Спорт поза політикою, Жуль Верн в Україні, міська миша в гостях у сільської - 5 книг про мирні явища воєнного життя

Геннадій Ніколайчук. Спорт поза політикою. – К.: Саміт-Книга, 2024

…Здається, Олімпійські ігри в Парижі 2024 року довели всьому світові, що сьогодні ми маємо змогу  впливати на хід історії, а також на зовнішню політику за допомогою ідеї спортивної дипломатії. Саме тому "Спорт поза політикою" Геннадія Ніколайчука – військового, який зараз перебуває на службі в ЗСУ – дає ґрунт для детального розкриття взаємозв’язку цих двох важливих явищ суспільного життя (якщо приглянемось до шрифтової гри на обкладинці, то побачимо, що "спорт" таки "з політикою"). Адже об’єднавчим бекґраундом завжди виступає гра й змагальне поле відповідно до загальноприйнятих акторами правил. І саме це дає розуміння, наскільки потужним є потенціал використання спорту в політичній науці, а також політики в спорті. "Цезар організовував ігри, беручи в позику значні гроші, які в результаті були "проінвестовані" в ефективну пропаганду, що сприяє зміцненню його позицій у Римі, - на початку своєї оповіді нагадує автор. - Внаслідок використання технології "хліба та видовищ" Цезарю вдалося не просто повернути гроші, а й отримати колосальний політичний капітал. Однак попри таку політичну стратегію, Гай Юлій усе ж таки відчував чисту пристрасть до ігор". Загалом вже самі назви розділів цієї незвичайної (і надзвичайно цікавої та актуальної книжки) обіцяють захопливу подорож у світ спорту, яка багато що пояснює, роз’яснює та ідентифікує. "Зародження. Античний спорт", "Спорт як інструмент пропаганди: досвід III рейху", "Спортивний вимір холодної війни", "Театр воєнних дій", "Спорт, расизм, фашизм, ідентичність: поле політичного протесту", "Допінгові скандали: політична технологія?", "Нова спортивна реальність: covid-19". Як бачимо, світова історія чи не вперше постає перед нами крізь призму спортивних змагань, і автор недаремно нагадує, що "розв’язана росією варварська війна на території України лише посилила сюжети взаємозв’язку спорту й політики".

Андрій Содомора. Жива античність. – Л.: Апріорі, 2024

Як пригадує автор цієї екзотичної книжки, почалось усе зі знаменитої байки про сільську й міську мишу. "Сатира-мрія постійно бере мене за душу: - згадує він, - своє міське життя я сприймав, та й сприймаю, на ностальгійному тлі милого мені села, де народився і виріс". Хай там як, але "Жива античність" Андрія Содомори – це не лише подорож містянина в стародавні часи того ж глухого села Троя, яким на початку XX століття постав перед істориками колишній уславлений грецький мегаполіс. Отже, чому саме жива античність, а не мертва, як заведено вважати щодо латинської мови? "А що античність промовляє до нас живим словом, - знов-таки нагадує у передмові автор цієї книжки, - могли б свідчити, скажімо, ось. такі слова Сенеки - голос, звернений до нас, сьогоднішніх, хто перебуває у стані жорстокої підступної війни: "Та навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то, однак відступати - ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила Природа. Запитаєш мене, що це за місце? Місце мужа". Загалом "Жива античність" – це поетизована розповідь про великих майстрів слова Стародавньої Греції та Риму. Оповідаючи про їхнє життя і творчість, автор – відомий письменник і перекладач – розмірковує про добро і зло, обов’язок, справедливість, вірність і честь, – проблеми, однаково близькі для всіх часів. Головне – дозволити їм наблизитися хоч би й через прочитання цієї мудрої книжки. "Щоб побачити обрії в духовному просторі, - нагадує автор, - потрібно, щоб упав мур, який внаслідок формального (дати, сюжети, дефініції) трактування давньої культури постав між нами й античністю; потрібно, щоб вийшов з ужитку той моторошний термін "мертві мови".

