаючи від прихованих витрат на догляд і закінчуючи оманливою мовою вільного ринку, коли він готує такі страви, як тости з анчоусами та яйцями, Gambas al Ajillo та корейський доторі мук, автор цієї захопливої книжки пропонує легкий для засвоєння бенкет сміливих ідей.

П’єр Дріє ля Рошель. Жиль. – К.: Стилет і стилос, 2024

Видавці цієї книжки – одного із найбільш контроверсійних романів французької літератури – наполягають, що у ньому немов мізантропія і нетолерантність Селіна, цинізм Мопассана та інтелектуалізм Камю. Насправді, читаючи історію юнака, який повертається з фронту Першої світової та марно намагається віднайти своє місце у повоєнному суспільстві, так само згадуєш і про Ремарка, і про Гемінгвея. "Одного зимового вечора 1917 року на Східному вокзалі з потята висипалась група людей, що їхали у відпустку, - починається ця пригода. - Серед цивільних було багато фронтовиків, солдатів та офіцерів, яких можна було впізнати за обпаленими сонцем обличчями і притомленими шинелями". І ось, коли вже "одомашнені піхотинці й артилеристи поспішали з батьками в пащу метро", наш герой, беручи таксі, подумки вже крокує пустелею, наче в оповіданнях Емми Андієвської, й надалі його блукання тривають від суворих ландшафтів Нормандії до задухи африканського узбережжя. Утім, спокусливі паралелі тут ні до чого, бо Жиль послідовний у своєму виборі. І лише вибагливий читач, як підказують видавці, може вибирати улюблений образ із меню інтертекстуальних сюжетів. Хтось знайде у романі реалістичні описи фронту Першої світової та Громадянської війни в Іспанії. Хтось співчуватиме Жилю або зненавидить його за нездатність до щирих стосунків із жінкою. Когось зацікавлять політичні інтриги та ідеологічні суперечки у Франції 1920-х-30-х років. Ну й мало кого залишить байдужим роман про чергове втрачене покоління, що лягає у скарбницю творів вищезгаданих авторів. Хай там як, але зрештою знати одне. "Країна жінок", - пробурмотів він" на початку, щоб наприкінці запрагнути стати направду мужнім. Бо у невдалих романах із жінками, політичних гуртках та інтелектуальних блуканнях, де його спіткає лише розчарування, Жиль навертається до найбільш радикальної та непримиренної ідеології свого часу.

Девід Овен. Алекс Нептун. Викрадач дракона. Книга 1. – Х.: Ранок, 2024

За сюжетом цієї приголомшливої історії, головного героя, Алекса Нептуна - хлопчика, який живе у приморському містечку Гейвен-Бей – від самого народження бажає вбити океан. Тому до води йому підходити зась, бо хвилі потягнуть на дно. Скажете, маячня і забобон. До недавнього часу наш герой вважав так само. "Морських чудовиськ не існує, - твердо сказав він. Саме тоді друзі почули жахливий звук хлюпання і, обернувшись, побачили чудовисько з головою восьминога, яке, хитаючись, прямувало пляжем до них". Але все змінилося ще раніше, коли Алекс побачив світло, що виходило з найвищої точки Гейвен-Бею, де був розташований закинутий аквапарк, і де просто ніхто не міг бути. Утім, як з’ясував хлопчина - попри здоровий глузд і власну безпеку – це сигнал про допомогу, який подавала стародавня істота, про яку складали легенди. Це був Водяний Дракон, який нібито мав бути величним і сильним, бо правив усіма океанами, підтримуючи в них лад, очищуючи від бруду, щоб ми жили в чистому світі. Але що ж побачив головний герой? Налякана, слабка і поранена істота, замкнена у брудному акваріумі, з якого самотужки їй ніяк не вибратися. Невже браконьєри? І Алексу треба звільнити нещасну істоту? Але ж хлопець боїться води, а усі спроби океану його вбити - це явно наказ Водяного Дракона. Чи наважиться наш герой попри свій страх і минулу кривду звільнити дракона, здійснивши найгучніше викрадення у світі? Дізнатися можна, лише прочитавши цю історію, в якій поєднуються небезпечні пригоди, міфи про фантастичних істот, геніальні плани крадіжок, детективне розслідування і чимала порція гумору, яка змусить вас голосно сміятися, привертаючи погляди батьків і друзів.

Євген Пашковський. Осінь для ангела. – К.: Комубук, 2024

В книжковому форматі цей роман сучасного українського класика, який років з двадцять нічого не пише, публікується вперше. "Ігореві на незабудь!" - пригадується, значилось на титулі подарованої книжки, і хіба ж забудеш ту розкіш, з якою завжди читалася повільно-степова проза Євгена Пашковського, що її час від часу перебивали авторські роздуми про літературу, чий списаний аркуш коли і важить чогось, то тільки як "нагад про відчайдушну прю з несвітом" або згадки про "піднесених на помийній піні, відгодованих, вихованих, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини", а то й зовсім вже спогади про захоплююче полювання на хитрого лиса: "піймай на мушку і з поправкою на пів голови бий його вірною нулівкою". Презентуючи щойно виданий роман "Осінь для ангела" Євгена Пашковського, видавці недаремно зауважують глибину пошуків людського, гідну Сартра з Камю, тягучість моменту і плинність художнього світу, не згірш як у Фолкнера, густину мови, якій, мабуть, позаздрив би й сам Джеймс Джойс. Мовляв, його мова шільна, немов ґрунт під ногами, і це не дивно, бо сам автор казав про своє письмо як про стиль бурякових рядків у нескінченному полі. Де й трапляється, зауважмо, осінь для ангела. "Ще долинало від мосту голосіння води і грім ланцюгів об дюраль на човновій станції, дві пляшки вина в рюкзаку бухкали Богдана по спині, коленкоровим вінком за пагорби жалісної осені вклякало сонце, з розщелини скель морозний заносився вітер; за містечком, за дорогою потраурніла рілля, і прип'ятий шпагатом до обірваних цвинтарних ворітець козел нахиляв золочені загравою роги на чоловіка, - арештантськи довге пальто з облізлим коміром, голий виріз промуляної на шиї сорочки, замаюсена спортивна шапчина і втома на загостреному безсонням лиці виказували суворого митаря, від. чого так біснувався рогатий на прив'язі, - ляк перестріти родичів вивів до проламини в ограді, звідти, розгинаючись, він подумки побачив дідову могилу з їржавим хрестом, тамо за жухлою чагарнотою таволги, дуднику, бузини проглядає новий скорботний простір; задовго до оказії, десь відразу на початку хвороби, думав, батьки поховають бабцю коло діда, сама казала, звідти видніє степ за могилками всенької рідні; наслання, телеграму посіяли на головпошті, пізно доправили, впросив підмінити напарника на поромі, витрілав і налип луски на рюкзаку, стрімководь рвала сіті й безжальною критою сікла лапи веретенників на мілині, - пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи…".