Ґонсалес Масіас. Короткий атлас маяків на краю світу. – К.: Дакор, 2024

Ця книжка стане в пригоді тому, хто в "мирному" побуті потерпає від неможливості подорожувати світом. Її автор так само не так вже й багато де бував, хоч формат "Короткого атласу маяків на краю світу" Ґонсалеса Масіаса нібито й передбачає відповідні географічні пересування. Утім, аж ніяк, і це ще одна з побутових практик на зразок китайської, коли, кажуть, той, хто нікуди не виїздив, повернувся звідусюди. "Жуль Верн написав пригодницький роман "Маяк на краю світу", надихнувшись маленьким маяком, що ефемерно світився в Патагонії наприкінці ХІХ століття, - нагадує автор. - Він описав острів Естадос, жодного разу не ступивши на аргентинську територію, - як не бував на Місяці, у центрі Землі чи на дні океану - і все ж створив чудову історію. Так само і я впродовж майже двох років поринав у море інформації, намагаючись відрізнити світло від тіні…" Таким чином, перед нами незвичайна мандрівка найбільш ізольованими маяками планети - не посібник з географії, а паспорт для романтичних мандрівників. Зрозуміло, що ці вартові, які освітлюють воду, з появою нових технологій морського зв’язку стають все менш потрібними. Кораблі вже не потребують їхньої романтичної опіки, адже з’явилися нові орієнтири: орбітальні супутники, GPS-навігація, сонари, радари вони змушують нас забути про те, що маяки були домівкою і робочим місцем чоловіків і жінок, чиї імена здебільшого забуті. З плином часу сигнали кораблям стають все більш автоматизованими, і не дивно, що деякі маяки відмовляються від свого первісного призначення і стають туристичними об’єктами, а ті, яким пощастило менше, взагалі демонтують. "Тож це не просто книжка про маяки, - нагадують нам. - Це також спосіб побачити себе у дзеркалі людського буття, запитати себе про досвід самотності, визнати свою залежність від інших у боротьбі за виживання, дослідити велич і страждання, які можуть нас спіткати в екстремальних ситуаціях. Порожнеча, яку ми відчуваємо, коли ми беззахисні, для когось перетворюється на пекло".

Мег Еролл. Мікротравми. Як не дати дрібницям зруйнувати життя. – Х: Клуб Сімейного Дозвілля, 2024

Практичні поради у цій книжці, які допомагають впоратися з проблемами у мирному житті, цілком можуть стати в пригоді також за нинішнього воєнного часу. Так, посібник Мег Еролл. "Мікротравми" безперечно порятує у тому випадку, якщо у вашому житті є: високофункціональна тривога, безсоння, проблеми у стосунках та комунікації. Звісно, не лише під час війни більшість людей не може чітко описати власний емоційний стан. Адже ніяково говорити, що тобі погано, коли нічого серйозного не сталося. Що й казати про теперішню ситуацію зі щоденними обстрілами, коли людина – навіть перебуваючи у безпеці - може не звертати уваги, що іноді вона почувається погано не через війну, а через незначні у цьому контексті щоденні ситуації. "Переважна більшість моїх клієнтів не страждали від значних травм у ранньому віці, - розповідає авторка, - а саме від сексуального чи фізичного насильства, життя в зоні бойових дій або смерті одного з батьків у дитинстві. Але на життєвому шляху трапляються крихітні подряпини й незначні садна, які залишають свій слід". Складні сімейні стосунки, стрес на роботі, газлайтинг та пасивна агресія - це лише кілька прикладів того, що авторка називає мікротравмами, під вагою яких може зламатися кожен. "Нічого особливого не відбувається, нічого значущого... – описує вона такі ситуації, - і ви не можете до цього фізично доторкнутися, але так чи так... ви все одно почуваєтеся... "недо..." - недооціненим, недолюбленим, недоладним. У вас достатньо хороша сім'я, достатньо пристойна робота, достатньо гідні друзі. Ви маєте їжу на столі, дах над головою, вам тепло, тож із базовими потребами у вас все гаразд. Але чомусь ви не почуваєтеся. . щасливими. А хіба це не та мета, яку ставить перед нами "суспільство", нав'язуючи її через батьків, вчителів, друзів, колег?"

Валя Гайстер. На кордоні. – К.: Зелений Пес, 2024

Буденність у цій збірці мішається з екзистенцією, і на це нема ради, як пише у такому випадку критика. Ситуація на загал знайома, коли ти на війні, а десь там продовжується мирне життя, в якому люди щосили намагаються втриматися на межі. Немов у збірці "На кордоні" Валі Гайстер. Звісно, втриматися нелегко, адже існує спокуса не коритися загальноприйнятим правилам, вийти за фронтир, сісти не в той потяг, або, як у цьому випадку, саме в той (щоправда, автобус) – і зникнути з радарів. Ось так ніби просто – змінити невблаганний, здавалося б, хід речей, коли все за правилами, якщо їх дотримуватися, а якщо раптом взяти й зробити крок у зворотному напрямку? Не прийти на зустріч, не з’явитися на екзамен, не повернутися в окопи… Невже до цього закликають у цій збірці -  зупинись на кордоні війни, щастя, почуттів, застигни у передчутті танців у вогняному колі, відчуй себе дівчинкою і покажи оголені плечі? Хай там як, але тут майже все про спокусу вижити – не заради миру чи війни, а насамперед задля самого себе, бо тільки людина важлива у будь-якій "екзистенційній" ситуації. "Тут зовсім поруч йде прямий на Львів, / Мені стискає горло, серце, груди, / Навколо мене місто, різні люди, / І я посеред тих чужих світів.